«Програна справа Конфедерації», також відома як Міф про програну справу або просто як Програна справа () — це американський псевдоісторичний та історично-ревізіоністький міф, який стверджує, що місія, мета чи цілі Конфедеративних Штатів під час Громадянської війни в Америці були морально справедливими, героїчними та не зосередженими на збереженні рабства. Вперше сформульована в 1866 році, вона продовжує впливати на расизм, гендерні ролі та релігійні погляди на півдні Сполучених Штатів у 21 столітті.

Ідеологія «Програної справи» набула значної популярності на межі XIX—XX століть, коли її прихильники вшановували пам'ять ветеранів Конфедерації, що поступово відходили з життя. Вона знову стала широко поширеною під час руху за громадянські права у 1950–1960-х роках як реакція на зростання суспільної підтримки расової рівності.

Через такі дії, як спорудження великих пам'ятників КША та написання шкільних підручників з історії, організації, що підтримували цю ідеологію (зокрема United Daughters of the Confederacy та Sons of Confederate Veterans), намагалися закріпити серед білого населення Півдня те, що вони називали «справжньою» версією Громадянської війни, а також зберегти підтримку расово сегрегованої політики, зокрема законів Джима Кроу.

Білий супрематизм є центральною складовою цього наративу.

Походження назви Термін «Програна справа» іноді використовувався авторами, які описували військові зусилля Конфедерації в боротьбі проти значно потужнішої промислової сили Півночі. Він з’явився в назві книги вірджинського журналіста Едварда А. Полларда The Lost Cause: A New Southern History of the War of the Confederates («Програна справа: нова південна історія війни конфедератів»), опублікованої в 1866 році.

За словами Полларда, цей термін був доданий на прохання його видавця в Нью-Йорку, який побоювався, що первісна назва книги, History of the War («Історія війни»), не буде достатньо привабливою для продажу. Назва «Програна справа» виявилася комерційно успішною.

Поллард популяризував багато основних положень ідеології «Програної справи», зокрема твердження про те, що причиною війни були права штатів, а жителі Півдня були змушені захищатися від агресії Півночі. Він применшував роль рабства на початку війни та применшував жорстокість американського рабства, навіть подаючи його як спосіб «поліпшення життя» африканців.

Ревізіоністська інтерпретація історії, запропонована Поллардом, і далі впливає на те, як рабство та Громадянську війну викладають у Сполучених Штатах.

Наприклад, у 1866 році Поллард писав:«Ми не будемо вступати в обговорення морального питання рабства. Але можемо висловити сумнів щодо того, чи доречно застосовувати той одіозний термін “рабство”, який через перебільшення північних авторів так довго нав’язувався судженню й співчуттю світу, до тієї системи залежності на Півдні, що була насправді найм’якшою у світі; яка не ґрунтувалася на приниженні та позбавленні прав, а підносила африканця і слугувала справі людського вдосконалення; яка законом країни захищала негра в його житті, фізичній недоторканності та багатьох особистих правах, а практикою цієї системи надавала йому такий рівень особистих поблажок, що він був найяскравішим у світі прикладом життєрадісності та задоволення».У книзі The Lost Cause та її продовженні The Lost Cause Regained Поллард надихався поемою Утрачений рай, прагнучи зобразити довоєнний Південь як «рай», втрачений унаслідок поразки.

Загальні положення

Незначущість рабства Рух, який отримав назву «Програна справа», мав кілька джерел походження, але його головним об’єднавчим твердженням було те, що рабство не було основною причиною Громадянської війни і що воно з часом нібито зникло б природним шляхом. Цей наратив заперечує або применшує значення офіційних заяв і конституційних документів штатів, що відокремилися, а також воєнних праць і промов віцепрезидента Конфедеративних Штатів Америки Александра Стівенса, зокрема його «Наріжної промови» (Cornerstone Speech). Натомість прихильники історичної інтерпретації «Програної справи» спираються на поміркованіші післявоєнні погляди керівників Конфедерації..

Президент Конфедерації Джефферсон Девіс у своїй праці The Rise and Fall of the Confederate Government («Піднесення і занепад уряду Конфедерації», 1881) писав про становище поневолених афроамериканців на Півдні:«Їхні рабські інстинкти робили їх задоволеними своєю долею, а їхня терпляча праця приносила землі, на якій вони жили, незмірні багатства. Їхня сильна місцева й особиста відданість забезпечувала вірну службу... Ніколи ще залежність праці й капіталу один від одного не була щасливішою. Спокусник прийшов, як змій у раю, і звабив їх чарівним словом “свобода”... Він дав їм зброю, навчив їхню покірну, але емоційну натуру чинити насильство й кровопролиття та послав їх спустошувати своїх благодійників».Наратив «Програної справи» стверджує, що Південь рано чи пізно сам добровільно відмовився б від рабства, а конфлікт між регіонами був нібито штучно створений аболіціоністами. Поневолених афроамериканців зображували як вірних і задоволених своїм становищем.

Прихильники міфу стверджували, що кожен штат мав право на вихід зі складу Союзу, однак на Півночі цю ідею рішуче відкидали. У межах цього наративу рабство часто зображувалося не як жорстока система експлуатації, а як нібито м’який і доброзичливий суспільний лад.

Права штатів Прихильники міфу наголошують, що сецесія була захистом від загрози з боку Півночі для південного способу життя, і заявляють, що ця загроза порушувала права штатів, гарантовані Конституцією США та Десятою поправкою.

Однак південні штати самі виступали проти прав штатів, коли це було для них вигідно в контексті законів про втікачів-рабів. Наприклад, Техас заперечував право деяких північних штатів захищати рабів-утікачів, стверджуючи, що це зробить інститут рабства недійсним, щойно раб опиниться на території вільного штату.

Лицарська традиція Прихильники «Програної справи» вказують на нібито лицарську традицію Півдня як доказ культурної та військової переваги Конфедеративних Штатів Америки над північними штатами, спираючись на націоналістичні уявлення про шляхетного південного кавалера, який нібито походив від англійських роялістів або нормандських лицарів Вільгельма Завойовника.

Риторика міфу ідеалізувала Південь як край «витонченості та шляхетності», де плантаторська аристократія поблажливо ставилася до своїх «щасливих» рабів, а чоловіки відзначалися великою мужністю. Біле та чорне населення зображували як об’єднане в підтримці «доброзичливої й шляхетної цивілізації Півдня», нібито вищої за цивілізацію Півночі.

Солдата Конфедерації романтизували як непохитного, відважного й героїчного. Доктрина «Програної справи» стверджує, що сецесія була правом, гарантованим Конституцією, тому ті, хто її захищав, не є зрадниками. Південних військових лідерів у цьому наративі зображують майже святими, а генерал Роберт Едвард Лі посідає центральне місце як майже христоподібна постать.

Непереможений Південь Прихильники міфу намагаються пояснити військову поразку Конфедерації твердженням, що Південь насправді не був переможений, а лише несправедливо подоланий завдяки величезним людським і матеріальним ресурсам Півночі. Водночас вони стверджують, що Південь міг би виграти війну, якби переміг у битві під Геттісбергом, і що поразка стала наслідком смерті Томаса Джексона у 1863 році та невдач генерала Джеймса Лонгстріта

У міфології та специфічній символіці Півдня генералів Конфедерації зображували морально бездоганними, глибоко релігійними та майже святими або христоподібними постатями.

XX ст. і сучасність Основні положення «Програної справи» виявилися стійкими для багатьох у сучасному Півдні. Її тези часто спливають під час суперечок навколо публічного демонстрування прапора Конфедерації та різних прапорів штатів. Історик Джон Коскі зазначав, що Сини ветеранів Конфедерації (Sons of Confederate Veterans, SCV), «найпомітніший, найактивніший і найефективніший захисник прапора», «перенесли у XXI століття, практично без змін, ті історичні інтерпретації та ідеологічне бачення “Програної справи”, які сформувалися на межі XX століття»

Коскі писав про «прапорні війни» кінця XX століття:Починаючи з ранніх 1950-х років, посадовці СВК захищали цілісність бойового прапора від знецінення та від тих, хто наполягав, що його демонстрування є непатріотичним або расистським. Представники СКВ повторювали незмінний аргумент про те, що Південь вів законну війну за незалежність, а не війну на захист рабства, і що тріумфуючий «янкійський» погляд на історію хибно очорнював Південь та змушував людей неправильно тлумачити бойовий прапор.

Конфедеративні Штати протягом свого існування з 1861 до 1865 року використовували кілька прапорів. Після завершення Громадянської війни в США особисте та офіційне використання прапорів Конфедерації та похідних від них символів тривало й надалі, викликаючи значні суперечки. «Після війни прихильники “Програної справи” використовували бойовий прапор як символ південної доблесті та честі, хоча він також неявно асоціювався з білим супрематизмом. У середині XX століття бойовий прапор одночасно став загальним явищем в американській культурі й, почасти завдяки зусиллям Ку-клукс-клану, дедалі тісніше пов’язувався з расовим насильством і залякуванням». Афроамериканці сприймали бойовий прапор як символ опозиції руху за громадянські права. Неоконфедерати не погоджуються з цим і стверджують, що прапор символізує права штатів і південну спадщину, а не расову ненависть.

Об’єднані доньки Конфедерації (United Daughters of the Confederacy) закріплювали ідеологію «Програної справи» в школах південних штатів, розміщуючи прапори Конфедерації та портрети її героїв у класах і допомагаючи вчителям із планами уроків з історії. Під час Другої світової війни афроамериканські військовослужбовці рішуче виступали проти використання прапора Конфедерації білими солдатами, вважаючи лицемірством махати прапором, який воював проти Сполучених Штатів.

У 1950-х роках голова Конгресу за громадянські права (Civil Rights Congress, CRC) Вільям Л. Паттерсон очолив кампанію за заборону продажу прапорів Конфедерації в магазинах Сполучених Штатів. У листі до редактора The New York Times Паттерсон писав, що прапор Конфедерації може заохочувати «наростання фашизму» і є «сприяючим усьому тому, за що виступала і виступає Конфедерація».

Суперечки щодо значення прапора Конфедерації тривають і досі, а в історії кількох штатних прапорів також були присутні посилання до Конфедерації.

Оцінка істориків

Сучасні історики переважно погоджуються, що від'єднання було зумовлено рабством. Найважливішими серед численних причин відокремлення були збереження та розширення рабства. Плутанина може виникати через змішування причин відокремлення з причинами війни — це окремі, але пов’язані питання.

За словами Генрі Луїса Гейтса, «Програна справа» була фундаментально побудована на білому супрематизмі.» Він стверджує, що Вільям Дюбойс розумів, навіть поза політичними реаліями, що фальсифікований наратив «Програної справи» є античорним і закріплює викривлену, романтизовану версію американської історії. Гейтс зазначає, що праця Дюбойса Black Reconstruction in America («Чорна Реконструкція в Америці») ставить боротьбу та досягнення афроамериканців у центр історії періоду Реконструкції. Це було викликом як для прихильників «Програної справи», так і для тодішньої домінуючої академічної інтерпретації — школи Dunning School, яка вважала Реконструкцію провалом і применшувала внесок чорношкірих американців. Гейтс називає працю Дюбойса «бойовим закликом», що демонстрував відмову афроамериканців приймати нав’язану їм расистську історичну інтерпретацію.

Історик Чарльз Рейган Вілсон, колишній директор Центру вивчення південної культури при Університеті Міссісіпі, зазначав, що на початку другого десятиліття XXI століття прогресивні афроамериканці та білі жителі Півдня частково зруйнували колективну пам’ять про «Програну справу» на Півдні.