Права лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів та квір-спільноти (ЛГБТК) у Хорватії розширилися з початку XXI століття, особливо у 2010-х та 2020-х роках, і вважаються одними з найрозвиненіших серед колишніх соціалістичних країн та країн Югославії. Однак представники ЛГБТК все ще можуть стикатися з деякими правовими труднощами, з якими не стикаються жителі, що не належать до ЛГБТК. Статус одностатевих стосунків був вперше офіційно визнаний у 2003 році згідно із законом, що стосується незареєстрованого співжиття. У результаті референдуму 2013 року Конституція Хорватії визначає шлюб виключно як союз між жінкою та чоловіком, фактично забороняючи одностатеві шлюби. З моменту прийняття Закону про життєве партнерство (Životno partnerstvo) у 2014 році одностатеві пари фактично користувалися правами, рівними гетеросексуальним подружнім парам, майже у всіх його аспектах, крім усиновлення до 2022 року. У 2022 році остаточне рішення суду дозволило усиновлення одностатевими особами (як пасинків, так і спільне усиновлення) за тих самих умов, що й для змішаних пар. Одностатеві пари в Хорватії також можуть подавати заявки на опіку з 2020 року. З 2022 року одностатеві пари користуються правами, еквівалентними правам у країнах Західної Європи, відрізняючись лише термінологією союзу — «життєве партнерство», а не «шлюб». Хорватське законодавство забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та гендерного вираження в усіх цивільних та державних справах; будь-яка така ідентичність вважається приватною справою, і такий збір інформації для будь-яких цілей також заборонений.

Лівоцентристські, центристські, ліберальні та зелені політичні партії, як правило, були основними прихильниками поширення прав ЛГБТК, тоді як праворадикальні, правоцентристські та християнсько-демократичні політичні партії та рухи, пов'язані з Римсько-католицькою церквою, виступали проти розширення прав або поміркували його. У 2024 році Міжнародна асоціація лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів та інтерсекс-людей (ILGA) поставила Хорватію на сімнадцяте місце за рівнем прав ЛГБТК серед 49 європейських країн, що розглядається, що є покращенням порівняно з вісімнадцятим місцем попереднього року. Хорватія входить до числа 11 країн-членів, які входять до Основної групи ЛГБТК в Організації Об'єднаних Націй з питань припинення насильства та дискримінації. Кілька законопроєктів, пов'язаних з ЛГБТ+, які кодифікують та розширюють існуючі права, були внесені у 2023 році опозицією, зокрема партією «Можемо!» () та їхніх союзників. Серед них були юридичне визнання одностатевих шлюбів у всьому, окрім номінального, право подавати заяву на опіку, право подавати заяву на усиновлення дітей, більш інклюзивний доступ до ЕКЗ, легша юридична зміна статі, допомога жертвам злочинів на ґрунті ненависті, кращий правовий захист для ЛГБТК+ людей та юридичне визнання батьківства для дітей, усиновлених одностатевими парами. Станом на січень 2024 року жоден із запропонованих законопроєктів не був прийнятий законодавством.

Історія ЛГБТК у Хорватії Адріатична республіка Рагуза запровадила смертну кару за содомію в 1474 році у відповідь на стереотипні побоювання, що османські завоювання в регіоні призведуть до поширення гомосексуальності.

Кримінальний кодекс, прийнятий 27 травня 1852 року в Габсбурзькому Королівстві Хорватія (перший сучасний хорватський), не визначав гомосексуальність як злочин. У наступному проєкті нового Кримінального кодексу 1879 року для Королівства Хорватія-Славонія пропонувався карати гомосексуальні дії чоловіків позбавленням волі на строк до п'яти років, але проєкт так і не був офіційно прийнятий.

Під час Другої світової війни гомосексуальних осіб переслідували за законами різних фашистських режимів, але немає жодних записів про організоване переслідування гомосексуалів у фашистській Незалежній Державі Хорватія, закони якої не містили прямого положення, спрямованого проти них. Однак комуністичні югославські партизани винесли щонайменше один смертний вирок гомосексуалісту Йосипу Мардешичу, командиру мережі зв'язку хорватських партизанів, до початку 1944 року, коли було виявлено, що він мав романи зі своїми підлеглими-чоловіками. Статевих партнерів Мардешича не стратили, а лише виключили з Комуністичної партії та оголосили догану.

У період, коли Хорватія була частиною Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, гомосексуальні акти чоловіків були незаконними та каралися позбавленням волі на строк до двох років згідно з Кримінальним кодексом від 9 березня 1951 року. Однак репресії проти гомосексуалів у Югославії фактично розпочалися одразу після закінчення війни. Гомосексуалам, яких комуністи називали «ворогами системи», також було заборонено вступати до Комуністичної партії Югославії.

1980-ті роки принесли більше видимості ЛГБТ-людям. У 1985 році Тоні Марошевич став першою відкрито геєм у мас-медіа та недовго вів радіошоу на радіостанції Omladinski Radio, яке розглядало маргінальні соціально-політичні питання. Пізніше він зізнався, що Ліга комуністів Хорватії кілька разів просила його створити ЛГБТ-фракцію партії. Перша лесбійська асоціація в Хорватії, «Ініціатива Ліла», була створена в 1989 році, але припинила своє існування через рік.

1990-ті роки принесли уповільнення розвитку прав ЛГБТ, головним чином в результаті розпаду Югославії, а потім і Хорватської війни за незалежність, коли багато хорватських ЛГБТ-людей, які тоді були учасниками різних феміністичних, мирних та екологічних організацій, приєдналися до антивоєнної кампанії в Хорватії. Після здобуття Хорватією незалежності, у 1992 році було офіційно сформовано першу ЛГБТ-асоціацію під назвою LIGMA ( , «дія лесбійок та геїв», іноді англійською мовою називається Асоціацією лесбійок та геїв). Це тривало лише до 1997 року, оскільки соціально-політичний клімат того часу виявився ворожим до просування прав геїв. Найважливішою подією, що відбулася в 1990-х роках, стало зрівнювання віку згоди для будь-якої сексуальної активності в 1998 році (як гетеросексуальної, так і гомосексуальної). Ситуація застоювалася до 2000 року, коли нова урядова коаліція, що складалася переважно з партій лівоцентристського спрямування та очолювана Івіцею Рачаном, перейшла до влади від ХДС після їхнього десятирічного правління. Нова урядова коаліція привернула увагу до прав ЛГБТ-громадян Хорватії, запровадивши у 2003 році закон про одностатеву спільноту.

2000-ті роки стали поворотним моментом в історії ЛГБТ в Хорватії завдяки створенню кількох ЛГБТ-асоціацій (серед перших – лесбійська організація Rijeka - LORI з Рієки у 2000 році та ISKORAK у 2002 році); запровадженню незареєстрованих співжиття; забороні будь-якої дискримінації проти ЛГБТ (включаючи визнання злочинів на ґрунті ненависті за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю); та першому гей-прайду в Загребі у 2002 році, під час якого група екстремістів напала на кількох учасників маршу. Незважаючи на це, пізніші марші зібрали тисячі учасників без інцидентів. Кілька політичних партій, а також обидва національні президенти, обрані в 2000-х роках, висловили публічну підтримку правам ЛГБТ, а деякі політики навіть регулярно активно беруть участь у гей-прайдах.

На початку 2005 року Сабор відхилив пропозицію про зареєстроване партнерство, висунуту Шиме Лучіном (СДП) та незалежним Іво Банацем. Люція Чікеш, депутат парламенту, член тодішньої правлячої ХДС, закликала до відхилення пропозиції, оскільки «весь Всесвіт є гетеросексуальним, від атома до найменшої частинки; від мухи до слона». Інший депутат від ХДС заперечив, мотивуючи це тим, що «85% населення вважає себе католиками, а Церква проти гетеросексуальної та гомосексуальної рівності». Однак медичні та фізичні професії, а також мас-медіа загалом відхилили ці заяви, попередивши, що всі члени Сабору зобов'язані голосувати відповідно до Конституції, яка забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.

У 2009 році правляча хорватська партія «Хорватська демократична співдружність» (HDZ) ухвалила суперечливий закон, який обмежував доступ до екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) виключно подружжям та гетеросексуальними парами, які могли довести, що проживають разом щонайменше три роки.

У 2009 році Європейський комітет із соціальних прав визнав кілька дискримінаційних заяв у підручнику з біології, обов'язковому для вивчення в хорватських школах. Він постановив, що ці заяви порушують зобов'язання Хорватії за Європейською соціальною хартією.

11 травня 2012 року Міланович оголосив про подальше розширення прав одностатевих пар шляхом прийняття нового закону, який замінить чинне законодавство про незареєстроване співжиття. Згодом, 15 липня 2014 року, Сабор ухвалив «Закон про життєве партнерство». Цей закон фактично зрівняв одностатеві пари з гетеросексуальними подружніми парами у всьому, крім прав на усиновлення. Для опіки над дітьми було створено інститут, подібний до усиновлення пасинком/падчеркою, під назвою «партнер-опікун».

Перше життєве партнерство в Хорватії відбулося в Загребі 5 вересня 2014 року між двома чоловіками. Протягом року після прийняття закону Сабором було укладено 80 життєвих партнерств. До кінця 2016 року ця кількість зросла до 174. У жовтні 2018 року повідомлялося, що в період з вересня 2014 року по червень 2018 року в Хорватії було укладено загалом 262 життєвих партнерства.

У вересні 2020 року гей-пара Младен Кожич та Іво Шегота стали першими одностатевими прийомними батьками в історії Хорватії після трирічної юридичної боротьби. Вони стали прийомними батьками двох дітей.

У 2022 році остаточне рішення суду дозволило одностатевим парам усиновлювати дітей (як пасинок чи падчерку, так і спільне усиновлення).

Законність одностатевих сексуальних стосунків Одностатеві сексуальні стосунки були легалізовані в 1977 році, встановивши вік згоди на рівні 18 років для гомосексуалів та 14 років для гетеросексуалів. Вік згоди був потім зрівняний у 1998 році, коли він був встановлений на рівні 14 років Кримінальним кодексом Хорватії для всіх, а пізніше підвищений до 15 років з введенням нового Кримінального кодексу 1 січня 2013 року.

Визнання одностатевих стосунків

Одностатеві стосунки юридично визнаються з 2003 року, коли було прийнято закон про одностатеві стосунки. Закон надавав одностатевим партнерам, які проживають разом щонайменше три роки, аналогічні права, як і неодруженим партнерам різностатевих осіб, які проживають разом, щодо спадкування та фінансової підтримки. Однак право на усиновлення, як і будь-які інші права, передбачені сімейним правом, не були включені до закону – натомість було створено окреме законодавство для вирішення цього питання. Крім того, не дозволялося офіційно реєструвати ці одностатеві стосунки, а також вимагати додаткових прав щодо оподаткування, спільного майна, медичного страхування, пенсій тощо.

Хоча одностатеві шлюби заборонені з моменту конституційного референдуму 2013 року, дванадцятий уряд Хорватії у 2014 році ухвалив Закон про цивільне партнерство, який надав одностатевим парам ті самі права та обов’язки, що й гетеросексуальним подружжям, за винятком права на усиновлення дітей. З 2022 року, після ухвалення остаточного судового рішення, одностатеві пари отримали можливість усиновлювати дітей (як пасинок чи падчерку, так і спільне усиновлення).

Щоб укласти життєве партнерство, необхідно виконати кілька умов:

обидва партнери повинні бути однієї статі, обом партнерам має бути щонайменше 18 років, обидва партнери повинні дати згоду на укладення партнерства.

Крім того, неформальне життєве партнерство утворюється, якщо два партнери перебувають у безперервних стосунках протягом трьох або більше років. Цей тип міжособистісних стосунків надає ті ж права, що й сімейне партнерство, неодруженим гетеросексуальним парам.

Усиновлення та виховання дітей