Європе́йська комі́сія (або скорочено Єврокомі́сія) — вищий орган виконавчої влади Європейського Союзу. Він діє як кабінетний уряд, причому кількість членів Комісії (директорська система, неофіційно відома як «комісари») відповідає двом третинам кількості держав-членів, якщо Європейська рада, діючи одноголосно, не вирішить змінити цю кількість.

Поточна кількість комісарів становить 27 осіб, включаючи президента ЄК. До його складу входить адміністративний орган, що складається з близько 32 000 європейських державних службовців. Комісія поділена на департаменти, відомі як Генеральні директорати (ГД), які можна порівняти з департаментами або міністерствами, кожне з яких очолює генеральний директор, що відповідає перед комісаром.

Наразі від кожної держави-члена є один член, але члени зобов'язані своєю присягою представляти загальні інтереси ЄС в цілому, а не своєї рідної держави. Президента Комісії (наразі Урсулу фон дер Ляєн) пропонує Європейська рада (27 глав держав/урядів) та обирає Європейський парламент. Потім Рада Європейського Союзу висуває інших членів Комісії за згодою призначеного президента, а потім 27 членів як команда підлягають голосуванню за схвалення Європейським парламентом.Treaty on European Union: Article 17:7

Поточна Комісія – це Комісія фон дер Ляєн II, яка розпочала роботу у грудні 2024 року після виборів до Європейського парламенту в червні того ж року.

Історія Європейська комісія походить від однієї з п'яти ключових інституцій, створених у наднаціональній системі Європейського Співтовариства за пропозицією Роберта Шумана, міністра закордонних справ Франції, від 9 травня 1950 року. Заснована в 1951 році як Вищий орган Європейської спільноти з вугілля та сталі, комісія зазнала численних змін у повноваженнях та складі за часів різних президентів, включаючи три Спільноти.

Заснування

Перша Комісія була створена в 1951 році як «Вищий орган» з дев'яти членів під керівництвом президента Жана Монне (див. Вищий орган Моне). Вищий орган був наднаціональним адміністративним виконавчим органом нової Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). Він вперше розпочав свою діяльність 10 серпня 1952 року в Люксембурзі. У 1958 році Римські договори створили два нових співтовариства поряд з ЄСВС: Європейська економічна спільнота (ЄЕС) та Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Однак їхні виконавчі органи називалися «Комісіями», а не «Вищими органами». Причиною зміни назви були нові відносини між виконавчими органами та Радою. Деякі держави, такі як Франція, висловлювали застереження щодо повноважень Вищого органу та хотіли обмежити їх, надавши більше повноважень Раді, а не новим виконавчим органам.

Луї Арман очолив першу Комісію Євратому. Вальтер Гальштайн очолив першу Комісію ЄЕС, яка провела перше офіційне засідання 16 січня 1958 року в замку Валь-Дюшес. Комісія досягла згоди щодо спірної угоди про ціни на зернові, а також справила позитивне враження на треті країни, коли дебютувала на міжнародній арені на переговорах Кеннеді щодо Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Гальштайн, зокрема, започаткував консолідацію європейського права та почав мати помітний вплив на національне законодавство. Спочатку його адміністрації приділялося мало уваги, але за допомогою Європейського Суду Справедливості його Комісія достатньо міцно закріпила свій авторитет, щоб майбутні Комісії могли сприйматися більш серйозно. Однак у 1965 році накопичення розбіжностей між французьким урядом Шарля де Голля та іншими державами-членами з різних питань (вступ Сполученого Королівства, прямі вибори до парламенту, план Фуше та бюджет) спровокували кризу «порожнього стільця», нібито через пропозиції щодо Спільної сільськогосподарської політики. Хоча інституційну кризу було вирішено наступного року, це коштувало Етьєну Гіршу його президентства в Євратомі, а пізніше Вальтеру Гальштайну — президентства в ЄЕС, попри те, що його вважали найдинамічнішим лідером до Жака Делора.

Ранній розвиток Ці три органи, що разом отримали назву Європейські виконавчі органи, співіснували до 1 липня 1967 року, коли, згідно з Договором про об'єднання, вони були об'єднані в єдину адміністрацію під керівництвом президента Жана Рея. Через об'єднання кількість членів Комісії Рея тимчасово збільшилася до 14, хоча наступні комісії були скорочені до дев'яти, дотримуючись формули: один член для малих держав і два для більших держав. Комісія Рея завершила створення митного союзу Співтовариства в 1968 році та проводила кампанію за створення більш могутнього, обраного Європейського парламенту. Незважаючи на те, що Рей був першим президентом об'єднаних співтовариств, Хальштейна вважають першим президентом сучасної Комісії.

Комісії Мальфатті та Мансгольта продовжили роботу над валютною співпрацею та першим розширенням на північ у 1973 році. З цим розширенням кількість членів Колегії комісарів збільшилася до тринадцяти під егідою Комісії Ортолі (Сполучене Королівство як великий член отримало двох комісарів), яка займалася розширеним співтовариством під час економічної та міжнародної нестабільності на той час. Зовнішнє представництво Співтовариства зробило крок вперед, коли президент Рой Дженкінс, призначений на посаду президента в січні 1977 року з посади міністра внутрішніх справ лейбористського уряду Сполученого Королівства, став першим президентом, який відвідав саміт G8 від імені Співтовариства. Після Комісії Дженкінса Комісія Торна контролювала розширення Співтовариства на південь, а також розпочала роботу над Єдиним європейським актом.

Жак Делор (1985—1995)

Комісія, очолювана Жаком Делором, вважалася такою, що дала Співтовариству відчуття напрямку та динамізму. Делора та його колегію також вважають « євро». «International Herald Tribune» відзначила роботу Делора наприкінці його другого терміну в 1992 році: «Пан Делор врятував Європейське Співтовариство від занепаду. Він прийшов, коли європеїзм був у найгіршому стані. Хоча він був маловідомим колишнім міністром фінансів Франції, він вдихнув життя та надію в ЄС та в пригнічену Брюссельську Комісію. Під час свого першого терміну, з 1985 по 1988 рік, він згуртував Європу навколо заклику єдиного ринку, а коли його було призначено на другий термін, він почав закликати європейців до набагато амбітніших цілей економічного, валютного та політичного союзу».

Жак Сантер (1995—1999) Наступником Делора став Жак Сантер. Внаслідок скандалу з шахрайством та корупцією, вся Комісія Сантера була змушена Парламентом піти у відставку у 1999 році. Ці шахрайства були викриті внутрішнім аудитором Полом ван Бйтененом, а головною мішенню звинувачень була французька комісарка Едіт Крессон.

Це був перший випадок, коли Колегія комісарів була змушена масово піти у відставку, що свідчило про перехід влади до Парламенту. Однак Комісія Сантера виконала роботу над Амстердамським договором та євро. У відповідь на скандал було створено Європейське управління з питань запобігання зловживанням та шахрайству (OLAF).

Романо Проді (1999—2004) Після Сантера посаду обійняв Романо Проді. Амстердамський договір розширив повноваження комісії, а преса називала Проді чимось на кшталт прем'єр-міністра. Повноваження знову були посилені; Ніццький договір, підписаний у 2001 році, надав президентам більше влади щодо складу Колегії комісарів.

Жозе Мануель Баррозу (2004—2014)

Жозе Мануель Баррозу став президентом у 2004 році: Парламент знову заявив про свої заперечення проти запропонованого складу Комісії Баррозу. Через цю опозицію Баррозу був змушений провести перестановки у своїй Колегії перед вступом на посаду. Комісія Баррозу також була першою повноцінною Комісією з моменту розширення до 25 членів у 2004 році; таким чином, кількість комісарів наприкінці терміну дії Комісії Проді досягла 30. В результаті збільшення кількості держав, Амстердамський договір спричинив скорочення кількості комісарів до одного на державу, а не двох для більших держав.

Звинувачення у шахрайстві та корупції знову були висунуті у 2004 році колишнім головним аудитором Жюлем Муїсом. Співробітник Комісії, Гвідо Страк, повідомив OLAF про ймовірне шахрайство та зловживання у своєму департаменті у 2002—2004 роках, у результаті чого був звільнений. У 2008 році Пол ван Бйтенен (колишній аудитор, відомий зі скандалу з Комісією Сантера) звинуватив Європейське управління з боротьби з шахрайством (OLAF) у відсутності незалежності та ефективності.

Перший термін повноважень Баррозу на посаді Комісара закінчився 31 жовтня 2009 року. Згідно з Ніццьким договором, перший склад Комісаріату, призначений після того, як кількість держав-членів досягне 27, має бути скорочений до «менше кількості держав-членів». Точна кількість комісарів мала бути визначена одноголосним голосуванням Європейської ради, а членство мало б розподілятися порівну між державами-членами. Після приєднання Румунії та Болгарії у січні 2007 року це положення набуло чинності для наступної Комісії.See the attached Protocol, Article 4 Лісабонський договір, який набрав чинності 1 грудня 2009 року, передбачав скорочення кількості комісарів до двох третин держав-членів з 2014 року, якщо Рада не вирішить інакше. Членство мало б розподілятися порівну, і жодна держава-член не мала б більше одного комісара. Однак договір був відхилений виборцями в Ірландії у 2008 році, одним з головних занепокоєнь була втрата свого комісара. Тому гарантія повторного голосування полягала в тому, що рада скористається своїми повноваженнями для збільшення кількості комісарів. Однак, згідно з договорами, вона все одно має бути меншою за загальну кількість членів, тому було запропоновано, щоб держава-член, яка не отримає комісара, отримала посаду Верховного представника. – так звана формула 26+1.Czechs prepare for possible second Irish No , EUobserver, 8 January 2009 Ця гарантія (яка може знайти своє місце в наступній поправці до договору, ймовірно, в договорі про приєднання) сприяла схваленню договору ірландцями на другому референдумі у 2009 році.

Лісабон також поєднував посади Європейського комісара із зовнішніх відносин та Високого представника Ради з питань спільної зовнішньої та безпекової політики. Ця посада, яка також є віцепрезидентом Комісії, головуватиме на засіданнях Ради Європейського Союзу з питань зовнішніх відносин, а також виконуватиме обов'язки комісії у сфері зовнішніх відносин. Договір також передбачає, що останні європейські вибори повинні «враховуватися» під час призначення Президента Європейської Комісії, і хоча вони все ще пропонуються Європейською Радою, Європейський парламент «обирає» кандидатів на посаду, а не «затверджує» їх, як це передбачено Ніццьким договором.Treaty on European Union: Article 17:7

Кажуть, що Комісія Баррозу, у відповідь на євроскептицизм, пом'якшила правоохоронні заходи для посилення інтеграції.The curious case of the EU's disappearing infringements Politico. 2022.Where Have the Guardians Gone? Law Enforcement and the Politics of Supranational Forbearance in the European Union SSRN. 2021.

Жан-Клод Юнкер (2014—2019) У 2014 році Жан-Клод Юнкер став президентом Європейської комісії.

Юнкер призначив свого попереднього керівника передвиборчої кампанії та голову перехідної команди Мартіна Зельмайра головою свого кабінету. Під час президентства Юнкера Зельмайра називали «найвпливовішим керівником апарату ЄС за всю історію».

Урсула фон дер Ляєн (з 2019)