Єврооблігації (або облігації стабільності) — державні облігації, які пропонувалися до випуску, мали номінуватися в євро та випускатися спільно 21 країною — членами єврозони. Уперше ця ідея була висунута Європейською комісією під головуванням Жозе Мануела Баррозу у 2011 році, у розпал європейської кризи суверенного боргу (2009–2012 рр.). Механізм єврооблігацій передбачав, що інвестор надає позикові кошти (на певний строк і під установлену відсоткову ставку) не окремій державі, а єврозоні в цілому, яка потім розподіляє отримані кошти між урядами конкретних країн. У 2020 році ця пропозиція знову обговорювалася як один із можливих заходів реагування на наслідки пандемії COVID-19 в Європі; у зв'язку з цим такі боргові інструменти отримали неофіційну назву «корона-облігації».

Випуск єврооблігацій розглядався як спосіб подолання європейської боргової кризи 2009–2012 років, оскільки країни з високим борговим навантаженням могли б залучати нові кошти на вигідніших умовах завдяки підтримці з боку країн, яких криза не торкнулася. Однак ідея єврооблігацій викликає суперечки, оскільки вони відкривають державам із великими боргами доступ до дешевших кредитів за рахунок економічної стійкості інших країн єврозони та можуть призвести до виникнення проблеми безбілетника.

Пропозиція щодо «синіх облігацій» У травні 2010 року два економісти, Якоб фон Вайцзеккер і Жак Дельпла, опублікували статтю з пропозицією поєднання традиційних національних облігацій («червоних облігацій») і спільно випущених єврооблігацій («синіх облігацій»), щоб запобігти борговим кризам у слабших країнах і водночас забезпечити бюджетну стійкість. Згідно з пропозицією, держави-члени ЄС повинні об'єднати до 60 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП) свого національного боргу під солідарною відповідальністю як старший суверенний борг («синій транш»), що знизить вартість запозичень для цієї частини боргу. Будь-який національний борг понад виділену країні частку «синіх облігацій» («червоний транш») має випускатися як національний і молодший борг із надійними процедурами впорядкованого дефолту, що підвищить граничну вартість державних запозичень і допоможе зміцнити бюджетну дисципліну. Країни-учасниці також повинні створити Незалежну раду зі стабільності, яку обирають парламенти держав-членів, для щорічної пропозиції розподілу «синіх облігацій» і забезпечення бюджетної відповідальності.

Автори стверджують, що, хоча їхня концепція не є швидким рішенням, їхня пропозиція щодо «синіх облігацій» окреслює заснований на стимулах і довгостроковий вихід із боргової дилеми, водночас «допомагаючи підготувати ґрунт для піднесення євро як важливої резервної валюти, що могло б знизити вартість запозичень для всіх учасників». Невеликі країни з відносно неліквідними суверенними облігаціями (такі як Австрія та Люксембург) могли б отримати найбільшу вигоду від додаткової ліквідності «синіх облігацій», хоча очікується, що вартість запозичень Німеччини в рамках схеми «синіх облігацій» упаде нижче поточних рівнів. Країни з високим співвідношенням боргу до ВВП (такі як Італія, Греція та Португалія) отримали б сильний стимул до бюджетної корекції.

Пропозиція Європейської комісії 21 листопада 2011 року Європейська комісія запропонувала європейські облігації, спільно випущені 17 державами єврозони, як ефективний спосіб пом'якшення фінансової кризи 2008 року. 23 листопада 2011 року Комісія представила «зелену книгу», яка оцінює доцільність спільного випуску суверенних облігацій серед держав-членів ЄС, що входять до єврозони. Наразі випуск суверенних облігацій у єврозоні здійснюється індивідуально кожною державою-членом ЄС. Запровадження спільно випущених єврооблігацій означало б об'єднання суверенних випусків серед держав-членів і розподіл пов'язаних із ними потоків доходів і витрат на обслуговування боргу.

29 листопада 2012 року голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу запропонував запроваджувати єврооблігації поетапно: спочатку застосувати їх до короткострокових облігацій, потім до дворічних облігацій і згодом до єврооблігацій, на основі глибоко інтегрованої системи економічного та бюджетного управління.

Три підходи до єврооблігацій У «зеленій книзі» перелічено три широкі підходи до спільного випуску єврооблігацій, заснованих на ступені заміщення національних випусків (повне або часткове) та характері основної гарантії (солідарна або роздільна).

Повні єврооблігації з солідарною відповідальністю: цей варіант передбачає повну заміну всього національного випуску єврооблігаціями, при цьому кожна держава-член ЄС несе повну відповідальність за весь випуск. На думку Європейської комісії, «це могло б мати сильний потенційний позитивний вплив на стабільність та інтеграцію. Але водночас, скасувавши будь-який ринковий або відсотковий тиск на держави-члени, це створило б відносно високий ризик морального ризику і могло б вимагати значних змін у договорах». Часткові єврооблігації з солідарною відповідальністю: другий варіант передбачав би об'єднання лише частини запозичень, також гарантованих усіма. Це означає, що держави-члени ЄС усе ще частково випускали б національні облігації для покриття частки свого боргу понад певний відсоток ВВП, не покритий єврооблігаціями. Комісія не вказує конкретний обсяг або частку потреб у фінансуванні, які покривалися б, з одного боку, національними облігаціями, а з іншого — єврооблігаціями. Однак ця пропозиція аналогічна пропозиції Німецької ради економічних експертів, яка запропонувала Європейський колективний фонд погашення, який усуспільнював би борг у єврозоні понад 60%, у поєднанні зі сміливою схемою скорочення боргу для тих країн, які не перебувають на життєзабезпеченні з боку Європейського фонду фінансової стабільності. Очікується, що цей варіант вимагатиме внесення поправок до договору про функціонування ЄС (TFEU). Часткові єврооблігації без солідарних гарантій: згідно з третім варіантом, аналогічним пропозиції щодо «синіх облігацій», єврооблігації також покривали б лише частину боргу (як і варіант 2), але без солідарних гарантій. Це могло б запровадити суворі умови вступу для меншої групи країн, щоб об'єднати частину боргу, і дозволити виключати країни, які не виконують свої бюджетні зобов'язання. Завдяки «механізму перерозподілу частини переваг фінансування... між урядами з вищим і нижчим рейтингом» цей варіант спрямований на мінімізацію ризику морального ризику під час проведення економічної та бюджетної політики. На відміну від перших двох підходів, це передбачало б «роздільні, але не солідарні» державні гарантії і, отже, могло б бути реалізовано відносно швидко без необхідності зміни договорів ЄС.

Передбачувані ефекти Згідно з пропозицією Європейської комісії, запровадження єврооблігацій створило б нові способи, за допомогою яких уряди фінансують свій борг, пропонуючи безпечні та ліквідні інвестиційні можливості. Це «могло б потенційно швидко пом'якшити поточну кризу суверенного боргу, оскільки держави-члени з високою дохідністю могли б скористатися вищою кредитоспроможністю держав-членів з низькою дохідністю». Ефект був би негайним, навіть якщо запровадження єврооблігацій займе деякий час, оскільки змінені ринкові очікування адаптуються миттєво, що призведе до зниження середніх і граничних витрат на фінансування, особливо для тих держав-членів ЄС, які найбільше постраждали від фінансової кризи 2008 року. Комісія також вважає, що єврооблігації могли б зробити фінансову систему єврозони більш стійкою до майбутніх несприятливих потрясінь і зміцнити фінансову стабільність. Крім того, вони могли б знизити уразливість банків у єврозоні до погіршення кредитних рейтингів окремих держав-членів, надавши їм джерело надійнішого забезпечення. Створення інтегрованого ринку облігацій у масштабах усієї єврозони запропонувало б безпечну та ліквідну інвестиційну можливість для вкладників і фінансових установ, порівнянну з її аналогом у США за розміром і ліквідністю, що також зміцнило б позиції євро як міжнародної резервної валюти та сприяло б формуванню більш збалансованої глобальної фінансової системи.

Уряди тих держав, які, як хотіла б більшість, узяли б на себе ці боргові ризики, не вважають це хорошою ідеєю і бачать інші наслідки. Вони не розуміють, чому вони повинні допомагати групі держав, які надмірно позичали і протягом багатьох років обходили договори ЄС, полегшуючи їм можливість позичати ще більше через єврооблігації. Німеччина — одна з таких скептично налаштованих держав, поряд з Австрією, Фінляндією та Нідерландами.

з мюнхенського вважає, що витрати для німецьких платників податків становитимуть від 33 до 47 мільярдів євро на рік. Інші економісти, такі як Генрік Ендерляйн зі Школи управління «Херті» і Густав Горн з Інституту макроекономічної політики (IMK), оспорюють ці цифри. Обидва стверджують, що німецькі відсоткові ставки зростуть лише незначно, оскільки єврооблігації виграють від істотно вищої ліквідності та попиту з боку всього світу. Знову ж таки, інші вважають, що німецькі відсоткові ставки могли б навіть знизитися. Експерти німецького міністерства фінансів очікують зростання вартості запозичень на 0,8%, що призведе до додаткових витрат на запозичення в розмірі 2,5 мільярда євро в перший рік запровадження і 5 мільярдів у другий рік, досягнувши 20–25 мільярдів євро через 10 років відповідно. Зрештою, прихильники єврооблігацій стверджують, що їхнє запровадження «було б набагато менш дорогим, ніж постійне збільшення надзвичайного парасолькового фонду або навіть крах євро».

Примітки