Михайло (Глібович? посл.третина XII ст.— не пізніше 1223/1246) — представник чернігівських Ольговичів, сучасник і, можливо, двоюрідний брат набагато відомого Михайла, князя чернігівського, галицького і київського, що загинув у Золотій Орді в 1246 році. Місце князювання невідоме, чи може визначатися імовірно залежно від того, хто був його батьком.

Походження та нащадки В опублікованому Рафаїлом Зотовим Любецькому синодику крім великого князя Михайла (Святого) на поз. 17, що загинув в Орді, згаданий князь Михайло на поз. 18 разом із дружиною Оленою, при тому, що галицька княжна Олена Романівна вважається дружиною першого Михайла. Також у Любецькому синодику згадано Михайла на поз. 38, проте історики переважно схиляються до прочитання поз. 38 Костянтин Михайлович, як відповідної поз. 51 Введеного синодика, точнішого в деяких моментах.

Микола Квашнін-Самарін припускав, що Костянтин синодика був сином Михайла Святого. Зотов Р. В. не погодився з ним, проте вважаючи батька Костянтина (Михайла) онуком Святослава Всеволодовича чернігівського, але через «шостого» сина Бориса, нібито згаданого разом з батьком на поз.24 Любецького синодика. Однак таке прочитання не було підтримано іншими істориками, що ототожнюють князя на поз.24 синодика зі Святославом Всеволодовичем ТрубчевськимШеков А. В. О РАННЕЙ ЧАСТИ ПОМЯННИКА ЧЕРНИГОВСКИХ КНЯЗЕЙ В СОСТАВЕ СИНОДИКОВ ТИПА ЛЮБЕЦКОГО . Крім того, Борисом у хрещенні вже був старший Святославич Володимир.

Леонтій Войтович, як і Рафаїл Зотов, читав на поз.38 Михайло, але вважав його братом Мстислава Глібовича і згаданих поруч Антонія Глібовича, Акінфа, Романа та Івана (без по-батькові). Усі вони, на думку Леонтія Войтовича, були синами Гліба Святославича і загинули під час монгольської навали 1239 року.

Також не підтримується більшістю істориків заснована на літописах, родоводах і чинному порядку наслідування престолу версія про те, що Михайло Всеволодович Святий був онуком не Святослава Всеволодовича чернігівського, а його дядька Святослава Ольговича північного, при цьому внуком Святослава Всеволодовича (і сином Всеволодовича) був якраз набагато менш відомий Михайло Всеволодович, хіба що 1206 року займав престол ПереяславаЖуравель А. В. О происхождении Михаила Всеволодовича Черниговского // Из истории Брянского края. — Брянск, 1995. — С. 87—92..

Сергій Безносюк припускає, що Михайло міг бути сином як Гліба, так і Володимира чи Олега Святославичів. Він зазначає, що у витягу з не збереженого синодика рязанського Свято-Духовського монастиря згадуються Михайло з синами Романом і Костянтином, і висуває версію про те, що Роман Старий, князь брянський і великий князь чернігівський (1263—1288), був сином згаданого Михайла, а не Михайла СвятогоБезносюк С. Н.Брянські . Традиційна версія походження Романа Брянського зазнала серйозної критикиБеспалов Р. А. «Новое потомство» князя Михаила Черниговского по источникам XVI—XVII веков (к постановке проблемы) // Проблемы славяноведения. Сб. научных статей и материалов. — Брянск: РИО БГУ, 2011. — Вып. 13. — С. 63—97.: Роман як син Михайла Святого згадується лише в пізніх родовідах, а одруження Володимира Васильковича Волинського з дочкою Романа було б неможливим за церковними канонами, якби Роман був сином волинської князівни, тобто двоюрідним братом Володимира.

Примітно, що Рафаїл Зотов, розвиваючи власну ідею про потомство Олега Святославича стародубського, частково підтриману Антоном Горським, також вважає великого князя чернігівського XIV століття Михайла Олександровича та його батька Олександра нащадками Костянтина, як і Сергій Безносюк, але не Михайловичем, але не Михайловича, а Ольговича, однак Олександром Шековим із залученням Введенського синодика доведено, що Костянтина Ольговича не існувало, а за нього Рафаїл Зотов прийняв його батька Костянтина-Олега стародубського.

За версією Безроднова Ст С., Костянтин, Акінф, Роман та Іван (поз.38—41 Любецького синодика) були синами Михайла та двоюрідними братами Романа та Леонтія брянських і чернігівських і при цьому княжили в КарачевіБезроднов В. С. КНЯЗЬЯ БРЯНСКИЕ, ИХ ПРОИСХОЖДЕНИЕ И ПОТОМСТВО .

Генеалогічне дерево (імовірно) Святослав Всеволодович (1194) ? Михайло Роман Старий (1288) Костянтин Олександр Михайло Олександрович (князь чернігівський)

Співвідношення з Михайлом Святим та датування Володимир Святославич одружився у 1178 році, Олег — у другому шлюбі не пізніше 1176 року, Всеволод — у 1179 році, а Гліб — у 1182 році. Окрім традиційного датування народження Михайла Святого 1179 роком (тобто роком весілля його батьківБережков Н. Г. «Хронология русского летописания»), існує й набагато пізніша дата — 1195 рікВласьев Г. А. Потомство Рюрика. СПб., 1906—1917. т. 1, ч. 2, стр. 242 и 243.. В останньому випадку різко зміщується й рік одруження Михайла з Оленою Романівною Галицькою — з 1188/90 років на 1211, що набагато ближче до років народження їхніх дітей: починаючи з 1212/13 (Марія, ростовська княгиня з 1227 року), а матір'ю Олени з певною ймовірністю виявляється не перша дружина Романа Галицького Предслава Рюриківна (розлучення не пізніше 1195 року), а друга — Ганна.

Щодо дати смерті Михайла, то в рамках традиційної версії походження Михайла Святого (як онука Святослава Всеволодовича) Михайло, який розглядався, повинен був померти не пізніше 1223 року, якщо був сином Володимира або Олега, і не пізніше 1246 року, якщо був сином Гліба. В рамках альтернативної версії походження Михайла Святого (як онука Святослава Ольговича) розгляданий Михайло поступався йому у старшинстві (був троюрідним племінником), міг бути сином будь-якого з чотирьох старших Святославичів і померти не пізніше 1246 року: тоді в Чернігові став княжити Всеволодом Ярополком, який поступався йому в старшинстві.

Родовід

Див. також

Престолонаслідування в Русі

Коментарі

Примітки

Посилання

Войтович Л. В. ОЛЬГОВИЧІ. ГІЛКА МИХАЙЛОВИЧІВ. ОДОЄВСЬКІ. ВОРОТИНСЬКІ // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження (укр.). — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. — 649 с. — ISBN 966-02-1683-1. Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику. — СПб.: тип. бр. Пантелеевых, 1892. — 327 (+47) с.