Захист основних прав у Європейському Союзі закріплений у первинному праві статтею 6 Договору про Європейський Союз. Інституції Союзу та держави-члени повинні поважати основні права, що випливають з них, під час застосування права Союзу. Хартія основних прав Європейського Союзу, розроблена першим Європейським конвентом та юридично обов'язкова з 2009 року, вперше кодифікувала основні права, надані правом Союзу. На додаток до цієї Хартії, стаття 6(3) Договору про Європейський Союз передбачає, що основоположні права, закріплені в Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та основоположні права, що містяться у спільних конституційних традиціях держав-членів, також є частиною права Європейського Союзу.

Історія Установчі договори Європейських Спільнот (ЄСВС, Євратом, ЄЕС) не містили жодних положень щодо захисту основоположних прав. Зокрема, їм бракувало чіткого каталогу основоположних прав.

Перші рішення Європейського Суду Справедливості

Ще в 1969 році Європейський Суд Справедливості у справі ШтаудераRs C-29/69 Erich Stauder gegen Stadt Ulm - Sozialamt. постановив, що Суд повинен забезпечувати дотримання основних прав, передбачених загальними принципами правового порядку Спільноти. У рішенні у справі Internationale Handelsgesellschaft 1970 року він повторив цю думкуRs C-11/70 Internationale Handelsgesellschaft mbH gegen Einfuhr- und Vorratsstelle für Getreide und Futtermittel.. У цьому рішенні він також зазначив, що дійсність дій органів Союзу може бути оцінена лише відповідно до права Союзу.

Solange I

Незважаючи на протилежну думку Європейського Суду Справедливості, Федеральний конституційний суд Німеччини (BVerfG) у своєму рішенні 1974 року, яке часто називають Solange I, постановив, що BVerfG також має право переглядати вторинне законодавство ЄС на предмет його відповідності національним (німецьким) основним правам. Це право існуватиме доти, доки законодавство ЄС не забезпечить належний перелік основних прав, що відповідає Основному Закону Німеччини.

Solange II

У рішенні у справі Solange II від 1986 року Федеральний конституційний суд Німеччини (BVerfG) переглянув свою точку зору. Він вважав захист (основоположних) прав, що надається Європейським Судом Справедливості, достатнім і визнав його компетенцію. Це стосується лише того випадку, якщо ЄС загалом гарантує ефективний захист основних прав від суверенної влади Союзу.Solange II, BVerfGE 73, 339,387

Європейський Союз Маастрихтський договір, який набрав чинності 1 листопада 1993 року, вперше кодифікував захист основоположних прав у первинному праві. Наприклад, стаття 6(1) ДЄС передбачає, що права людини є одним із принципів Союзу. Стаття 6(2) ДЄС передбачає, що Союз поважає основоположні права. Крім того, Лісабонський договір, який набрав чинності 1 грудня 2009 року, зробив Хартію основоположних прав ЄС юридично обов'язковою. Винятки з цього правила існували у Сполученому Королівстві та продовжують існувати у Польщі та Чехії.

Поточна ситуація Права, що захищаються Європейським Судом Справедливості, включають права, що випливають з Хартії основних прав ЄС (стаття 6(1) Договору про ЄС) та Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та «випливають із спільних конституційних традицій держав-членів як загальні принципи, що є частиною права Союзу» (стаття 6(3) Договору про ЄС). Це вже була усталена практика Європейського Суду Справедливості, кодифікована в цій формі.

Союз відповідає за забезпечення дотримання цих правил. Це означає, що як інституції Європейського Союзу, так і держави-члени зобов'язані дотримуватися цих основоположних прав. Хоча Суд Європейського Союзу (СЄС) має юрисдикцію в цих сферах лише за виняткових обставин, це не виключає зобов'язання також захищати основоположні права в цих сферах.Fischer, Köck, Karollus: Europarecht. 4. Однак юрисдикція СЄС у цьому відношенні застосовується лише тією мірою, якою Союз має матеріальну юрисдикцію над відповідною сферою. Основоположні права Союзу повинні поважатися лише тоді, коли інституції Союзу або держави-члени зобов'язані застосовувати правила Союзу у відповідних питаннях; в інших видах діяльності держав-членів застосовуються національно встановлені основоположні права.

ЄКПЛ була прийнята всіма 27 чинними державами-членами Союзу, незалежно від права ЄС. Однак право ЄС (стаття 6(2) Договору про Європейський Союз) також опосередковано зобов'язує держави-члени до ЄКПЛ. Це важливо, оскільки деякі держави висловили застереження в певних сферах під час приєднання до ЄКПЛ. Якщо держава застосовує національні норми, ЄКПЛ, таким чином, не застосовується або застосовується лише обмежено в цих сферах. Однак такі заперечення не мають значення щодо норм ЄКПЛ, які опосередковано включені до національних правових систем через право ЄС. Якщо норма належить до компетенції Союзу, Союз може вживати заходів у випадках порушення ЄКПЛ, навіть якщо держава висловила заперечення під час приєднання до ЄКПЛ. Окрім самої ЄКПЛ, до неї також мають значення Додаткові протоколи.

Якщо держава-член постійно порушує основні права ЄС, стаття 7 Договору про ЄС передбачає суворі наслідки, аж до позбавлення права голосу в Раді Європейського Союзу. Однак таке рішення вимагає одноголосної згоди всіх інших держав-членів.

Найважливішим і, безумовно, найчастіше застосовуваним джерелом основоположних прав ЄС у судовій практиці Суду ЄС є Хартія основоположних прав ЄС.

Згідно зі статтею 51, цей закон завжди застосовується до інституцій, органів, служб та агентств Союзу. Однак держави-члени ЄС повинні дотримуватися його лише під час імплементації права Союзу.

З моменту набрання чинності Хартією основних прав у 2009 році на ній ґрунтувалося безліч рішень у сфері основних прав. Частка рішень, у яких Суд Справедливості посилається на Хартію, зросла з 6,4 % у 2010 році до 17,7 % у 2017 році. Протягом цього періоду Хартія згадувалася у 13,2% рішень Суду. Наприклад, Суд ЄС скасував Директиву № 2006/24/ЄС про через порушення Хартії основних прав. Правові науковці зараз здебільшого вважають, що догматична якість розгляду Судом основних прав значно покращилася.

Див. також

Права ЛГБТК в Європейському Союзі Свобода віросповідання в Європейському Союзі

Література

Hans-Georg Dederer: Die Architektonik des europäischen Grundrechtsraums. In: Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht (ZaöRV). Bd. 66, 2006, S. 575–624 (PDF) Hans D. Jarass: Charta der Grundrechte der Europäischen Union unter Einbeziehung der vom EuGH entwickelten Grundrechte und der Grundrechtsregelung der Verträge. Kommentar. Beck Verlag, München 2010, ISBN 978-3-406-60337-2. Hans-Werner Rengeling, Peter Szczekalla: Grundrechte in der Europäischen Union. Charta der Grundrechte und Allgemeine Rechtsgrundsätze. Carl Heymanns Verlag, Köln, Berlin, München 2004, ISBN 3-452-25567-0. Beate Rudolf, Die neue europäische Grundrechtsarchitektur – Auftrag für Anwälte. Nationaler, europäischer und internationaler Grundrechts- und Menschenrechtsschutz, Anwaltsblatt (AnwBl.) 2011, 153–158

Посилання

Maria Martina Risse, Die Anwendbarkeit von EU-Grundrechten im prozessualen und materiellen Strafrecht Kilian Wegner, Die "Fransson"-Entscheidung des EuGH – Eine Erschütterung im System der europäischen Grundrechte?

Примітки