Ресу́рси ( — «засіб», «джерело», «можливість», від — «підійматися знову», «відроджуватися») — сукупність джерел, засобів, запасів, кількісних і якісних можливостей або умов, які наявні в природі, суспільстві чи створені людиною, та можуть бути залучені й використані для досягнення певних цілей, задоволення потреб, розв'язання завдань чи забезпечення функціонування систем.
У гносеологічному та праксеологічному розумінні об'єкти чи сили навколишнього світу самі по собі не є ресурсами: вони стають «засобами діяльності» лише тоді, коли людський розум виявляє їхню корисність для певної мети, а діяльність практично залучає їх до її реалізації. Визначальною характеристикою більшості матеріальних ресурсів є їхня рідкісніть (дефіцитність) відносно потреб суб'єкта, що зумовлює необхідність їх раціонального вибору, збереження та розподілу (алокації).
Поняття є міждисциплінарним і розглядається в різних сферах знання: В економічній теорії ресурси розглядаються як фактори виробництва (земля, капітал, праця, підприємницький хист, інформація) або внутрішні активи організації (теорія RBV), які створюють додану вартість і приносять факторні доходи (ренту, відсоток, заробітну плату, прибуток); У природознавстві та екології — як природні ресурси (компоненти біосфери та надр Землі: абіотичні й біотичні, вичерпні й невичерпні, відновлювані та невідновлювані), що забезпечують підтримання життя й господарський розвиток; У соціології та психології — як форми капіталу (економічний, культурний, соціальний), а також особистісні психофізичні можливості (життєстійкість, самоефективність, здоров'я), що задіюються для адаптації до середовища та життєдіяльності; В інформатиці та комп'ютерних технологіях — як обчислювальні можливості систем (процесорний час, оперативна пам'ять, пропускна здатність), програмні компоненти або інформаційні об'єкти.
Управління обмеженими ресурсами, запобігання їхньому вичерпанню («трагедія спільного», деградація довкілля) та оптимізація їхнього використання на основі технологічних знань становлять основу концепції сталого розвитку та циркулярної економіки.
Теоретико-методологічні та міждисциплінарні засади
Суб'єктно-цільова природа: перетворення «речей» на «засоби» діяльності У фундаментальному сенсі ресурси не є природною чи фізичною властивістю матеріальних об'єктів самих по собі. У праксеології (загальній теорії людської діяльності) Людвіга фон Мізеса доводиться, що зовнішній світ містить виключно фізичні «речі», тоді як «засобами» (means) чи ресурсами вони стають лише завдяки людському розуму та цілеспрямованій дії. Річ перетворюється на ресурс тоді, коли людина, що діє: Виявляє її здатність задовольнити певну потребу чи посприяти досягненню мети; Володіє знанням про те, як саме її застосувати; Фактично залучає її до реалізації свого плану діяльності.
Суспільні науки, передусім економічна теорія, досліджують не фізичну матерію, а суб'єктивне значення, якого люди надають навколишнім об'єктам у процесі вибору.
Цю реляційну (відносну) природу ресурсів у психології та теорії систем формалізували Ґюнтер Шіпек і Сандра Кремерс через трикомпонентне функціональне співвідношення:
де об'єкт визнається ресурсом лише у зв'язку з певною метою чи завданням та крізь призму ціннісної системи оцінювача (суб'єкта) .
Відповідно, до моменту цільового усвідомлення та практичного залучення будь-які фактори існують як потенційні (латентні) ресурси, а в момент цілеспрямованого використання переходять у статус активованих ресурсів.
Рідкість (дефіцитність) як фундаментальна умова людського буття Визначальною ознакою будь-якого економічного ресурсу є його рідкісніть (дефіцитність) щодо цілей, які людина прагне реалізувати. Якщо певний елемент середовища наявний у абсолютному надлишку і його споживання не вимагає вибору чи відмови від інших можливостей (як-от атмосферне повітря у звичайних умовах або сонячне світло у відкритому просторі), він не є об'єктом господарювання чи економії.
Мізес розмежовував такі явища як «загальні умови людського добробуту» (зовнішні умови існування) та власне економічні ресурси (засоби). Людина, що діє, є продуктом всесвіту рідкісності: оскільки фізичний час життя, сили людини та матеріальні чинники суворо обмежені, будь-яке досягнення мети потребує свідомого розподілу дефіцитних ресурсів та відмови від менш нагальних альтернатив (альтернативна вартість).
Дефіцитність матеріальних ресурсів проти безмежності ресурсів знань Суттєвий внесок у розмежування фізичних та інформаційних ресурсів зробив Фрідріх Гаєк у праці «Конституція свободи». Він підкреслював фундаментальну різницю між матеріальними ресурсами та ресурсами людського знання: Матеріальні ресурси завжди залишаються обмеженими (дефіцитними) та конкурентними у споживанні. Якщо певну тонну сталі, ділянку землі чи робочий час використано для однієї мети, їх неможливо одночасно задіяти для іншої, що вимагає їх постійного резервування та конкурентного розподілу; Ресурси знань є неконкурентними та практично безмежними. Знання, здобуте одного разу, приносить користь усьому людству і не вичерпується від його багаторазового застосування іншими людьми (якщо воно не обмежується штучно монопольними привілеями чи патентами).
За Гаєком, підвищення добробуту суспільства та економічний розвиток залежать не стільки від простого накопичення матеріальних ресурсів або грошових фондів, скільки від накопичення знань, які дозволяють застосовувати наявні обмежені ресурси ефективніше, продуктивніше та з якісно новими підходами. Водночас Гаєк застерігає: наявність необмежених фінансових вливань (наприклад, через інфляційну грошову емісію) не створює автоматично додаткових реальних ресурсів (насамперед праці), які завжди мають фізичну межу.
Економічний (антропоцентричний) та біологічний (екоцентричний) підходи Розуміння природи ресурсів суттєво різниться залежно від наукової парадигми: Антропоцентричний (економічний) підхід: орієнтований на суб'єкта-людину. Ресурсом вважається все те, що задовольняє як базові біологічні потреби, так і витончені суб'єктивні бажання чи культурні запити індивіда. Економічні системи ґрунтуються на ринковому обміні товарів і послуг за допомогою грошового еквівалента; Біоцентричний / Екоцентричний (екологічний) підхід: орієнтований на природні системи. Ресурси тут — це матеріальні та енергетичні компоненти середовища (сонячна енергія, вода, поживні речовини ґрунту, біомаса), які є необхідними для виживання організмів, підтримання метаболізму, популяційного росту та репродукції в межах екологічних ніш.
У біологічних системах виділяють різні моделі ресурсної конкуренції: Симетрична (експлуатаційна або скрембл-конкуренція, ) — усі особини популяції отримують однакову частку дефіцитного ресурсу незалежно від своїх індивідуальних параметрів; Розмірно-пропорційна симетрія () — кожен організм засвоює обсяг ресурсу, пропорційний до одиниці власної біомаси; Розмірно-асиметрична конкуренція () — найбільші або домінантні особини монополізують доступ практично до всього наявного обсягу ресурсу, прирікаючи менших особин на дефіцит або загибель.
Економічні ресурси: генезис, теорії та фактори виробництва
Концепція ресурсів у класичній політичній економії У класичній політичній економії ресурси (які автори найчастіше називали «природними силами», «землею» або «природними агентами») розглядалися як матеріальний базис виникнення вартості та суспільного багатства.
Земля і праця як первинні джерела багатства: Річард Кентіллон у праці «Трактат про сутність і засади економічної системи» (1755) сформулював принцип розмежування речовини та форми: земля виступає матеріальною першоосновою, з якої видобувається все багатство (рослини, мінерали, риба), тоді як людська праця є активною силою, що надає цим природним об'єктам форми споживчого блага; Сер Вільям Петті запропонував класичну метафору, згідно з якою «праця є батьком і активним принципом багатства, так само як землі є його матір'ю». Петті стверджував, що цінність будь-яких матеріальних благ повинна вимірюватися двома природними одиницями — землею та працею.
Три фактори виробництва та концепція «природних агентів» (Жан-Батіст Сей):
Жан-Батіст Сей систематизував ресурси за трьома інструментами створення корисності: людська праця (промисловість), капітал та природні сили. Він розділив природні ресурси на дві категорії: Природне багатство () — безкоштовні та фізично необмежені блага (повітря, сонячне світло), які не мають обмінної вартості через загальнодоступність і тому перебувають поза межами вивчення політичної економії; Природні агенти () — сили природи, які людина спрямовує у виробництві (гравітація, тепло, родючість ґрунту, пружність сталі). Сей розмежував природні агенти на привласнювані (оброблювана земля, русла річок) та непривласнювані (вітер, відкрите море). Тільки володіння привласнюваними ресурсами створює правові підстави для отримання винагороди за їхнє використання (наприклад, у формі земельної ренти).
Обмеженість ресурсів та теорія ренти Девіда Рікардо:
Девід Рікардо показав, що обмінна вартість благ формується двома чинниками: витратами праці та рідкісністю. Для окремої категорії ресурсів, пропозиція яких абсолютно негнучка і не може бути збільшена додатковою працею (твори мистецтва, рідкісні книги, раритетні вина), вартість визначається виключно їхньою рідкісністю та платоспроможним попитом.
Досліджуючи землю як ключовий природний ресурс, Рікардо визначив земельну ренту як плату за користування «оригінальними та неруйнівними силами ґрунту». Рента виникає внаслідок якісної неоднорідності та фізичної обмеженості родючих земель: через зростання попиту суспільство змушене залучати до обробітку гірші або менш вигідно розташовані ділянки. Відтак ринкова вартість продукції регулюється витратами праці на найгірших ділянках, які не приносять ренти, тоді як на кращих землях утворюється диференціальний дохід.
Сучасна класифікація факторів виробництва та факторні доходи В економічній теорії ресурси виробництва розглядаються як сукупність благ, необхідних для створення споживчих вартостей, а залучені в безпосередній виробничий процес ресурси називають факторами (чинниками) виробництва.
Виділяють чотири класичні види економічних ресурсів та відповідні їм факторні доходи: Земля (природні ресурси) — усі природні блага (орні землі, ліси, водні ресурси, родовища корисних копалин), які використовуються у виробництві. Доходом на цей фактор є рента; Капітал (матеріальні ресурси, засоби виробництва) — накопичені блага довготривалого використання, створені людиною (будівлі, споруди, верстати, машини, транспортна мережа, устаткування). Доходом на капітал є відсоток (процент); Праця (трудові ресурси) — фізичні та інтелектуальні здібності людей, задіяні у виготовленні продукції та наданні послуг. Факторним доходом від продажу робочої сили є заробітна плата; Підприємницький хист (підприємництво) — діяльність із координації інших факторів виробництва, готовність до прийняття ризику та впровадження інновацій. Винагородою підприємця є прибуток.
Земля і капітал становлять групу матеріальних ресурсів, тоді як праця та підприємництво належать до людських ресурсів. Сукупність усіх факторних доходів в економіці формує показник національного доходу в системі національних рахунків.
Праксеологічна теорія праці та парадокс невикористаних ресурсів У праксеології Людвіга фон Мізеса аналізується співвідношення між первинними матеріальними ресурсами (природою) та людською працею. Мізес доводить, що саме людська праця є найдефіцитнішим первинним чинником виробництва через свій універсальний (неспецифічний) характер — вона потрібна для реалізації абсолютно будь-якого процесу трансформації матеріалу.