Елемент невилучення — прикріплювана або невід'ємна частина наземної міни чи іншого боєприпасу (наприклад, деяких типів підривників, що використовуються в авіабомбах або морських мінах). Він призначений для захисту боєприпасу від або вилучення: при спробі втручання в конструкцію чи зміни положення міни, захищеної цим пристроєм, вона детонує. Функціонально елементи невилучення подібні до мін-пасток, оскільки їхня дія спрямована проти фахівців, що займаються розмінування.
Призначення Елементи невилучення запобігають знешкодженню міни, а також її повторному використанню противником. Через високу чутливість механізмів вони значно підвищують небезпеку мін для цивільного населення. Крім того, використання таких пристроїв суттєво здорожчує та ускладнює процес гуманітарного розмінування після завершення конфлікту.
Елементи невилучення не обов'язково встановлюють на всі боєприпаси. Якщо навіть кожна десята протитанкова міна на великому оборонному мінному полі обладнана таким пристроєм, сапери змушені припускати, що пастку має кожна з них. Це змушує їх діяти з максимальною обережністю, що критично уповільнює темп розмінування.
Класифікація Польовий статут армії США FM 20–32 виділяє чотири класи елементів невилучення: Пристрої проти піднімання (anti-lifting devices) — ініціюють вибух, коли захищену міну піднімають або витягують із лунки. Пристрої проти зміщення (anti-disturbance devices) — ініціюють вибух, коли захищену міну піднімають, нахиляють або зрушують з місця будь-яким іншим способом; наприклад, міна , оснащена інтегрованим ртутним перемикачем. Пристрої проти викручування підривника (anti-defuzing devices) — ініціюють вибух при спробі вилучити підривник із захищеної міни. Пристрої проти знешкодження (Anti-disarming devices) — ініціюють вибух при спробі перевести механізм міни з бойового положення у безпечний режим.
Типи підривників для елементів невилучення
Різні класи елементів невилучення зазвичай створюються за допомогою різноманітних підривників. Нижче наведено перелік типів підривників, що використовуються як елементи невилучення: Підривники натяжної дії (pull fuzes) — зазвичай встановлюються у додаткові гнізда для підривників, розташовані збоку або на дні мін. Підривник зазвичай з'єднується з тонким натяжним шнуром, прикріпленим до землі, який натягується, якщо міну піднімають, зсувають або ще будь-яким чином зміщують. Прості механічні підривники тягової дії звільняють підпружинений ударник. Більш технологічні версії мають сенсор обриву шнура, який фіксує падіння напруги. В обох випадках натягнення прихованого шнура призводить до детонації. Підривники розвантажувальної дії (anti-lifting fuzes) — вкручуються в допоміжне гніздо для підривника, що часто розташоване в нижній частині міни. Піднімання або зміщення міни звільняє зведений ударник, що викликає детонацію. Класичним прикладом такого пристрою є універсальний підривник M5. Його стандартна різьба дозволяє встановлювати його на різні типи боєприпасів: від ручної гранати M26 до протитанкової міни M15. Перемикачі нахилу/вібрації (tilt/vibration switches) — ініціюють детонацію, якщо сенсор нахилено під певним кутом або він піддається будь-якій вібрації. Зазвичай для виявлення таких впливів використовується певна форма маятникового механізму, підпружинений вібраційний контакт (trembler) або ртутний перемикач. Підривники для протидії міношукачам (anti-mine detector fuzes) — розроблені під час Другої світової війни для реагування на магнітне поле, створене металодетектором Електронні підривники можуть містити елементи невилучення. Як правило, вони мають один або кілька таких сенсорів: сейсмічні, магнітні, світлочутливі, теплові або акустичні. Теоретично такі підривники здатні розрізняти різні типи розмінування: наприклад, вони можуть не спрацьовувати на роботу , плуга або вибухові методи розмінування, але при цьому детонувати при спробі знешкодити вручну. Крім того, електронні підривники можуть мати вбудовану функцію , тобто таймер зворотного відліку, налаштований на детонацію через години, дні або навіть місяці після встановлення — можливо, саме в той момент, коли пристрій намагатимуться знешкодити. Хоча підривники з функцією самознищення не є елементами невилучення як такими, вони створюють додатковий ускладнювальний фактор у процесі знешкодження.
Історія Третій Рейх Елементи невилучення використовуються в підривниках щонайменше з 1940 року. Прикладом є пристрій ZUS-40, який Люфтваффе застосовували під час Лондонського бліцу та інших бомбардувань.
ZUS-40 був розроблений для встановлення під основним підривником більшості моделей німецьких авіабомб. Під час удару об землю , обладнаної пристроєм ZUS-40, всередині нього звільнялася металева кулька, що зводила підпружинений ударник. Доки основний підривник бомби залишався у своєму гнізді, зведений ударник був заблокований і не міг спрацювати.
ZUS-40 часто монтували під годинниковим механізмом тривалої затримки типу 17, який забезпечував вибух через 2–72 години. Знешкодження підривника типу 17 зазвичай було зрозумілою процедурою: відкрутити стопорне кільце, вийняти корпус підривника з гнізда та від'єднати проміжний детонатор. Наявність ZUS-40 робила цей процес смертельно небезпечним. Виймання основного підривника з гнізда більш ніж на 15 мм вивільняло ударник ZUS-40, який під дією пружини наколював капсуль що призводило до миттєвої детонації бомби.
Виявити ZUS-40 при огляді зовні було майже неможливо, і сапери не знали, чи встановлений він у бомбі, з якою вони працюють. Крім того, багато німецьких електричних підривників мали додаткові маятникові вібраційні перемикачі, які спричиняли детонацію при спробі зрушити бомбу з місця або внаслідок необережних маніпуляцій.
Деякі німецькі підривники з елементами невилучення були ще небезпечнішими для фахівців зі знешкодження бомб — наприклад, типи 50 та 50BY, які зазвичай встановлювали на 250- та 500-кілограмові авіабомби. Вони містили два ртутні датчики нахилу, які фіксували будь-яке вертикальне або горизонтальне переміщення. Підривники повністю зводилися приблизно через 30 секунд після удару об землю, після чого найменший рух бомби призводив до спрацювання ртутного перемикача та детонації.
Щоб ще більше ускладнити ситуацію, авіабомби могли мати два окремих гнізда для підривників, у кожне з яких вкручувалися різні типи пристроїв. У результаті одна бомба могла містити два незалежні елементи невилучення: наприклад, годинниковий підривник типу 17 із прихованим під ним ZUS-40 в одному гнізді та підривник типу 50BY — в іншому. Навіть порівняно малі авіаційні боєприпаси могли мати функцію невилучення — як-от підривник типу 70, яким споряджали Sprengbombe Dickwand 2kg.
Підривники зі вбудованими елементами невилучення зустрічалися не лише в авіабомбах. Наприклад, на протитанкові міни встановлювався підривник T.Mi.Z.43 зразка 1943 року, що автоматично спричиняв детонацію, якщо сапер намагався відкрутити натискну кришку. Хоча конструкції цих підривників відрізнялися, усі вони були спеціально розроблені для знищення спеціалістів зі знешкодження бомби.
Союзники Союзники під час Другої світової війни створювали власні розробки елементів невилучення. Прикладом можуть слугувати американські серії хімічних хвостових підривників тривалої затримки M123A1, M123A1, M124A1, M125 та M131, які використовувалися в авіабомбах з кінця 1942 року і залишалися на озброєнні до 1960-х років. Ці підривники часто встановлювали на авіабомби загального призначення: M30 (45 кг), M57 (113 кг), M64 (227 кг), M65 (454 кг) та M66 (907 кг). Їхнім основним завданням була робота за принципом хімічної затримки з часом спрацювання 1, 2, 6, 12, 24, 36, 72 або 144 години.
Механізм часової затримки був простим, але ефективним: після скидання з літака у хвостовій частині бомби починало обертатися маленьке пропелерне колесо (крильчатка), поступово вкручуючи у підривник металевий стрижень, який розчавлював внутрішню скляну ампулу з розчином спирту та ацетону, після чого розпочинався відлік часу. Розчин просочував абсорбуючу прокладку поруч із целулоїдним диском, який утримував підпружинений ударник від контакту з капсулем. Ацетон повільно розчиняв целулоїдний диск, поступово послаблюючи його, доки ударник не звільнявся, спричиняючи детонацію бомби. Час затримки залежав від концентрації ацетону та товщини диска.
Вилучення такого хімічного підривника після скидання бомби було б простою процедурою, якби не вбудований елемент невилучення, розроблений для знищення кожного, хто спробує знешкодити бомбу. Підривники серії M123 (та їхні модифікації) мали у нижній частині дві маленькі сталеві кульки, які висувалися з пазів, коли авіатехнік вкручував підривник у бомбу.
Ці кульки заклинювали різьбу всередині гнізда підривника, унеможливлюючи його викручування назад. Оскільки нижня частина підривника виявлялася заблокованою глибоко всередині корпусу бомби, куди було важко дістатися, це створювало величезні проблеми для саперів противника. Спроба викрутити повністю зведений хімічний підривник призводила до його розриву на дві окремі частини, що автоматично вивільняло зведений ударник у нижній частині збірки і призводило до миттєвої детонації та загибелі всіх навколо.
Окрім очевидної ролі у виснаженні противника, ці підривники мали й тактичне застосування. Під час першої хвилі бомбардування більшість (а іноді й усі) боєприпаси скидали з хімічними підривниками тривалої затримки з різним часом спрацювання. Друга хвиля бомбардувальників, що прибувала через кілька хвилин, не мала проблем із видимістю цілей через дим чи пил від попередніх вибухів, і могла точно скидати бомби з підривниками миттєвої дії. Тим часом бомби першої хвилі вже лежали на об'єктах, а відлік часу до їхньої детонації вже тривав.
Ще одним типом хімічного підривника з аналогічним механізмом проти вилучення був британський підривник «пістолет тривалої затримки № 37» (Number 37 Long Delay Pistol), який використовувало Бомбардувальне командування Королівських ВПС під час Другої світової війни. Крім того, британці розробили носовий підривник з електричним ініціюванням — № 845 (Mk 1 та Mk 2), який працював виключно в режимі захисту від зовнішніх впливів. Підривник № 845 міг встановлюватися на фугасні авіабомби вагою 250, 500, 1000 та 1900 фунтів. Він містив ртутний перемикач, який спричиняв детонацію при спробі зрушити бомбу після 20-секундної затримки зведення, що розпочиналася в момент удару об землю.
Відтоді багато країн налагодили виробництво широкого спектра боєприпасів, підривники яких мають ті чи інші функції невилучення, включаючи навіть дуже малі засоби ураження, такі як касетні суббоєприпаси. Також створюють боєприпаси з конструктивними особливостями, що полегшують додавання функції захисту від втручання. Наприклад, на протитанкових мінах передбачають додаткові (спочатку порожні) гнізда для підривників. У них можна вкрутити детонатори від підривних пристроїв мін-пасток (разом із проміжними детонаторами), що перетворює звичайну міну на пастку.
Наслідки використання Нерозірвані авіабомби часів Другої світової війни, споряджені хімічними підривниками тривалої затримки, залишаються надзвичайно небезпечними для фахівців зі знешкодження боєприпасів (EOD). Корозія робить механізм підривника ще чутливішим до будь-яких зовнішніх впливів, тому існує високий ризик того, що найменший рух миттєво вивільнить ударник. Зазвичай це стається або в момент виявлення бомби на будівельному майданчику (наприклад, випадковий удар ковшем екскаватора), або під час її огляду саперами — як-от при спробі обережно повернути корпус бомби, щоб отримати кращий доступ до її хвостової частини.