Делі ( — «шибеник, божевільний, відчайдух, хоробрець…»), у множині делі або делілер () — загальноприйнята назва спеціальних легких кавалерійських підрозділів у військах Османської імперії, створених наприкінці XV — початку XVI століття. Вони були відомі своєю безрозсудною хоробрістю та мужністю у бою з ворогами, а також незвичайним одягом. Пізніше вийшли з-під контролю та перетворилися на банди, які грабували населення, що призвело до ліквідації формувань у XIX столітті. Традиційно вважається, що вигляд делі став взірцем для вигляду крилатих гусар.

Зовнішній вигляд та структура

Делі носили дикі костюми, їхня зброя також мала страхітливий вигляд, з перебільшеними деталями та аксесуарами. Все це слугувало важливій меті — налякати ворога. Іноді лише їхня поява пнаводила жах на ворожі підрозділи. 1672 року Антуан Галлан спостерігав від'їзд армії в польську кампанію і залишив докладний опис зовнішності делі: «Їхній одяг був чистим, але дивним. Вони були всі молоді, красиві, рухливі і майже одного віку. <…> Більшість із них були вкриті шкурою тигра. Деякі обернули її у вигляді шарфа, а інші зробили щось на зразок кафтана, закріпивши на грудях». Джелалзаде Мустафа-Челебі у своїй праці «Табакат аль-Мамалік фідарджат аль-Масалік» згадав делі, які служили бею Семендере, Яхьяпашазаде Балі-бею, і описав їхній вигляд. Делі були озброєні вигнутими кинджалами, вигнутими щитами, списами та булавами (боздоганами), прикріпленими до сідел. У пізніші часи від делі виокремилися тюфекчі ( — «стрілець»), які були озброєні пістолетами або рушницями. Делі носили головні убори, виготовлені зі шкіри диких тварин, таких як гієни чи леопарди, з орлиним пір'ям; їхні щити також були прикрашені пір'ям. Одяг і кінські попони були виготовлені зі шкіри левів, тигрів і лисиць, а штани — з вовчих або ведмежих шкур. Їхні чоботи з телячої шкіри, з гострими носами та високими підборами, були відомі як серхадлік () або прикордонні чоботи. За спиною у них було два крила, лук і стріли. Коні делі були відомі своєю силою та витривалістю.

Одяг делі змінилася у XVIII столітті: вони стали носити трубчасті капелюхи, 26 дюймів завдовжки, зроблені з чорної шкіри ягняти, обмотані тюрбанами.

П'ятдесят-шістдесят делі становили байрак ( — корогву), групи з кількох байраків очолювали делібаші. Новобранець, прикріплений до загону аги (офіцера), після вивчення правил оджаку (підрозділу) та підтвердження бажання служити складав присягу на службу вірі та державі та стійкість у бою. Наприкінці церемонії, що включала молитви, рекрут отримував звання ага-джираги (учень аги), на його голову церемоніально ставили капелюх делі. Делі, що порушили свою клятву, нехтували правилами або втекли з поля бою, виганялися і позбавлялися капелюха.

Історія

Кемальпашазаде писав про делі: «Як акінджи вони йдуть попереду армії, займають місце на полі бою під час війни, тренують свої загони, отримують інформацію про ворога, взявши живих бранців».

Перші підрозділи делі з'явилися як особиста свита у бейлербеїв, санджакбеїв та уджбеїв у Боснії та Семендері наприкінці XV або на початку XVI століття. Частково підрозділи набиралися серед турків, але в основному серед таких балканських народів, як боснійці, хорвати та серби. Більшість із них були нещодавно наверненими в іслам і були фанатично віддані війні з невірними. Покровителем їх оджаків вважався каліф Умар. Хоча пізніше офіційно назву делі було відкинуто і замінено на деліл ( — провідники), вони, як і раніше, до недавнього часу залишалися відомими під первісною назвою. Традиційно вважається, що польські крилаті гусари, що спочатку набиралися з сербів, запозичили свій вигляд у делі.

У першій половині XVI століття на Балканах були загони делі Ях'япашазаде Балі-бея, Мехмед-бея та Газі Хусрева-паші, санджакбея Боснії. На битву при Могачі крім інших військ Хусрев-паша привів 10 000 делі. Хусрев-паша був першим, який створив такий великий корпус делі, його ефективність змусила інших губернаторів його наслідувати. У XVII столітті делі Тіріякі Гасана-паші та Лала Мехмеда-паші відзначилися в кампаніях проти Австрії. Кавалерійська організація делі поширилася і в Анатолію, де делі були включені до реєстру супроводу візирів і бейлербеїв. Антуан Галлан, що супроводжував французького посланця маркіза де Нуантеля до двору Мехмеда IV, повідомляє про 3000 делі, що охороняли палац султана, проте це не підтверджується іншими джерелами. За повідомленням Поля Ріко, що перебував у Стамбулі з посольською місією, охоронцями великого візира за часів Мехмеда IV служили від 100 до 400 делі.

Делі отримали фіксовану зарплату від бейлербейя чи бея, якому служили. За Полем Ріко, в середині XVII століття щоденна оплата делі становила 12 або 15 асперів (акче). Марсільї, який дописував пізніше, зазначав, що вони отримували оплату тільки під час активних бойових дій.

Делі добре служили державі у XVI та XVII століттях, але згодом вони стали неорганізованими, як і інші військові підрозділи. Головна проблема полягала в тому, що делі були частиною особистої свити того чи іншого губернатора, і після закінчення терміну повноважень цього губернатора їх звільняли. Потім їм доводилося шукати іншого покровителя або знайти іншу роботу. Зазвичай це не було проблемою, у легкій регулярній кавалерії існувала постійна потреба. Тож цей недолік не створював великих проблем у класичний період, коли можливості працевлаштування були високими. Однак у наступні століття це перетворилося на ширшу проблему найманства. Після фірмана Сулеймана II про обмеження кількості делі у свитах провінційних адміністраторів (бейлербеїв, санджакбеїв, мутеселлімів) велика кількість делі залишилася без місця служби. Делі, що залишилися без господаря або після звільнення валі, якому вони служили, або у разі невиплати, зазвичай блукали у пошуках нового покровителя, нападаючи на села та грабуючи їх. Серйозних заходів щодо реформування структури делі вжито не було. Голови провінційних адміністрацій отримали фірман, що дозволяв їм самим розправлятися з бандитами. У результаті грабежі сконцентрувалися в регіонах Кютаг'ї та Коньї. У Кютах'ї наприкінці XVIII століття був відомий делібаші на ім'я Коджа-баші, який очолював численну банду; а в 1801 році делібаші Ісмаїл тероризував регіон Коньї. У повстанні, що спалахнуло в Коньї в 1803 році проти «нової армії» (Нізам-і Джедід), Ісмаїл допомагав бунтівникам і, захопивши Конью, застрелив каді Абд ур-Рахмана-пашу. Буйство делі досягло піку наприкінці XVIII та на початку XIX століть, коли вони стали серйозною проблемою для населення Анатолії. Це спонукало великого візира Юсуфа Зіяеддіна-пашу після повернення з єгипетської експедиції в Алеппо прийняти рішення про реорганізацію делі. Деяких з них він відправив до Багдада, тих, що залишилися в його свиті, він не демобілізував, а відвіз до Стамбула і розмістив у казармах в Ускюдарі. Численні делі фанатичного Гурджі (грузина) Османа-паші в Румелії також були доставлені до Стамбула і розквартировані в казармах Дауд-паші. Пізніше всі делі в Стамбулі, що налічували 200 байраків, були відправлені до Багдада.Делі відзначилися ще раз у Російсько-турецькій війні (1828—1829), давши привід згадати своїх попередників у XVI столітті. Про це писав сер Адольфус Слейд, який спостерігав за конфліктом з турецької сторони. Він був уражений їхньою хоробрістю та їх володінням кіньми. За його словами, один із дели врятував життя великого візира.

У 1829 році, після російсько-турецької війни, 2000 делі під командуванням 18 делібаші та одного хайтабаші (лідер банди) перебралися в Анатолію і, зібравшись у районі Коньї, знову спробували зайнятися розбоєм. Султан Махмуд II, налаштований здійснити реформу армії, після формування кавалерії «Аскир-і-Мансур» ліквідував структуру делі. Ті, хто залишився і не виконав наказ скласти зброю та оселитися на землі, були розгромлені. Валі Карамана Есад-паша послав губернатора Коньї, Сулеймана-пашу, назустріч делі, біля Акшехіра делі були розгромлені, делібаші вбиті. Ті, що залишилися, втекли до Єгипту і Сирії. За успішне вирішення цієї проблеми Сулейман-бей був нагороджений цінним мушкетом.

Коментарі

Примітки

Література