«Дано проти центру зайнятості Лейпцига» (2014 року) C‑333/13 — справа права ЄС, яка стосується обмежень права на вільне пересування громадян у Європейському Союзі та їхнього доступу до систем соціального забезпечення.
Це рішення стало знаковим, оскільки Суд Справедливості постановив, що економічно неактивні громадяни ЄС, які переїжджають до іншої держави-члена виключно з метою отримання соціальної допомоги (явище, відоме в політичному дискурсі як «соціальний туризм»), можуть бути позбавлені доступу до певних соціальних виплат.
Факти Еліза Дано та її син Флорін (громадяни Румунії) звернулися до Соціального суду міста Лейпциг (Sozialgericht Leipzig) після того, як місцевий Центр зайнятості (Jobcenter Leipzig) відмовив їм у наданні базової допомоги для осіб, які шукають роботу (так звана допомога Hartz IV).
Пані Дано проживала в Німеччині у квартирі своєї сестри з листопада 2010 року. Вона не шукала роботи, не мала професійної освіти і ніколи раніше не працювала ані в Німеччині, ані в Румунії. Її дохід складався зі 184 євро на місяць допомоги на дитину (Kindergeld) та 133 євро на місяць авансових аліментних виплат від німецької держави.
Відмовляючи у виплатах, Центр зайнятості посилався на Книгу II Соціального кодексу Німеччини (Sozialgesetzbuch II). Згідно з цим законом, для отримання допомоги особа має бути «здатною заробляти на життя». Закон прямо виключав з переліку отримувачів допомоги «іноземних громадян, право на проживання яких виникає виключно з мети пошуку роботи, та членів їхніх сімей». Оскільки пані Дано оскаржила цю норму як таку, що порушує принцип недискримінації громадян ЄС, німецький суд звернувся із преюдиційним запитом до Суду Справедливості.
Судове рішення
Висновок Генерального адвоката Генеральний адвокат Мельхіор Вателет у своєму висновку зазначив, що пані Дано не повинна мати права на соціальну допомогу:Висновок Генерального адвоката Вателета у справі C‑333/13 (пункт 131). EUR-Lex. Суд Справедливості Велика палата Суду Справедливості винесла рішення на користь уряду Німеччини. Суд постановив, що пані Дано не має достатніх власних ресурсів для проживання, а отже, не може претендувати на право проживання в Німеччині за законодавством ЄС. Відповідно, вона не може посилатися на принцип недискримінації, закріплений у європейських договорах.
Згідно зі статтею 24(2) Директиви 2004/38/ЄС, держава-член не зобов'язана надавати соціальну допомогу громадянам інших країн ЄС протягом перших трьох місяців їхнього проживання.
Право на рівне ставлення залежить від законності проживання. Відповідно до статті 7(1)(b) Директиви, для проживання на строк від трьох місяців до п'яти років економічно неактивні особи зобов'язані мати «достатні ресурси для себе та членів своєї сім'ї, щоб не стати тягарем для системи соціальної допомоги приймаючої держави-члена».
Якщо економічно неактивні особи не мають власних коштів, приймаюча держава має право відмовити їм у соціальній допомозі, щоб не допустити використання своєї системи соціального забезпечення як засобу до існування.
Національне законодавство (у цьому випадку німецьке) має право виключати мігрантів із доступу до «спеціальних грошових виплат, що не залежать від сплати внесків», навіть якщо такі виплати надаються власним громадянам, які перебувають в аналогічній ситуації.
Суд зазначив, що Хартія основних прав Європейського Союзу не застосовується до цієї справи, оскільки, встановлюючи умови надання соціальних виплат та їхній розмір, держави-члени діють у межах національної компетенції, а не імплементують право ЄС.
Див. також
Право Європейського Союзу Вацурас і Купатанце проти ARGE
Примітки
Література
Verschueren, Herwig. Preventing "benefit tourism" in the EU: A narrow or broad interpretation of the possibilities offered by the ECJ in Dano? // Common Market Law Review 52.2 (2015): 363-390.