Якуб Свинка (пол. Jakub Świnka) гербу Свинка (рік народження невідомий, помер 4 березня 1314) – Гнезненський архиєпископ у 1283–1314 роках. Близький соратник Пшемисла II та Владислава Локетка, один із найвизначніших державних мужів середньовічної Польщі й прихильник державного з'єднання земель польських.

Життєпис

Походження та шлях на архиєпископський престіл Рання діяльність Свинки невідома. Зокрема, загадкове і його походження. Ймовірно, його предки походили із Сілезії (можливо, з теренів Замку Свіни), або із Куявії (село Свинки), що на Ленчицьких та Серадзьких землях. Спроба погодити все це породила нову думку: «рід Якуба Свинки походив із Сілезії, проте на переломі XIII та XIV віків він уже (...) пустив міцне коріння (принаймні два покоління) на Серадзькій землі».

Батьки Якуба невідомі, а родичі здобули становище лише за його урядування (брат Сулек, що помер до 1299 року, не обіймав жодних посад, натомість його стрийко Ян згаданий 1286 року як каштелян Спицимежа). Щойно на початку XIV віку вони здобувають ліпше місце під сонцем, але не у Великопольщі, а в Куявії, що належала Владиславові Локеткові. Якуба Свинку вперше згадано як кантора гнезненської капітули у 1270-х роках. З огляду на це можна зробити висновок, що Якуб мав ґрунтовнішу освіту, вочевидь правничу, про що, власне, свідчить його пізніша синодальна діяльність. Обіймаючи посаду кантора, надавав чималі послуги великопольським князям Пшемислові II та Болеславові Побожному, бо за документом від 8 січня 1284 року, він отримав у винагороду заможне село Поляново.

Архиєпископ Якуб Свинка посів престіл Архиєпископа Гнезненського по смерти архиєпископа Януша (1259–1271) лише 26 грудня 1283 року. Обрали його на цю посаду після 12-річного пустування, спричиненого внутрішніми чварами довкола престолу. Либонь, сталося це з волі князя великопольського, адже відомо, що саме тоді князь дарував архиєпископові дорогоцінний перстень. Вибір капітули схвалив Папа Мартин IV 30 липня 1283 року. Урочисте рукопокладення Якуба Свинки було 19 грудня 1283 року у францисканському костелі в Калішеві. Взаємини між князем та архиєпископом були чудовими, про що свідчить великий привілей від 1 серпня 1284 року, у якому Пшемисл II підтвердив усі попередні привілеї архиєпископства та навіть дозволив володіти й карбувати власні монети у церковних маєтностях.

Серед найважливіших завдань, що впали на плечі Якуба як архиєпископа, була боротьба за єдність польської церкви. Найдражливішою була справа церковної належности земель Слупської та Гданської (через Влоцлавську дієцезію) до архиєпископства, особливо після 1309 року, а також опір німецькому впливові. Останнє питання загострилося, коли кілька францисканських монастирів Нижньої Сілезії забажали залишити чесько-польську провінцію цього ордену й долучитися до саксонської.

З цією метою Свинка скликав синод у Ленчиці 6 січня 1285 року, де промовив: «Але й інші нещастя побільшали в країні через наплив цього народу (тобто німців), бо польський нарід гноблять, принижують, мучать війнами, позбавляють славних прав і батьківських звичаїв». Тоді було видано ухвали, що наказували та вимагали проповідувати винятково польською мовою. Наступні синоди за участи духівництва з усієї Польщі Свинка скликав за кілька років: 26 жовтня 1287 року знову в Ленчиці, 14 жовтня 1290 року в Гнезні, у квітні 1298 року знову в Гнезні, у травні 1306 року в невідомому місці, зрештою, у травні 1309 року знову в Гнезні, де постановили застосовувати вільну десятину.

Виступаючи, Якуб Свинка щоразу наголошував на загрозі з боку сусідньої німецької культури. Про настрої архиєпископа та решти патріотично налаштованих духівників свідчить жарт автора чеської Збраславської хроніки. Отож, коли німецький капелан короля Вацлава II Ян Вульфінг під час урочистої коронації Пшемисла 1300 року виголошував пишну промову латиною, Якуб, сидячи поруч із володарем, буцімто зауважив, що хоч і мовить він красно, але таки німецький пес.

Якуб Свинка також дбав про роль Великопольщі як об'єднавчого осередку. Тому наприкінці XIII століття він наказав, аби історію святого Войцеха було записано в усіх катедральних і монастирських церквах нашої провінції, аби її усі уживали й співали. Відповідно, двічі на рік: у день смерти святого Адальберта (23 квітня) та день перенесення його мощей (20 жовтня), у польських церквах читали житіє та чудеса святого. Це мало вшановувати пам'ять святого, пов'язаного з гнезненською катедрою, слугуючи противагою святому Станіславові, пов'язаному з Краковом.

У стосунках із п'ястівськими князями Свинка підтримував тісну співпрацю церковної влади зі світською. Тому прагнув припинити сварки між вроцлавським єпископом Томашем II та герцогом Генриком IV, що вщухли лише зі смертю вроцлавського герцога 1290 року та виданням у заповіті великого привілею імунітету в нисько-отмуховській каштелянії.

Взаємини з Пшемислом II Якуб Свинка щільно співпрацював з Пшемислом II, князем Великопольщі. Стара історіографія, згуртована довкола львівського професора Освальда Бальцера, вважала Якуба творцем так званої першої коаліції п'ястівських князів, до якої належали Лешко Чорний, Генрик Праведний, Пшемисл II та Генрик III. У 1287 році під керівництвом архиєпископа ці князі нібито уклали угоду про взаємне успадкування, за якою Малопольща мала послідовно переходити з рук до рук п'ястівських князів, що пришвидшило б процес об'єднання держави. Проте наразі, головно через тривалу ворожнечу між Лешком II та Пшемислом II, а також Генриком IV, цю думку відкинули. А втім, Свинка був серед тих, що мали неабиякий вплив на політику п'ястівських князів кінця XIII та початку XIV віків.

Про підтримку політики Пшемисла II свідчить калішський з'їзд у січні 1293 року, де великопольський князь зустрівся з брестським і серадзьким князем Владиславом I та його братом, князем ленчицьким Казимиром. Тоді постановлено, що князі підтримуватимуть один одного, аби відвоювати Малопольщу, що належала Вацлавові II. Духовним ватажком цієї спілки став Якуб Свинка, якому в документі від 12 січня обіцяно, що після завоювання Кракова він матиме величезний дохід: 300 гривень срібла щороку із соляних жуп та додаткові 100 гривень упродовж перших трьох років.

Коронація Пшемисла II королем Польщі

26 червня 1295 року архиєпископ Якуб Свинка неймовірно зміцнив Пшемисла II, коли в оточенні познанського, влоцлавського та плоцького єпископів, коронував його королем Польщі. Щоправда, це ще не було королівство, справжня влада якого сягала б за межі Великопольщі та Померанії, проте задум, безумовно, нагадував давню державу великих Болеславів. Значину та вагу цієї події, творцем якої був архиєпископ, передає напис, що прикрашав розкішну й величну печатку Пшемисла II: «Сам Всевишній повернув полякам переможні знамена». Про те, що саме Свинка творив цей акт, свідчить те, що володар Великопольщі наважився на коронацію попри відсутність офіційної папської згоди. Лише завдяки величезному авторитетові Якуба коронація могла відбутися. У джерелах майже відсутні сумніви щодо чинности коронування Пшемисла (за винятком кількох чеського походження, але це могло бути через шлюб Вацлава II з його дочкою Риксою Ельжбетою, якого вважали законним наступником великопольського правителя).

На жаль, королівство Пшемисла II проіснувало лише сім місяців – 8 лютого 1296 року короля убили під Рогозним бранденбурзькі найманці. Архиєпископ за угодою, укладеною в Калішеві, підтримав тоді кандидатуру на великопольський та поморський престіл Владислава Локетка, що видавався єдиною людиною, здатною об'єднати державу. Однак взаємини Локетка з великопольським духівництвом незабаром погіршали. Достеменно нам невідомо чому, можемо лише припустити, що річ у зростанні безладу в уділі, спричиненого невправністю Владислава та підступами іншого претендента на спадщину Пшемисла II, Генрика III. Аби усунути Локетка від влади, 24 червня 1298 року в Косцяні відбувся з'їзд політичних противників куявського володаря, на якому, між іншим, архиєпископові пообіцяли низку нових привілеїв після того, як Глоговчик перебере спадщину Пшемисла II. Зрештою, мети Косцянської угоди не досягнули через млявість й нехіть великопольської опозиції, а головно з появою нового кандидата на спадщину П'ястів великопольських, Вацлава II Пшемисловича.

Чеська політика 25 липня 1300 року Якуб Свинка коронував Вацлава II, що доволі несподівано, адже досі архиєпископ підтримував ідею об'єднання країни, спираючись на місцевих династів. Раптова зміна позиції, ймовірно, зумовлена розчаруванням першим періодом володарювання Владислава Локетка у Великопольщі та усвідомленням, що лише могутній чеський король здатен збудувати сильну й з'єднану Польщу, на відміну від П'ястовичів. Спалах протинімецьких настроїв у Польщі, а особливо в сусідній Чехії, що закликали до слов'янського братання, теж чимало посприяли цьому. Але невдовзі стало ясно, що Якуб не зможе схилити Вацлава до цих настроїв, відтак він поновив дружні взаємини з куявськими князями, родичами Локетка. Про ставлення Свинки до німецького оточення нового короля свідчить його вислів, згаданий раніше, під час одного з виступів на коронації.

Зрештою, Свинка вирішив повністю облишити прочеську політику й, можливо, вже 1302 року, а напевне 1304 року порушив судову справу проти провідного прихильника Вацлава II, краківського єпископа Яна Мускати, якого звинуватили у зневажанні архиєпископської влади, непокорі та заподіянні численних збитків і кривд (зокрема закидали йому «мужобійство») під час перебування на посаді старости. Судовий процес, завдяки втручанню Вацлава II, завершився 23 серпня 1304 року виправдальним вироком, що виголосив вроцлавський єпископ Генрик з Вежбна, який був посередником у суперечці.

21 червня 1305 року Вацлав II несподівано помер, а коли понад рік по тому в Оломоуці було вбито його сина Вацлава III, чеське панування у Польщі скінчилося. У Малопольщі, Куявії та Гданському Помор'ї владу захопив Владислав Локетек, натомість Великопольщу завоював глоговський князь Генрик III. Невідомо, як Якуб Свинка сприйняв це. Однак те, що останні роки життя архиєпископа минули в Унеюві та Ловичі, що були частиною володінь Владислава, може бути підказкою.

Скориставшись крахом чеської влади, 20 березня 1306 року архиєпископ відновив канонічний процес проти Яна Мускати. Суд було припинено у вересні 1306 року, внаслідок тимчасового примирення краківського єпископа з князем, а за рік відновлено, коли їхні взаємини знову загострилися. Цього разу вирок, проголошений 14 червня 1308 року, був обвинувальний – краківського єпископа позбавлено посади. Щоправда, завдяки втручанню папського легата Джентиліса за два роки, 12 червня 1310 року, Яна Мускату виправдали, однак через опір Владислава Локетка єпископ повернувся до своєї дієцезії лише 1317 року.

Смерть гнезненського архиєпископа Після 1311 року всі сліди діяльности Якуба Свинки, що у політиці, що в церкві, зникли. Ймовірно, вік архиєпископа заважав йому брати активну участь у громадському житті. Якуб Свинка помер 4 березня 1314 року, не дочекавшись ані переходу Великопольщі під владу свого протеже Владислава Локетка, ані його коронації. Похований у гнезненській катедрі .

Примітки

Джерела

Abraham W., Studia krytyczne do dziejów średniowiecznych synodów prowincjonalnych Kościoła polskiego, Kraków 1917. Baszkiewicz J., Polska czasów Łokietka, Warszawa 1968. Baszkiewicz J., Powstanie zjednoczonego państwa polskiego na przełomie XIII i XIV wieku, Warszawa 1954. Bieniak J., Wielkopolska, Kujawy, ziemie łęczycka i sieradzka wobec problemu zjednoczenia państwowego w latach 1300–1306, „Roczniki Towarzystwa Naukowego w Toruniu”, R. LXXIV, 1969, z. 2. Bieniak J., Zjednoczenie państwa polskiego, [w:] Polska dzielnicowa i zjednoczona, pod red. A. Gieysztora, Warszawa 1972. Długopolski E., Władysław Łokietek na tle swoich czasów, Wrocław 1951. Dowiat J., Historia kościoła katolickiego w Polsce (do połowy XV wieku), Warszawa 1968. Dowiat J., Polska państwem średniowiecznej Europy, Warszawa 1968.