Пісні мертвому (; ) — румунські церемоніальні похоронні пісні, що виконуються у чітко визначені моменти обряду від смерті до поховання. Вони поширені головним чином в Олтенії, Банаті, на півдні Трансильванії та заході Молдови. На відміну від індивідуальних імпровізаційних голосінь-бо́четів (), пісні мертвому мають протокольну ритуальну функцію й виконуються групою жінок, спеціально запрошених для ведення цієї частини церемонії і, як правило, не пов'язаних із померлим близькою спорідненістю.
Ядро репертуару становлять «Пісня зір» або «Зо́рі» (, ) та «Пісня ялини» (, ). У «Пісні зір» виконавиці звертаються до зір-сестер із проханням затримати схід, поки померлий готується до «великої дороги». «Пісня ялини» супроводжує всі етапи обряду з ритуальним деревом — від його вибору в лісі до встановлення на могилі — й особливо характерна для похорону неодружених молодих людей, виконуючи функцію «посмертного весілля» та ритуальної компенсації за передчасно обірване життя. Поряд із ними до корпусу входять «пісні дороги», що наставляють померлого в переході до іншого світу, а також пісні, приурочені до окремих моментів церемонії — проводів, ходи та поховання.
Термін «пісні мертвому» і наукове розмежування цих пісень із бочетами закріпилися в румунській етномузикології після праці Константина Бреїлою 1936 року, у якій їх уперше було виокремлено як самостійний ритуальний репертуар. Надалі пісні мертвому стали предметом типологічних і порівняльних досліджень та знайшли широкий відгук у європейській культурі — у перекладах, музичних творах і кіно. Сьогодні традиція зберігається лише в окремих сільських громадах і перебуває під загрозою зникнення.
Визначення і контекст обряду
Музичний супровід поховального обряду в румунській традиції помітно різниться залежно від регіону. У гірських районах — Буковині, Марамуреші, регіоні Вранча — звучить інструментальна музика: сигнали бучума або гра на флуєрі, що імітують плач і виражають скорботу (). У Молдові леутари іноді виконують «пісні проводів» (). Повсюдно поширені вокальні голосіння.
На початку XX століття всі вокальні форми румунського поховального обряду описували як плачі — під впливом європейської фольклористики, яка фіксувала лише цей тип. Константин Бреїлою запропонував розмежування: поряд з імпровізаційними плачами-бочетами він виокремив протокольні обрядові пісні, що виконуються у строго визначені моменти церемонії, і закріпив за ними назву («[пісні] мертвому»). Основна зона їх поширення — Олтенія, Банат, південь Трансильванії та західна Молдова.
Бо́чет () — індивідуальне голосіння, яке імпровізує жінка-виконавиця — професійна плакальниця () або близька родичка померлого. Це емоційний відгук на втрату, що передає особисте горе й нерідко переривається риданнями. У Буковині бочет може супроводжуватися великим молдовським флуєром. Пісні мертвому, натомість, виконують ритуальну функцію: їх співають у строго визначені моменти обряду — від смерті до поховання — групи жінок, спеціально запрошених для ведення цієї частини церемонії і, як правило, не пов'язаних із померлим близькими родинними зв'язками. Часто пісні звучать антифонно: двома групами по дві—три співачки (усього чотири або шість), хоча склад виконавиць не є строго фіксованим.
Основні типи ритуальних пісень Першу класифікацію ритуальних поховальних пісень було запропоновано Бреїлою:«[Пісні] мертвому належать до трьох різних типів: по-перше, пісня ялини…; далі власне „зорі“…; і, нарешті, низка різноманітних пісень, пов'язаних із певними моментами або певними діями поховального церемоніалу. У деяких місцях ці пісні частково або цілком відсутні. Зазвичай і їх називають „зорями“, але трапляються також назви на кшталт „при похованні“, „з кімнати“, „біля могили“. З-поміж усіх них найважливішими є „[пісні] дороги“, тобто ті пісні, у яких ідеться про шлях померлого».
Ця класифікація спиралася на матеріал однієї громади — Рунку в повіті Горж, Олтенія. Систематичне дослідження корпусу з 514 п'єс, здійснене та Лучілією Джорджеску-Стенкуляну (), 1988, показало значно розгалуженішу картину. Автори виокремили п'ять груп. Центральне місце займають «Зорі» () з численними підтипами — зовні дому, всередині, дорогою, біля узголів'я, — частина з яких може функціонувати автономно. Поряд із ними — «Пісня ялини» () з усіма її обрядовими епізодами та «Пісня землі» (, ), що виконується в момент остаточного встановлення дерева. Пісні проводів () супроводжують винесення з дому та ходу до кладовища. Нарешті, у кількох селах (Хунедоара) зафіксовано рідкісний пізній тип — («Пісня дзвона»), що заміщує церемоніальні пісні у разі смерті далеко від села.
Повний цикл в одному й тому самому складі виконувався не всюди: в одних селах були відсутні окремі частини, в інших церемоніальні пісні могли не звучати взагалі. У низці інших регіонів, зокрема в Банаті та західній Трансильванії, звичай зберігався, але з іншим набором пісень, подібних за архаїчністю, проте відмінних за тематикою.
Пісня зір
«Пісня зір» або «Зо́рі» (, ; у Банаті — ) відкриває обрядовий цикл. Її співає група жінок на світанку протягом трьох днів до похорону або лише в останній день, а подекуди в Банаті — у перший день після поховання. Традиція розрізняє варіанти, що виконуються поза домом () і в домі (). В Олтенії виконавиці — зазвичай у непарній кількості — співають «Зорі» перед світанком біля дому померлого (біля ґанку або на веранді), обличчям на схід, тримаючи в руках свічку й гілочку базиліку. У Банаті жінки поділяються на дві групи, що співають почергово: одна ставить зорям запитання, друга передає їхню відповідь; групи розміщуються по двох кутах дому або навіть далі, на узвишші, щоб їх було чути по всьому селу.
Текст будується як звернення до зір ( — іменник жіночого роду, уживаний лише в множині), до яких звертаються з постійним епітетом «сестри» і яких просять затримати схід, поки не буде приготовано все необхідне для «великої дороги» померлого. У «Пісні зір» зорі постають як антропоморфні постаті, що «спостерігають і ведуть» перехід; виконавиці нерідко зближують їх з Урситоарами () — персонажами народної міфології, що «розподіляють долю». Тема звернення до зір трапляється і в румунських різдвяних коліндах: співці виконують їх усю ніч, а на світанку просять зорі не квапитися.
Перелік приготувань — хліб, м'ясо, вино, ракія, покривало для труни, віз із двома волами, записки для сповіщення рідні — відповідає конкретному елементу похоронного обряду: пісня не просто описує шлях померлого, а й перелічує все, що для нього готують під час церемонії. Мотив воскового «коржа для бачення» співвідносять із ритуальною свічкою, згорнутою в спіраль. Померлий іменується «білим мандрівником», «білим блукальцем» — образами, що вказують на небезпечну подорож, яку, за народними уявленнями, мертвий здійснює від моменту смерті до остаточного входження у потойбічний світ.
— варіант, що виконується в домі біля узголів'я померлого, — будується навколо обміну репліками між співачками та померлим. У деяких районах Трансильванії включають мотиви з «Пісні ялини», що музикознавець розцінював як свідчення ширшого колишнього поширення «Пісні ялини» там, де вона згодом зникла.
Пісня ялини
«Пісня ялини» (, , ) супроводжує всі етапи обряду з ритуальним деревом — від його пошуку в лісі до встановлення на могилі. Кілька молодих родичів заздалегідь вибирають і зрубують дерево; у день похорону його несуть до дому померлого, а далі — на кладовище. Кожен із п'яти церемоніальних моментів — принесення дерева з лісу до краю села, традиційне прикрашання ялини, хода похоронної процесії, наближення до місця поховання й остаточне встановлення дерева в землю — має свій пісенний епізод. Останній епізод без перерви переходить у «Пісню землі».
Обрядове дерево співвідноситься з весільною символікою: у шлюбному обряді прикрашене хвойне дерево встановлюють біля входу на подвір'я молодят, а в похоронному — біля могили як знак посмертного союзу. У найбільш розгорнутій формі цей мотив виявляється на похоронах неодружених молодих людей, де «Пісня ялини» стає центральною частиною ритуалу «посмертного весілля» (): похорон набуває форми весільної церемонії, а дерево виступає «нареченим» або «нареченою» померлого. За своєю функцією це ритуал компенсації: юнакові чи дівчині «відшкодовують» те, чого їх позбавила передчасна смерть.
Тексти «Пісні ялини» вибудовуються як монолог самої ялини: дерево від першої особи переказує етапи обряду — пошук і вибір жертовної ялини, ритуальний уклін перед нею, рубання, перенесення з гір до села та встановлення на могилі. Кінець пісні описує момент встановлення дерева: ялину в деяких варіантах прикрашають ладаном, пучками базиліку й квітами. У Трансильванії в ялину вплітають розмальовану хустку ().
Пісні ялини поєднують християнську символіку (ладан, пучок базиліку…) з архаїчними дохристиянськими віруваннями, вкоріненими в сільських громадах: дерево можуть називати (буквально «фея біля криниці»), пов'язуючи його зі «старою феєю» () — персонажем, який у поховальних піснях «санкціонує» остаточний перехід померлого, вписуючи його ім'я до «списку мертвих».
Пісні обряду
Окрім «Зорів» і «Пісні ялини», до корпусу входить низка інших пісень мертвому, приурочених до конкретних моментів церемонії. Бреїлою об'єднував їх у третю групу — «різноманітні пісні, пов'язані з певними моментами або певними діями поховального церемоніалу», — виокремлюючи в її межах «пісні дороги» як найзначніші. Класифікація Кахане розмежовує цей матеріал детальніше, розрізняючи пісні проводів, пісні землі та поховання як самостійні категорії; «пісні дороги» () при цьому входять у неї до складу «Зорів» як розгорнутий підтип.
Найбільш розгорнуту частину цього репертуару становлять пісні, відомі як («велика пісня») або («[пісня] дороги»). Вони послідовно наставляють померлого, як пройти «велику дорогу»: вказують правильний шлях, застерігають від небезпек і зустрічей, навчають розпізнавати помічників і тварин-провідників і зрештою — увійти до громади потойбічного світу. Хор навчає померлого вибрати «праву», «чисту» дорогу й відкинути «ліву», «криву» — система образів має архаїчний дохристиянський характер і не пов'язана з концепцією спасіння та осуду. Один із ключових мотивів — проходження повітряних митарств (, буквально «повітряні митниці»): образ із греко-візантійської агіографічної традиції, що походить від (X століття, Константинополь). Душа на шляху до іншого світу проходить низку випробувань, де занепалі ангели судять її вчинки; пісня приписує «плату» вартовим на кожному етапі й перелічує символічні дари з поховального вжитку — чорне покривало, саван, квіти. Тварини-провідники, що допомагають померлому подолати перешкоди, — видра і вовк, обидва постійні постаті румунського фольклору.
Пісні проводів () супроводжують винесення труни з дому та ходу до кладовища. Тексти, як правило, короткі й ліричні — Кахане відзначає серед них варіанти високої поетичної вартості. Завершують цикл «Пісня землі» (, ) і пісні поховання. «Пісня землі» виконується в момент остаточного встановлення ялини в могилу, без перерви продовжуючи «Пісню ялини»: текст звертається до землі, персоніфікуючи її, просить прийняти померлого й закликає до родинних почуттів. «Пісня біля могили» () звучить у момент самого поховання: померлий постає відділеним від світу живих стіною із сімома віконцями, через які до нього приходитимуть дари родичів і світло сонця.
Музичні властивості «Зорі» та «Пісня ялини» за музичним складом помітно відрізняються від імпровізаційних плачів-бочетів. Це групові вокальні пісні — нерідко з дуже довгими текстами, — що існують у багатьох мелодичних версіях: у різних регіонах та сама пісня побутує в десятках варіантів, і норма тут задає лише діапазон допустимих наспівів. За інтонаційним словником і організацією мелодії ці пісні поєднують риси різних жанрів румунської традиції — дойни, протяжної пісні, танцювальних мелодій і колінд.