Регламент (ЄС) № 539/2001 (іноді також званий Візовим регламентом) був регламентом Європейського Союзу, який регулював, яким громадянам третіх країн потрібна віза в національному паспорті для в'їзду до Шенгенської зони для короткострокового перебування, а які можуть в'їжджати без візи. Цей регламент було замінено з 18 грудня 2018 року Регламентом (ЄУ) № 2018/1806 (Візовий регламент).

Матеріальна сфера застосування

Регламент застосовувався безпосередньо в так званих державах Шенгенської зони та не вимагав окремого перенесення в національне законодавство. Держави Шенгенської зони, як правило, включали всі держави-члени Європейського Союзу. У випадку Кіпру, який загалом є повноправним користувачем регламенту, але продовжує здійснювати прикордонний контроль через невирішений кіпрський конфлікт та неясну ситуацію на Північному Кіпрі, регламент також застосовувався без обмежень.

Сполучене Королівство та Ірландія були виключені зі сфери застосування в межах Європейського Союзу. Національні правила в'їзду для цих країн продовжували застосовуватися до Сполученого Королівства та Ірландії.

Крім того, цей регламент застосовувався в інших державах Європейської економічної зони (ЄЕЗ), включаючи Ісландію, Норвегію та Ліхтенштейн. Регламент також застосовувався у Швейцарії, яка мала двосторонню угоду з Європейським Союзом. Ці держави зобов'язалися інкорпорувати Schengen acquis до свого національного законодавства.

Суб’єктна сфера дії

Громадяни третіх країн Регламент регулював умови короткострокового в'їзду до Шенгенської зони лише громадян третіх країн через зовнішній кордон Шенгенської угоди.

Цей регламент не поширювався на в'їзд громадян держав-членів Шенгенської зони, навіть якщо вони бажали в'їхати до держави-члена Шенгенської зони, громадянами якої вони не були (наприклад, громадянин Німеччини, який подорожує з Туреччини до Греції; регламент не поширювався на громадянина Німеччини). Громадяни Європейського Союзу та інших держав ЄЕЗ, а також громадяни Швейцарії могли в'їжджати до будь-якої держави Шенгенської зони в будь-який час – незалежно від зовнішнього кордону – без формальностей та користуватися повною свободою пересування в межах Шенгенської зони; їм не потрібна віза чи . Достатньо документа, що підтверджує їхнє громадянство.

Цей регламент також не застосовувався до громадян Великої Британії та Ірландії, які бажають в'їхати до Шенгенської зони, оскільки британці та громадяни Ірландії не вважаються громадянами третіх країн державами Шенгенської угоди. Британці та громадяни Ірландії користуються повною свободою пересування в межах решти Європейського Союзу та ЄЕЗ і не потребують візи чи дозволу на проживання для перебування в державі Шенгенської угоди (те саме стосується і навпаки).

Короткострокове перебування Регламент застосовувався лише до короткострокового перебування до 90 днів протягом 180-денного періоду, тобто до короткострокового туристичного перебування. Довше перебування (наприклад, для ділових поїздок) не охоплювалося. Наприклад, для возз'єднання сім'ї, навчання або постійної роботи положення не охоплювали ці цілі. У цих випадках, як правило, була і залишається необхідною національна віза (навіть якщо короткострокове туристичне перебування було б безвізовим), яка чітко дозволяє цю мету перебування. Видача такої візи регулюється національними правилами проживання держави Шенгенської угоди, в якій передбачається довгострокове перебування.

Перетин кордону на зовнішньому кордоні Шенгенської зони Регламент застосовувався лише до в'їзду громадян третіх країн до Шенгенської зони через зовнішній кордон держави Шенгенської угоди, а не до перетину внутрішнього кордону (наприклад, між Німеччиною та Францією). Для транскордонних пасажирських перевезень у межах Шенгенської зони застосовуються спеціальні правила Шенгенської імплементаційної конвенції (SIA). Згідно зі статтями 20 та 21 Шенгенської конвенції дозволяють громадянину третьої країни, який легально проживає в будь-якій державі Шенгенської угоди, перебувати в будь-якій іншій державі-члені протягом 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду, використовуючи дозвіл на проживання або візу цієї держави-члена або – у випадку безвізового в'їзду – лише свій національний паспорт, без потреби в будь-якій додатковій візі.

Хоча регулярні між державами Шенгенської зони більше не проводяться, митні перевірки все ще проводяться на кордонах Швейцарії з сусідніми країнами та на кордонах з іншими державами ЄЕЗ. Це пояснюється тим, що Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія не є частиною митної території Європейського Союзу, і застосовуються взаємні митні правила, обмеження на імпорт та заборони. Усі мандрівники підлягають таким митним перевіркам.

Зміст

Безвізовий режим Суть регламенту полягала у визначенні тих держав, громадяни яких могли в'їжджати до Шенгенської зони для короткострокового перебування терміном до 90 днів протягом 180 днів (стаття 1, пункт 2, разом з Додатком II). Громадянам цих держав потрібно було лише пред'явити свій дійсний національний паспорт на зовнішньому кордоні Шенгенської зони. Там вони отримували штамп прикордонного контролю та могли перебувати в будь-якій державі Шенгенської зони до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду.

Громадяни наступних країн не підлягали візовим вимогам:

Албанія, Андорра, Антигуа і Барбуда, Аргентина, Австралія, Багамські Острови, Барбадос, Боснія і Герцеговина, Бразилія, Бруней-Даруссалам, Чилі, Коста-Рика, Північна Македонія, Сальвадор, Грузія, Гватемала, Гондурас, Ізраїль, Японія, Канада, Малайзія, Маврикій, Мексика, Молдова, Монако, Чорногорія, Нова Зеландія, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Сан-Марино, Сербія, за винятком власників сербських паспортів, виданих Сербським координаційним управлінням (сербською: Koordinacioni uprava), Сейшельські Острови, Сінгапур, Південна Корея, Україна, Уругвай, Ватикан, Венесуела та Сполучені Штати Америки. Він також включав спеціальні адміністративні райони Китайської Народної Республіки, а саме Спеціальний адміністративний район Гонконг та Спеціальний адміністративний район Макао. З 9 червня 2014 року всі громадяни Великої Британії, які не є громадянами Сполученого Королівства у значенні законодавства ЄС, підпадають під дію безвізового режиму. Окремий перелік певних громадян Великої Британії ґрунтувався на складному британському законі про громадянство, який розрізняє громадян Великої Британії та всіх інших британців, які не мають права на проживання у Сполученому Королівстві. Остання група, яка класифікується як громадяни третіх країн, включає наступних: Громадяни Великої Британії (за кордоном) (які вже були звільнені від візових вимог до 9 червня 2014 року), Громадяни Британських заморських територій Громадяни Великої Британії за кордоном Британські особи, що охороняються, під захистом Британські піддані. Громадяни Тайваню також були звільнені від візових вимог. Вони були перелічені в спеціальній групі в Регламенті, оскільки Тайвань не визнаний усіма державами-членами.

Згідно зі статтею 1, пунктом 2, також застосовується звільнення від візового режиму

у сфері на зовнішніх кордонах держав-членів для власників дозволу на перетин кордону, для шкільних екскурсій, організованих класними групами відповідно до відповідних правил ЄС щодо , для визнаних біженців та осіб без громадянства, за умови, що вони проживають у державі-члені Шенгенської зони та отримали проїзні документи від цієї держави.

Регламент (ЄС) № 851/2005 запровадив механізм взаємності до Візового регламенту ЄС, який набирав чинності, коли третя країна не надавала безвізовий режим громадянам однієї або кількох держав-членів ЄС.

Візовий режим Стаття 1(1) разом із Додатком I перелічує держави, громадяни яких завжди повинні були мати візу під час перетину зовнішніх кордонів держав-членів. Цей список, який по суті є протилежністю Додатку II, виконує не лише додаткову функцію. По-перше, до 9 червня 2014 року складний британський закон про громадянство вимагав переліку відповідних бенефіціарів в обох групах. По-друге, у випадку новоствореної держави питання про звільнення від віз спочатку вирішувалося на основі попереднього громадянства заявника, доки не були прийняті нові правила (стаття 1(3) Регламенту). Тому також був необхідний список так званих «негативних держав». Згідно з цим регламентом, нова держава Південний Судан підпадала під Додаток I, оскільки він походить з території Судану; після внесення змін до регламенту його було чітко зазначено в Додатку I.

Громадяни [назва країни] підлягали загальним вимогам щодо візи.

Афганістан, Єгипет, Алжир, Ангола, Екваторіальна Гвінея, Вірменія, Азербайджан, Ефіопія, Бахрейн, Бангладеш, Білорусь, Беліз, Бенін, Бутан, Бірма/М'янма, Болівія, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Китай, Кот-д'Івуар, Демократична Республіка Конго, Домініканська Республіка, Джибуті, Еквадор, Еритрея, Фіджі, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гайана, Гаїті, Індія, Індонезія, Ірак, Іран, Ямайка, Ємен, Йорданія, Камбоджа, Камерун, Кабо-Верде, Казахстан, Катар, Кенія, Киргизстан, Коморські Острови, Конго, Куба, Кувейт, Лаос Лесото, Ліван, Ліберія, Лівія, Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Марокко, Мавританія, Монголія, Мозамбік, Намібія, Непал, Нігер, Нігерія, Північна Корея, Оман, Пакистан, Папуа-Нова Гвінея, Філіппіни, Руанда, Росія, Замбія, Сан-Томе і Принсіпі, Саудівська Аравія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Зімбабве, Сомалі, Шрі-Ланка, Південна Африка, Південний Судан, Судан, Суринам, Свазіленд, Сирія, Таджикистан, Танзанія, Таїланд, Того, Чад, Туніс, Туреччина, Туркменістан, Уганда, Узбекистан, В'єтнам та Центральноафриканська Республіка.

Крім того, особи з паспортами Палестинської адміністрації та Косова у значенні від 10 червня 1999 року підлягали візовим вимогам; ці території перелічені окремо, оскільки вони не визнані як держави принаймні однією державою-членом ЄС.

До укладення угоди про скасування візового режиму громадянам Домініки, Гренади, Кірибаті, Колумбії, Маршаллових Островів, Мікронезії, Науру, Палау, Перу, Соломонових Островів, Самоа, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсії, Сент-Вінсента і Гренадин, Східного Тимору, Тонги, Тринідаду і Тобаго, Тувалу, Вануату та Об'єднаних Арабських Еміратів потрібна була віза.

Винятки з візової вимоги Стаття 4(1) Регламенту дозволяє державам-членам надавати звільнення від візового вимоги для певних категорій осіб (наприклад, власників дипломатичних паспортів, персоналу авіакомпаній та служб безпеки).

Винятки зі звільнення від візи Важливим положенням було надання дозволу, передбаченого статтею 4(3) Регламенту. Згідно з ним, держави-члени могли скасовувати безвізовий режим для громадян, які під час свого перебування.

Література

Volker Westphal, Edgar Stoppa: Einreise und Aufenthalt nach der neuen Visumverordnung Nr. 539/2001, InfAuslR 2001, 309

Посилання

Регламент (ЄС) № 539/2001

Примітки