Ві́зовий регла́мент — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, який регулює, яким громадянам третіх країн потрібна віза в національному паспорті для в'їзду до Шенгенської зони для короткострокового перебування, а які можуть в'їжджати без візи. Регламент набрав чинности 18 грудня 2018 року та замінює однойменний Регламент (ЄС) № 539/2001. Це кодифікований текст. Заради ясності та прозорості він відновлює скасований регламент за новою системою нумерації.Див. пункт 1 преамбули Регламенту.

Матеріальна сфера застосування

Регламент застосовується безпосередньо в так званих державах Шенгенської зони та не вимагає окремого впровадження в національне законодавство. Держави Шенгенської зони, як правило, включають усі держави-члени Європейського Союзу, окрім Ірландії. У випадку Кіпру, який загалом є повноправним користувачем регламенту, але продовжує здійснювати прикордонний контроль через невирішений кіпрський конфлікт та неясну ситуацію на Північному Кіпрі, регламент також застосовується без обмежень.

Ірландія виключена зі сфери застосування в межах Європейського Союзу. До в'їзду до Ірландії застосовуються національні правила в'їзду.

Крім того, цей регламент застосовується в інших державах Європейської економічної зони (ЄЕЗ), включаючи Ісландію, Норвегію та Ліхтенштейн. Регламент також застосовується у Швейцарії, яка має двосторонню угоду з Європейським Союзом. Ці держави зобов'язалися інкорпорувати Шенгенське acquis до свого національного законодавства.

Суб’єктна сфера дії

Громадяни третіх країн Цей регламент регулює умови короткострокового в'їзду до Шенгенської зони лише громадян третіх країн через зовнішній кордон Шенгенської угоди.

Цей регламент не поширюється на в'їзд громадян держав-членів Шенгенської зони, навіть якщо вони бажають в'їхати до держави Шенгенської зони, громадянами якої вони не є (наприклад, громадянин Німеччини, який подорожує з Туреччини до Греції; регламент не поширюється на громадян Німеччини). Громадяни Європейського Союзу та інших держав ЄЕЗ, а також громадяни Швейцарії можуть в'їжджати до будь-якої держави Шенгенської зони в будь-який час – незалежно від зовнішнього кордону – без формальностей та користуватися повною свободою пересування в межах Шенгенської зони; їм не потрібна віза чи . Достатньо документа, що підтверджує їхнє громадянство.

Цей регламент також не поширюється на громадян Ірландії, які бажають в'їхати до Шенгенської зони, оскільки держави Шенгенської угоди не вважають громадян Ірландії громадянами третіх країн. Цей приклад ілюструє, що «свобода пересування в рамках Шенгенської угоди» та європейська свобода пересування – це два різні поняття: громадяни Ірландії користуються повною європейською свободою пересування в межах решти Європейського Союзу та ЄЕЗ і не потребують візи чи дозволу на проживання для перебування в державі Шенгенської угоди (те саме стосується і навпаки). Однак, щоб зберегти свій кордон з Північною Ірландією відкритим у межах неконтрольованого Єдиного міграційного простору, Ірландія вирішила не приєднуватися до Шенгенської зони та натомість приймає перевірки у своїх морських портах та міжнародних аеропортах, оскільки неконтрольовані поїздки до та з Північної Ірландії є політично важливішими для країни. На своїх зовнішніх кордонах (за винятком Північної Ірландії та решти Сполученого Королівства) Ірландія продовжує піддавати всіх мандрівників, включаючи громадян ЄС, перевірці особи та митниці (хоча митні збори між державами-членами ЄС скасовані), тоді як такі перевірки більше не проводяться в межах Шенгенської зони. Поки ці перевірки проводяться, інші держави-члени ЄС мають по суті ті ж права щодо осіб, які в'їжджають з Ірландії.

З набранням чинности виходу Сполученого Королівства з Європейського Союзу громадяни Сполученого Королівства стали громадянами третіх країн 1 січня 2021 року. Це враховується у внесенні змін до Регламенту (ЄУ) 2019/592. Див. також розділ про звільнення від візового режиму.

Короткострокове перебування Регламент застосовувався лише до короткострокового перебування до 90 днів протягом 180-денного періоду, тобто до короткострокового туристичного перебування. Довше перебування (наприклад, для ділових поїздок) не охоплювалося. Наприклад, для возз'єднання сім'ї, навчання або постійної роботи положення не охоплювали ці цілі. У цих випадках, як правило, була і залишається необхідною національна віза (навіть якщо короткострокове туристичне перебування було б безвізовим), яка чітко дозволяє цю мету перебування. Видача такої візи регулюється національними правилами проживання держави Шенгенської угоди, в якій передбачається довгострокове перебування.

Будь-хто, хто в'їжджає до країни без візи або з короткостроковою візою з метою довгострокового перебування, як правило, здійснює незаконний в'їзд і буде попрошений залишити країну та пройти процедуру отримання візи.

Перетин кордону на зовнішньому кордоні Шенгенської зони

Регламент застосовувався лише до в'їзду громадян третіх країн до Шенгенської зони через зовнішній кордон держави Шенгенської угоди, а не до перетину внутрішнього кордону (наприклад, між Німеччиною та Францією). Для транскордонних пасажирських перевезень у межах Шенгенської зони застосовуються спеціальні правила Шенгенської імплементаційної конвенції (SIA). Згідно зі статтями 20 та 21 Шенгенської конвенції дозволяють громадянину третьої країни, який легально проживає в будь-якій державі Шенгенської угоди, перебувати в будь-якій іншій державі-члені протягом 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду, використовуючи дозвіл на проживання або візу цієї держави-члена або – у випадку безвізового в'їзду – лише свій національний паспорт, без потреби в будь-якій додатковій візі.

Хоча регулярні між державами Шенгенської зони більше не проводяться, митні перевірки все ще проводяться на кордонах Швейцарії з сусідніми країнами та на кордонах з іншими державами ЄЕЗ. Це пояснюється тим, що Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія не є частиною митної території Європейського Союзу, і застосовуються взаємні митні правила, обмеження на імпорт та заборони. Усі мандрівники підлягають таким митним перевіркам.

Зміст Стаття 1 визначає загальні принципи візової політики. Стаття 2 визначає, що регламент розуміє під терміном «віза».

Візовий режим Основою регламенту є стаття 3, пункт 1, разом із додатком I. У ньому перелічено країни, громадяни яких завжди повинні мати візу під час перетину зовнішніх кордонів держав-членів.

Громадяни [назва країни] підлягають загальним візовим вимогам.

Афганістан, Єгипет, Алжир, Ангола, Екваторіальна Гвінея, Вірменія, Азербайджан, Ефіопія, Бахрейн, Бангладеш, Білорусь, Беліз, Бенін, Бутан, Болівія, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Кабо-Верде, Китай, Кот-д'Івуар, Демократична Республіка Конго, Домініканська Республіка, Джибуті, Еквадор, Еритрея, Есватіні, Фіджі, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гайана, Гаїті, Індія, Індонезія, Ірак, Іран, Ямайка, Ємен, Йорданія, Камбоджа, Камерун, Казахстан, Катар, Кенія, Киргизстан, Коморські острови, Конго, Куба, Кувейт, Лаос, Лесото, Ліван, Ліберія, Лівія, Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Марокко, Мавританія, Монголія, Мозамбік, М'янма / Бірма, Намібія, Непал, Нігер, Нігерія, Північна Корея, Оман, Пакистан, Папуа-Нова Гвінея, Філіппіни, Руанда, Росія, Замбія, Сан-Томе і Принсіпі, Саудівська Аравія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Зімбабве, Сомалі, Шрі-Ланка, Південна Африка, Судан, Південний Судан, Суринам, Сирія, Таджикистан, Танзанія, Таїланд, Того, Чад, Туніс, Туреччина, Туркменістан, Уганда, Узбекистан, В'єтнам та Центральноафриканська Республіка.

Крім того, особам з паспортами, виданими Палестинською національною адміністрацією, також потрібна віза. Ця територія вказана окремо, оскільки вона не визнана як держава принаймні однією державою-членом ЄС.

До укладення угоди про скасування візового режиму громадянам Домініки, Гренади, Кірибаті, Маршаллових Островів, Мікронезії, Науру, Палау, Перу, Сент-Люсії, Сент-Вінсента і Гренадин, Східного Тимору (Східного Тимору), Тонги, Тувалу, Вануату та Об'єднаних Арабських Еміратів, як і раніше, потрібна віза.

Замість обов'язкової візи, будь-який дозвіл на проживання, виданий державою-членом, також дає власнику право на в'їзд до Шенгенської зони. Наприклад, якщо громадянин Білорусі пред’являє свій національний паспорт, який містить дозвіл на проживання Польщі, під час в’їзду до Литви, йому має бути дозволено в’їзд. Йому не потрібна додаткова віза. Це прямо не зазначено у Візовому регламенті, але передбачено статтею 6(1)(b) Шенгенського кодексу про кордони («[…] якщо вони не мають дійсного дозволу на проживання […].») та статтею 21(1) Шенгенської імплементаційної конвенції.

Безвізовий режим

Стаття 4, пункт 1, разом із Додатком II, визначає держави, громадяни яких можуть в'їжджати до Шенгенської зони для короткострокового перебування на строк до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду. Громадянам цих держав потрібно лише пред'явити свій дійсний національний паспорт на зовнішньому кордоні Шенгенської зони, за умови, що вони відповідають іншим вимогам для в'їзду. Там вони отримують штамп прикордонного контролю та можуть перебувати в будь-якій державі Шенгенської зони на строк до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду. Відповідно до попередньої практики, передбаченої Постановою про виконання Закону про іноземців, яка чітко перераховувала держави, громадяни яких звільнені від візового вимоги, у додатку до них, такі іноземці досі називаються «позитивними державами».

Не підлягають візовим вимогам:

Громадяни Албанії, Андорри, Антигуа і Барбуди, Аргентини, Австралії, Багамських островів, Барбадосу, Боснії та Герцеговини,Amtliche Anmerkung: Die Visumbefreiung gilt nur für Inhaber biometrischer Reisepässe. Бразилії, Брунею, Чилі, Коста-Ріки, Сальвадору, Грузії, Гватемали, Святого Престолу, Гондурасу, Ізраїлю, Японії, Канади, Колумбія, Косово, Малайзія, Маврикій, Мексика, Республіка Молдова, Монако, Чорногорія, Нова Зеландія, Нікарагуа, Північна Македонія, Панама, Парагвай, Соломонові Острови, Самоа, Сан-Марино, Сербія, за винятком власників сербських паспортів виданий Координаційним управлінням Сербії (серб. Koordinaciona uprava), Сейшельські острови, Сінгапур, Сент-Кітс і Невіс, Південна Корея, Тринідад і Тобаго, Україна, Уругвай, Венесуела та Сполучені Штати Америки.

Мешканці спеціальних адміністративних районів Китайської Народної Республіки, а саме Спеціального адміністративного району Гонконг та Спеціального адміністративного району Макао.

Починаючи з дати, коли законодавство ЄС припинило застосовуватися до Сполученого Королівства (1 січня 2021 року), Регламентом про внесення змін (ЄУ) 2019/592 було запроваджено безвізовий режим для громадян Сполученого Королівства, які одночасно є британськими громадянами (British Citizens). Громадяни Сполученого Королівства, які не є британськими громадянами, як і раніше, також підпадають під дію безвізового режиму. Окреме зазначення певних громадян Великої Британії ґрунтується на складному британському законодавстві про громадянство, яке розрізняє британських громадян та британців, які не мають права на проживання (Right of abode) у Сполученому Королівстві. До останньої групи осіб належать Громадяни Великої Британії (заморські території), англійська: Піддані Великої Британії (заморські) Громадяни Британських заморських територій (громадяни Британських заморських територій) – включаючи Ангілью, Бермудські острови, Британську антарктичну територію, Британську територію в Індійському океані, Британські Віргінські острови, Кайманові острови, Фолклендські острови, Колонію Гібралтар, Монтсеррат, острови Піткерн, острови Святої Єлени, Вознесіння та Трістан-да-Кунья, Південну Джорджію та Південні Сандвічеві острови, а також острови Теркс і Кайкос, Громадяни Великої Британії за кордоном Британські особи, що охороняються, під захистом Британські піддані.