Стрєкопитовське повстання — антирадянський збройний виступ 24-29 березня 1919 року в Гомелі 67-го та 68-го полків 2-ї (Тульської) бригади 8-ї стрілецької дивізії під керівництвом штабс-капітана царської армії меншовика Володимира Стрекопитова.
Історія Виступ 67-го та 68-го полків 2-ї (Тульської) бригади 8-ї стрілецької дивізії Червоної Армії розпочався як спонтанний бунт червоноармійців, незадоволених примусовою мобілізацією та відправленням на фронт. На ділянці під Овручем через тактичний прорахунок командування бригади два батальйони 68-го полку потрапили під дводенний артилерійський обстріл з боку УНР, унаслідок чого полк відступив до ст. Словечно, де зустрів 67-й полк, що прибув із Гомеля як поповнення. Новоприбулі відмовилися виходити на позиції та на стихійному мітингу вирішили дезертирувати з фронту, щоб повернутися додому, в Тульську губернію. Діставшись ст. Калинковичі, бунтівна бригада обрала «Поліський повстанський комітет» у складі двох представників від кожної частини під орудою колишнього прапорщика РІА Бориса Крідінера.
У ніч на 24 березня бригада прибуває в Гомель на 11 ешелонах і вимагає у місцевої більшовицької влади надання паровозів для подальшого прямування на Брянськ та Тулу. Після довгих нарад із Центром та Брянськом гомельські більшовики погоджуються з вимогами повсталої бригади та готові дати їй все необхідне. Проте ситуація встигла змінитись. У повсталих з'явився лідер — колишній штабс-капітан, а нині завідувач госпчастостиною 68-го полку член РСДРП Володимир Стрекопитов. Виступивши на солдатському мітингу в Гомелі, Стрекопитов переконав червоноармійців, що йти далі в бік Тули буде згубно і запропонував «влаштуватися» в Гомелі. Після чого був покликаний присутніми очолити повстанську армію як командувач.
Увечері 24 березня бунтівники захопили залізничний вузол, міську в'язницю, телеграф, артилерійські склади, радянські установи. Група партійних і радянських працівників з загоном ВНК, інтернаціоналістами і міліцією (300 осіб, озброєних гвинтівками і двома кулеметами) намагалися чинити опір «армії Російської народної республіки» в готелі «Савой», але після початку артилерійського обстрілу невдовзі здалися і були поміщені до в'язниці.
Наступного дня з-поміж них як заручників було відібрано найвизначніших партійних працівників та керівників: Семена Коміссарова (голову Ревкому), Івана Ланге (голову УНК), Сергія Бочкіна (керівника справ УНК), Льва Файншмідта (заступника голови УНК), Песю Каганську (секретаря Ревкому, цивільну дружину І. Ланге), Миколу Білецького (редактора газети «Известия Ревкома г. Гомеля и уезда»), міського військового комісара Якова Фріда, комісара відділу юстиції Бориса Ауербаха-Подгорного, співробітника Земвідділу та активного учасника обшуків УНК Зеліка Песіна та інших. Перед відходом повстанців із Гомеля, у ніч на 29 березня, усім їм було винесено смертний вирок за рішенням Поліського повстанського комітету, який підписав особисто Стрекопитов.
26 березня до повсталих приєдналося місто Речиця — місцева караульна рота, під командуванням Солодухи оголосила себе Речицьким загоном 1-ї армії Російської республіки. Населення Гомеля та Речиці обережно поставилося до нової влади (оскільки за останні 4 місяці це стало четвертою зміною влади). Поповнення було зовсім невеликим — переважно за рахунок колишніх офіцерів, залізничних службовців (які активно й масово підтримали повсталих) та гімназистів старших класів зі спортивного товариства «Сокол» (Речиця).
У ніч на 29 березня частини Червоної Армії, що підійшли з трьох сторін, і комуністичні загони змусили повстанців залишити Гомель. Повстанська армія відійшла на ешелонах за Дніпро і попрямувала на возз'єднання з Дієвою армією УНР до міста Мозир (який контролювався отаманом Петром Єрошевичем від 27 березня за сприяння загону тульських повстанців). Дорогою повсталі захопили з боєм станції Василевичі, Нахов, Голевиці і 31 березня наблизилися на 9 верст до Калинковичів. Однак розвідка показала, що червоні підірвали міст через Прип'ять, що веде до Мозиря. Тим часом з боку Гомеля підійшов бронепоїзд із загоном китайців. Повстанська армія була змушена залишити свої ешелони і пішою ходою пройшла до села Юровичі. Після чого протягом доби повстанці за допомогою місцевих жителів форсували Прип'ять і таким чином перейшли лінію фронту. За оцінками Стрекопитова, з ним прибули до УНР 6 тисяч осіб. Інші повсталі та військспеці потрапили в полон до червоних.
У квітні 1919 року частини Російсько-Тульського загону боролися проти більшовиків на боці УНР. Потім пішли до Брест-Литовська, де були інтерновані поляками. У липні 1919 року звільнено і направлено в ПЗА Миколи Юденича.
Пам'ять
31 березня 1919 року відбулося похорон 25 жертв Стрекопитівського повстання. В 1949 на братській могилі комунарів встановлено пам'ятник — надгробна плита.
З 25 комунарів, похованих у братській могилі, п'ятеро були китайцямиStudbooks.net До загону опору вступили не тільки співробітники ВНК і міліції, а й робітники, а також китайці, яких у місті на той час було чимало. Китайці займалися в Гомелі дрібною торгівлею. Вступивши до загону, китайці озброювалися переважно палицями та косами. Їхні імена не названі, на меморіальній дошці п'ять разів написано «Невідомий».
У 1957 на будівлі, яка стоїть на місці готелю «Савой», встановлено меморіальну дошку. Іменами Ауербаха, Білецького, Бочкіна, Комісарова, Ланге, Песіна в Гомелі названі вулиці. У 1970 році в Речиці на могилі жертв повсталих встановлена стела.
Події заколоту у мистецтві Подіям «Стрекопитовщини» присвячений художній фільм «Готель „Савой“» (виробництво «Бєлгоскіно», 1930, режисер А. Файнциммер).
Джерела
Красноармейцы против коммунаров. Часть первая. Красноармейцы против коммунаров. Часть вторая. Красноармейцы против коммунаров. Часть третья. Красноармейцы против коммунаров. Окончание. Г. Лелевич Стрекопытовщина: страничка из истории контр-революционных выступлений в годы гражданской войны. — М.—П.: Госиздат, 1923. — 64 с. Ирина Такоева, Гомельская губерния: как все начиналось. Неизвестные страницы. — Гомель: издательство "Редакция газеты «Гомельская правда» — 2014 г.
Примітки