Плебейська рада (, також Рада плебеїв) — народні збори в Стародавньому Римі часів Римської республіки, у яких могли брати участь лише плебеї. Вона обирала народних трибунів і плебейських едилів, а також ухвалювала рішення, які після закону Гортензія стали обов'язковими для всіх римських громадян.

"Ці збори називалися concilium plebis і в принципі були відкриті для всіх громадян, окрім патриціїв, хоча спочатку, як ми бачили, у них, ймовірно, брала участь лише меншість як активні члени організації. У 471 році, внаслідок реформи трибуна Волерона Публілія, concilium plebis було реорганізовано на основі місцевих триб; відтоді він ухвалював рішення шляхом системи групового голосування (тобто більшість голосів у межах однієї триби визначала голос цієї триби, а більшість триб визначала кінцевий результат).", - Tim Cornell, The Beginnings of Rome (с. 260)

Історія

З 509 до 471 рр. до н.е. Вважається, що ця рада виникла внаслідок Боротьби станів і була створена під час першої сецесії плебеїв, яку античні автори датували 494 р. до н. е. Точно не відомо, як саме була організована ця рада до 471 року. Тіт Лівій зазначав, що до реформи Волерона Публілія голосування на плебейських зборах відбувалося curiatim, тобто за куріями, тоді як після реформи було запроваджено трибутну систему голосування. Однак деякі сучасні історики розглядають це свідчення як можливу пізнішу реконструкцію, а не як точний опис ранньої організації: "Цілком імовірно, що найдавніші зібрання плебсу не були поділені на групи взагалі, а, подібно до грецьких зборів, були відкритими зібраннями, рішення в яких ухвалювалися простою більшістю всіх присутніх і тих, хто голосував. Те, що плебейський рух зазнав безпосереднього впливу грецьких політичних ідей і практик, є дуже ймовірним.", - Tim Cornell, The Beginnings of Rome (с. 261) Імовірно, плебеї мали власні збори ще до появи посади народного трибуна, проте вони не виконували політичних функцій. У 494 р. до н. е. плебеї проводили нічні зібрання в різних частинах міста, а їхня рання організація була спрямована переважно на захист інтересів свого суспільного стану. Деякі з цих питань включали борг, громадянські та земельні права, а також військову службу. Трибуни Плебсів також були звинувачені в захисті інтересів плебеїв від патриційської олігархії. "У 492 році до н. е. посада Трибуна була визнана патриціями, тим самим створивши законне зібрання плебеїв" Після цього рада вже могла ухвалювати постанови (plebiscita), які спершу діяли лише для плебеїв.

З 471 до 27 рр. до н.е. У пізні роки Римського царського періоду цар Сервій Туллій здійснив низку конституційних реформ. Одна з цих реформ призвела до створення нової організаційної одиниці — триби, яка мала допомогти в реорганізації війська. Її поділ був не етнічним (як у випадку курій), а географічним. Туллій поділив місто на чотири географічні райони, кожен з яких становив одну трибу. У період між правлінням Туллія та кінцем III ст. до н. е. кількість триб зросла з 4 до 35. До 471 р. до н. е. плебеї дійшли висновку, що організація за трибами надає їм певний рівень політичної незалежності від патриціївAbbott, 260, якого не забезпечували курії. Тому приблизно в 471 р. до н.е.Abbott, 196 було ухвалено закон, який дозволив плебеям почати організовуватися за трибами. Відтак Плебейська рада почала використовувати триби, а не курії як основу своєї організації. Таким чином, вона змінила свою форму з "Плебейських куріатних зборів" на "Плебейські трибутні збори".

Єдина відмінність між Плебейською радою після 471 р. до н. е. та звичайними трибунатними коміціями (які також були організовані на основі триб) полягала в тому, що триби Плебейської ради включали лише плебеїв, тоді як триби трибунатних коміцій включали як плебеїв, так і патриціїв. Ці юридичні відмінності випливали з того, що римське право не визнавало як окрему політичну одиницю зібрання, яке складалося лише з однієї групи людей (у цьому випадку плебеїв), на відміну від зібрання всього римського народу. З часом, однак, ці юридичні відмінності були частково усунуті законодавством. Плебейська рада обрала дві категорії плебейських посадовців, трибунів і едилів, а римське право визнало ці дві категорії як обраних представників плебеїв. Відтак вони виконували головну роль на цих зборах. Завдяки Плебейській раді плебеї почали здобувати владу в цей період. Дві сецесії в 449 та 287 рр. до н.е. привели до розширення повноважень плебейських зборів та їхніх лідерів. У 339 р. до н. е. Квінт Публілій ухвалює закон про те, що один з цензорів повинен бути плебеєм, а також, за деякими свідченнями, що всі громадяни мають дотримуватись рішень, що схвалювали на Раді плебеїв. однак патриції не визнавали це повною мірою до ухвалення у 287 р. до н. е. закону Гортензія (Lex Hortensia), який остаточно надав раді повноваження ухвалювати закони, обов’язкові як для плебеїв, так і для патриціїв. Крім того, між 291 і 219 роками до н.е. був прийнятий Закон Маенія, який вимагав від сенату затвердити будь-який законопроєкт, висунутий Плебейською радою. У 88 р. до н. е. Сулла запровадив заходи, які передали всю виборчу владу від трибутних зборів до центуріатних коміцій, унаслідок чого Плебейська рада фактично втратила політичний вплив.

Після 27 р. до н.е. Хоча Плебейська рада пережила падіння Римської республікиAbbott, 397, вона швидко втратила свої законодавчі, судові та виборчі повноваження на користь Римського сенату. Завдяки своєму статусу довічних народних трибунів як Юлій Цезар, так і імператор Август (сенат надали їм це право, хоча вони були патриціями) завжди мали повний контроль над Плебейською радоюAbbott, 397. Плебейська рада зникла невдовзі після правління Тіберія.

Плебейська рада та боротьба станів "Створення посад народного трибуна та плебейського едила позначило завершення першої фази боротьби між плебеями і патриціями (Боротьби станів). Наступний важливий етап цього конфлікту відбувся через Плебейську раду. Під час модифікації первісного Валерієвого закону у 449 р. до н. е. плебісцити набули повної сили закону і, таким чином, стали обов’язковими для всіх римлян. До цього часу плебісцити поширювалися лише на плебеїв. На початку IV ст. до н. е. плебеї, які все ще не мали реальної політичної влади, Abbott, 35стали виснаженими та сповненими невдоволення. У 339 р. до н. е. вони домоглися ухвалення закону (Lex Publilia), який наблизив Боротьбу станів до завершення. До цього часу законопроєкт, схвалений будь-якими народними зборами, міг набути сили закону лише після затвердження патриціанськими сенаторами. Таке затвердження оформлювалося постановою, відомою як auctoritas patrum («авторитет батьків» або «авторитет патриціанських сенаторів»). Закон встановив, що auctoritas patrum мала надаватися до винесення законопроєкту на голосування в народних зборах, а не після його ухвалення.Abbott, 50 Ця реформа, вочевидь, позбавила auctoritas patrum її колишнього політичного значення.Abbott, 51 Відтоді Плебейська рада фактично здобула незалежність від патриціанської аристократії, хоча формально її статус залишався незмінним.

"До 287 р. до н. е. економічне становище більшості плебеїв продовжувало погіршуватися. Основною причиною цього, ймовірно, було масове боргове навантаження.Abbott, 52Плебеї вимагали полегшення свого становища, однак сенатори, більшість з яких належала до стану кредиторів, відмовилися задовольнити їхні вимоги. Тоді плебеї масово залишили місто і відступили на Янікульський пагорб, що призвело до останньої сецесії плебеїв. Для припинення цього руху було призначено плебейського диктатора — Квінта Гортензія, який зрештою провів закон, відомий як «Гортензіїв закон» (Lex Hortensia). Найважливішим положенням цього закону було скасування вимоги щодо отримання auctoritas patrum («схвалення батьків», тобто патриціанських сенаторів) перед розглядом будь-якого законопроєкту Плебейською радою. Втім, У сучасній історіографії існує інша поширена думка, що Lex Hortensia насамперед остаточно надала плебісцитам силу закону для всіх громадян, тоді як роль auctoritas patrum могла бути суттєво обмежена ще раніше законом Публілія 339 р. до н. е. Lex Hortensia, однак, не слід розглядати як остаточну перемогу демократії над аристократієюAbbott, 53. Тісні зв’язки між народними трибунами та сенатом означали, що сенат усе ще міг здійснювати значний ступінь контролю над Плебейською радою. Таким чином, головне значення цього закону полягало в тому, що він позбавив патриціїв їхньої останньої зброї у боротьбі проти плебеїв. Це завершило Боротьбу станів і привело плебеїв до рівня повної політичної рівності з патриціями.

Повноваження та функції Ради

Законодавчі функції Плебейська рада була головним законодавчим органом плебеїв і ухвалювала постанови. Спочатку ці рішення були обов’язковими лише для плебеїв, однак унаслідок розвитку республіканського права їхній статус поступово змінювався. Після ухвалення закону Lex Hortensia плебісцити набули сили законів і стали обов’язковими для всього римського громадянства, включно з патриціями. У сучасній історіографії ця подія зазвичай розглядається як кульмінація тривалого процесу юридичного зрівняння плебейських рішень із законами народних зборів, а не як раптовий переломний момент

Виборчі функції Рада плебеїв обирала народних трибунів та плебейських едилів. Ці магістрати виконували як представницькі, так і ініціативні функції: вони скликали збори, пропонували законопроєкти та захищали інтереси плебеїв, маючи право накладати вето на рішення інших магістратів

Судові та політичні функції У ранній і середній республіці Плебейська рада могла виступати як судовий орган у певних справах, зокрема політичного характеру. Трибун міг ініціювати обвинувачення та головувати під час розгляду справ, пов’язаних із захистом плебейських інтересів. З часом ці функції частково були обмежені розвитком інших судових інституцій та змінами в римському праві

Роль трибунів і організація роботи Плебейська рада не діяла самостійно у виконавчому сенсі: її роботою керували народні трибуни. Вони скликали збори, формували порядок денний, головували під час голосувань, забезпечували реалізацію ухвалених рішень тощо. Таким чином, трибуни виступали ключовим механізмом політичної мобілізації плебеїв і фактичним інструментом їхнього політичного впливу

Примітки

Література

Abbott, Frank Frost (1901). A History and Description of Roman Political Institutions. Elibron Classics. Cornell, Tim (1995). The beginnings of Rome. London: Routledge. Cornell, Tim C (2022). "Roman political assemblies". In Arena, Valentina; Prag, Jonathan (eds.). Companion to the political culture of the Roman republic. Wiley Blackwell. pp. 220–35. Crawford, Michael (2008). The Cambridge Ancient History. Cambridge University Press. Develin, R (1975). "Comitia tributa plebis". Athenaeum; Pavia. 53: 302–338 Drogula, Fred K. (2017). "Plebeian Tribunes and the Government of Early Rome". Antichthon. 51: 101–123. Farrell, Joseph (1986-01-01). "The Distinction Between Comitia and Concilium". Athenaeum: 407–438. Forsythe, Gary (2005). A critical history of early Rome. Berkeley: University of California Press. Lintott, Andrew (1999). Constitution of the Roman republic. Oxford University Press. Millar, Fergus (1998). The Crowd in Rome in the Late Republic. University of Michigan Press. Mouritsen, Henrik (2017). Politics in the Roman republic. Cambridge: Cambridge University Press. Taylor, Lily Ross (1966). Roman Voting Assemblies: From the Hannibalic War to the Dictatorship of Caesar. The University of Michigan Press Wolters, Eric (2014-05-01). Leges, Plebiscita, et Rogationes: Democratization and Legislative Action, 494–88 BC

Подальше читання

Ihne, Wilhelm. Researches Into the History of the Roman Constitution. William Pickering. 1853. Johnston, Harold Whetstone. Orations and Letters of Cicero: With Historical Introduction, An Outline of the Roman Constitution, Notes, Vocabulary and Index. Scott, Foresman and Company. 1891. Mommsen, Theodor. Roman Constitutional Law. 1871–1888