Legibus solutus — латинський вислів, який перекладається як «звільнений від законів», приписуваний римському юристу Ульпіану.
Зазвичай вживається щодо осіб, які в імперських або монархічних режимах не були зобов’язані дотримуватися чинних законів. Як зазначено в уривку Ульпіана, пізніше включеному до Дигест:
Цей принцип надавав принцепсу привілей не підлягати нормам приватного праваInstitutiones, 2.17.8. Найчастіші згадки цього принципу зустрічаються у зв’язку з lex Iulia et Papia та, у спадковому праві, для заповітів, складених без дотримання встановлених форм. Лише в пізньоімперську добу цей принцип було витлумачено в тому сенсі, що імператор стоїть над усіма законами (оскільки він сам був їх творцем). Цей принцип уже містився в Lex de imperio Vespasiani, який точними законами регулював повноваження імператора, серед яких була й прерогатива бути «princeps legibus solutus»Від Римської імперії до Карла Великого, Utet, Storia..
Перші закони, що застосовували принцип legibus solutus, знаходять підтвердження в юриспруденції династії Северів. Вислів legibus solutus згодом використав Жан Боден: «Princeps legibus solutus має поважати природні права та закони Божі: Caesari cum omnia licent, propter hoc minus licet».
Див. також Летр-де-каше Недоторканність (право)
Примітки