Сад нетанучих скульптур — збірка поезій Ліни Костенко, вийшла у 1987 році накладом 28 тисяч примірників. До неї увійшло 36 віршів та 3 поеми: «Скіфська одіссея», «Сніг у Флоренції» та «Дума про братів неазовських».

Збірка вийшла на хвилі великої популярності авторки, що вже на той момент здобула статус класикині української літератури, отримавши Шевченківську премію за роман у віршах «Маруся Чурай» та попередню збірку «Неповторність»Наказ про вручення Шевченківської премії 1987 року було підписано 19 лютого, а збірка «Сад нетанучих скульптур» була підписана до друку 27 квітня 1987 року.

Ключові мотиви збірки Як зауважує Богдан Рубчак, «оксиморонна» назва збірки відсилає до одразу двох культурних реалій. Символ саду відповідає «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди, а символіка «нетлінучих скульптур» відсилає до поеми «Сніг у Флоренції» і натякає на «сад скульптур», зведеного на замовлення Лоренцо де Медічі, та вимогу його сина-тирана П'єра до Мілелянджело виліпити скульптуру зі снігу.

Перелік творів, що увійшли до збірки

Критичні відгуки Літературознавець Іван Фізер своєму відгукуШедеври поетичної літоісторії Л. Костенко / Іван Фізер // Сучасність. – 1988. – № 7/8. – С. 291–296. на вихід збірки зауважує, що її двоактова структура нагадує структуру «Слова о полку Ігоревім» із ліричним заспівом, що передує епічній розповіді.

Крім того, Фізер погоджується з думкою Володимира Базилевського про те, що в творчості поетки, починаючи з роману у віршах «Маруся Чурай» «втілось (…) вимогливе людинознавче зображення дідизни»"Поезія як мислення", Літературна Україна, ч. 37,1987, стор. 3. . Літературознавиць стверджує, що збірка «Сад нетанучих скульптур» просякнута цією ж тональінстю.

На доказ цього у першому циклі збірки він виокремлює вірші «І засміялась провесінь: — Пора!» та «Ой ні, ще рано думати про все» як приклади звертання поетки до минувщини; а фінальний вірш циклу «Не треба думати мізерно» літературознавець наводить як приклад того, що митці, в парадигмі Ліни Костенко, віднаходять безсмертя у пам'яті свого народу й у своєму зв'язку із ним.

Що ж до другого циклу збірки, Фізер зауважує, що вона просякнута натяками на те, що минувщина й сучасність є подібними (і цим нагадує «Енеїду» Котляревського). Водночас поетка також засуджує залежність мистця від сильних цього світу («Сніг у Флоренції») і показує, що відірваність митця від своєї батьківщини робить його нещаснимФізер також зауважує, що ця думка перегукується із віршем «Не треба думати мізерно».. І нарешті у «Думі про братів неазовських» Костенко, за спостереженням літературознавця, «переписує» відому думу «Втеча трьох братів з Азова» таким чином, щоб у її зміст не було вшито полишення на поталу ворогів однієї із жертв гонитви, а натомість усі твоє козаків прийняли геройську смерть — як «виправдання в очах нащадків, щоб не впали вони в тяжкий гріх зневіри в марності боротьби» Фізер наводить цю цитату з уже згадуваної статті "Поезія як мислення" Володимира Базилевського. Подається за виданням: Шедеври поетичної літоісторії Л. Костенко // Сучасність. – 1988. – № 7/8. – С. 295. .

Примітки

Джерела Рубчак Б. Розмови літа з вереснем (Акомпаньямент до читання) // Світо-вид, 2 (1990). с. 101–119.