Голомоза співачка («La Cantatrice chauve» – у перекладі з французької «Голомозе сопрано» або «Лиса примадонна») – це перша п'єса, написана румунсько-французьким драматургом Еженом Йонеско.
Прем'єру поставив Ніколя Батай 11 травня 1950 року в паризькому театрі «Théâtre des Noctambules». З 1957 року п'єсу грають у театрі «Théâtre de la Huchette», який за свої постановки отримав премію Мольєра. Їй належить світова першість за найбільш «довговічну» постановку на сцені одного театру.Theatre de la Huchette. Retrieved 28 May 2016 Playbill, 7 August 2007. Retrieved 28 May 2016 Хоча спершу п'єса була непоміченою, прихильність авторитетних авторів та рецензентів у підсумку викликала прихильність критиків. До 1960-х років «Голомозу співачку» вже визнали сучасною класикою та важливим основоположним твором у театрі абсурду. З рекордною кількістю інтерпретацій вона стала однією з найбільш виконуваних п'єс у Франції.
Історія написання Ідея п'єси виникла в Йонеско, коли він намагався вивчити англійську мову за методом . Вражений змістом діалогів, часто дуже приземлених і дивних, він вирішив створити абсурдну п'єсу під назвою «L'anglais sans peine» («Англійська без труднощів»). Серед інших можливих назв, що розглядалися, були «Il pleut des chiens et des chats» («Дощить собаками й котами», перекладається з французької дослівно); «L'heure anglaise» («Англійська година») та «Big Ben Follies» («Безумство Біг-Бена»).
Його справжня назва була результатом помилки актора Анрі-Жака Юе на репетиції: монолог начальника пожежної служби спочатку містив згадку про «l'institutrice blonde» («вчительку-білявку»), але Юе сказав «la cantatrice chauve» («лиса співачка»), і Йонеско, який був присутній, вирішив повторно використати цю фразу. The Theatre of the Absurd, by Martin Esslin, revised and enlarged edition; published 1968 by Pelican Books; p. 137 Весь комізм і абсурд ситуації полягає у фонетичній схожості фрази, яку мав вимовити актор, і тієї, яку він вимовив помилково.
Огляд Сміти — традиційна пара з Лондона, яка запросила в гості іншу пару, Мартінів. Пізніше до них приєднуються покоївка Смітів, Мері, та місцевий начальник пожежної охорони, який також є коханцем Мері. Обидві родини ведуть беззмістовні бесіди, розповідаючи різні історії та зачитуючи безглузді жартівливі віршики. У якийсь момент місіс Мартін розмовляє зі своїм чоловіком так, ніби він незнайомець, якого вона щойно зустріла. Коли начальник пожежної охорони уже збирається йти, він мимохідь згадує «лису сопрано», і ця фраза дуже збентежує інших. Місіс Сміт відповідає, що «вона завжди укладає волосся однаково». Після того, як начальник пожежної охорони йде, п'єса остаточно перетворюється на низку суцільних безглуздих історій, які не мають нічого спільного зі звичайною розмовою. Усе завершується тим, що дві пари в унісон вигукують: «Це не туди, це сюди!» ( «C'est pas par là, c'est par ici!» ) прямо перед тим, як світло гасне. Коли світло знову вмикається, сцена починається спочатку: тепер подружжя Мартінів деякий час повторює репліки Смітів із самого початку п’єси, перш ніж опускається завіса.
Сюжет
Сцена 1
П'єса починається з того, що місіс Сміт розповідає містеру Сміту події вечора. Вони обговорюють смерть знайомої їм людини, Боббі Вотсона. Потім п'єса повертається до реальності, і герої усвідомлюють, що Боббі помер чотири роки тому. Раптом вони поринають у спогади, коли він іще був живий і заручений з жінкою, яку також звали Боббі Вотсон. Далі дія ніби повертається до реального часу, подружжя усвідомлює, що у покійного залишилося двоє дітей, і починають пліткувати, за кого вдруге вийде заміж його дружина. Подейкують, ніби вона обрала іншого родича з таким самим іменем, але через те, що всі вони тезки та ще й працюють в одній галузі, Смітам вкрай важко зрозуміти, хто є хто.
Сцена 2
Їхня покоївка Мері входить і оголошує про прибуття Мартінів. Сміти йдуть.
Сцена 3
Мартіни заходять, і Мері дорікає їм запізненням; потім вона виходить.
Сцена 4
Зайшовши до кімнати, Мартіни усвідомлюють, що вже зустрічалися. Вони дізнаються, що обоє родом з Манчестера, що вони їхали до Лондона одним і тим самим потягом у вагоні другого класу, що вони обидва проживають за адресою Бромфілд-стріт, 19, сплять в одному ліжку і що в них обох є дворічна донька на ім'я Еліс, у якої одне червоне око, а інше — біле. Зрештою вони доходять висновку, що є чоловіком і дружиною. Впізнають одне одного та обіймаються.
Сцена 5
Мері на сцені з Мартінами, які в цей час сплять. Покоївка повідомляє глядачам, що ця пара помиляється: вони зовсім не чоловік і дружина. Проте додає, що це не має значення — усе слід залишити так, як є.
Сцена 6
Залишившись наодинці, Мартіни погоджуються, що тепер, коли вони знайшли одне одного, їм слід просто жити так, як і раніше.
Сцена 7
Коли Сміти повертаються, вони залучають гостей до розмови. Лунає дверний дзвінок, і містер Сміт йде відчиняти.
Сцена 8
Входить начальник пожежної охорони. Він розчарований, що в будинку Смітів немає пожежі, але вони обіцяють зателефонувати йому, якщо це станеться. Чекаючи, поки щось нарешті станеться, вони розповідають одне одному історії, жодна з яких не має сенсу.
Сцена 9
Мері входить і розповідає свою історію, в якій зізнається, що є коханкою начальника пожежної охорони. Після чого Сміти виштовхують її з кімнати.
Сцена 10
Начальник пожежної служби йде. Згадуючи перед тим про «лису співачку».
Сцена 11
Мартіни та Сміти декламують безглузді трюїзми. Поступово будь-який сенс мови втрачається, оскільки обидві пари починають сваритися, проте ніхто не здатен порозумітися, а жодна з їхніх суперечок не вирішується. Поки вони сперечаються, світло повільно згасає; коли ж воно вмикається знову, Мартіни опиняються у вітальні Смітів і повторюють ті самі репліки, якими Сміти розпочинали п’єсу.
Ідейний зміст Як і в багатьох п'єсах жанру театру абсурду, основна тема «Лисої співачки» не відразу очевидна. Багато хто вважає, що вона виражає марність змістовного спілкування в сучасному суспільстві. Сценарій сповнений непослідовностей, які створюють враження, що персонажі навіть не слухають одне одного у своїх шалених спробах заявити про себе. Під час перших показів вистави припускали, що це пародія, але Йонеско в есе, написаному своїм критикам, стверджує, що він не мав наміру пародіювати, але якби він щось і пародіював, то це було б абсолютно усе.
«Лиса співачка», схоже, була написана як безперервний цикл. Фінальна сцена містить авторські ремарки розпочати виставу наново, причому подружжя Мартінів замінює подружжя Смітів і навпаки. Однак це рішення було додано лише після сотого показу, спочатку саме Сміти розпочинали виставу точно так само, як і раніше.
За словами Йонеско, він мав на увазі кілька можливих кінцівок, зокрема кульмінацію, в якій «автор» або «менеджер» налаштовує ворожнечу на глядачів, і навіть версію, в якій глядачів розстрілюють з кулеметів. Зрештою він зупинився на дешевшому рішенні — циклічності. Йонеско в одному з інтерв'ю розповів: «Я хотів надати п'єсі сенсу, розпочавши її спочатку з двома персонажами. Таким чином, кінець стає новим початком, але, оскільки в п'єсі є дві пари, вона починається вперше зі Смітів, а вдруге з Мартінів, щоб натякнути на взаємозамінну природу персонажів: Сміти — це Мартіни, а Мартіни — це Сміти».
Розповсюдження ''Голомоза співачка'' вперше опублікована 1950 року у Франції як частина збірки п'єс Йонеско, але прем'єра відбулася 11 травня 1950 року в паризькому Театрі опівнічників (Théâtre des Noctambules) під керівництвом Ніколя Батая — вистава зазнала повного провалу через нерозуміння публікою стилю "театру абсурду". Лише згодом, після схвальних рецензій критиків (зокрема, Роже Блена), п'єса увійшла до репертуару Театру на вулиці Юшет (Théâtre de la Huchette) у 1957 році, де гралася понад 20 років поспіль, набувши статусу класики.
Поширенню сприяли численні постановки по світу: у США — на Бродвеї (1957), у Великобританії — в Королівському театрі (1960-ті), а також переклади десятками мов. В Україні п'єса з'явилася в театрах з 1990-х — у Донецькому академічному обласному драматичному театрі (Маріуполь, 2019, реж. В. Мазур) в межах фестивалю "СвітОгляд", та в Навчальному театрі КНУТКТ (Київ, 2025). Видання українською мовою увійшли до антологій зарубіжної драми.
Постановки ● 1950: режисер Ніколя Батай , Théâtre des Noctambules.
● 1952: режисер Ніколя Батай, «Théâtre de la Huchette».
● З 1957 року, режисер Ніколя Батай, і дотепер п'єса безперервно йде в паризькому театрі «Théâtre de la Huchette».
● 1964: режисер Рене Лесаж , Théâtre de la rue du Lycée.
● 1976: режисер Жак Моклер, Théâtre des Célestins.
● 1977: режисер Ролан Шалосс, Театр де л'Агора в Ліоні.
● 1977: режисер Даніель Бенуа, Théâtre Daniel Sorano.
● 1991: режисери Жан-Люк Лагарс, Мірей Гербстмайер, Жан-Клод Болле-Реддат, Елізабет Мазев, Франсуа Бьоре, Театр Монбельяр.
● 2009: режисер Катрін Делаттр, Théâtre Actuel et Public de Strasbourg.
● 2019: режисер В. Мазур, Донецький академічний обласний драматичний театр.
● 2023: Бруно Дайру, Théâtre l'Albatros.
● 2025: Режисерка-постановниця Євгенія Гулякіна. Навчальний театр КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого "Голомоза співачка".
Екранізації
Опера ● Лібрето Джан Ренцо Мортео, музика Лучано Чайї, прем'єра відбулася 5 листопада 1986 року у Віденському камерній опері "Wiener Kammeroper".
● Музика Жеральда Кальві, написана у 1996 році, прем'єра відбулася 1 грудня 2009 року в Національній опері Монпельє.
Типографія ● Іонеско, "Лисий співак", Роберт Массін і Генрі Коен, 1994.
Нагороди ● 1996: Велика Вермельська медаль міста Париж.
● 2000: Почесна премія Мольєра для Théâtre de la Huchette.
Література та критика П'єса аналізується в ключових працях про театр абсурду. Мартін Есслін у книзі "Театр абсурду" (1961) називає "Голомозу співачку" родоначальницею жанру, де руйнується логіка мови як засобу комунікації. Аналогічно, у монографіях про Іонеско (В. Леман, "Ежен Іонеско" підкреслюється автобіографічний мотив: прототипи — реальні паризькі конкурси співу 1940-х.
В Україні п'єса увійшла до антологій зарубіжної драми для шкіл ("Драматургія ХХ століття", укрліб-видання) та наукових статей: у "Порівняльних дослідженнях" ВНУ (2023) аналізують інтертекстуальність і лінгвістичний абсурд.
Примітки
Див. також
100 книг століття за версією «Ле-Монд»