Європейська конвенція про визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій (, ) регулює транскордонне визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій (МНУО) серед держав-членів Ради Європи, які ратифікували цей договір.

Конвенція набула чинності 1 січня 1991 року, коли, відповідно до статті 6 цієї Конвенції, три держави-члени Ради Європи висловили свою обов'язкову згоду бути зв'язаними її положеннями.

Мета Згідно з преамбулою, Конвенція була ухвалена з метою подальшого зміцнення та забезпечення цінної роботи міжнародних неурядових організацій для міжнародного співтовариства — зокрема у сфері науки, культури, благодійності, філантропії, охорони здоров'я та освіти.Див. також Andreas von Arnauld в Völkerrecht, який вважає цю діяльність НУО ключовою для розвитку міжнародного права — зокрема, через їхню лобістську діяльність, що дає значні імпульси на міжнародних конференціях (Lehrbuch 3. Auflage, Heidelberg 2016, C.F. Müller Verlag, ISBN 978-3-8114-5254-1, Rz 119). Завдяки цьому вони також можуть робити внесок у реалізацію цілей та принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй та Статуту Ради Європи. Ще однією метою є полегшення діяльності НУО на європейському рівні шляхом визнання правосуб'єктності цих організацій державами-членами Ради Європи.

Сфера застосування Конвенція застосовується до асоціацій, фондів та інших приватних установ (НУО). Згідно зі статтею 1 Конвенції, вони повинні відповідати таким вимогам: мати неприбуткову мету міжнародної користі; бути створеними за допомогою правового акта, що ґрунтується на національному праві однієї з Договірних Сторін; здійснювати діяльність, що має наслідки принаймні у двох державах; мати свій статутний орган (місцезнаходження) на території однієї з Договірних Сторін, а свій керівний орган (адміністративний центр) — на території цієї самої або іншої Договірної Сторони.

Це визначення також може розглядатися як загальне визначення для міжнародних НУО, хоча іноді до НУО зараховують і комерційні організації.Andreas von Arnauld, Völkerrecht.

Обсяг правосуб'єктності НУО в державах-учасницях Згідно з пунктом 1 статті 2 Конвенції, правосуб'єктність та правоздатність НУО, набуті в Договірній Стороні, де знаходиться її статутний орган, визнаються за законом в інших Договірних Сторонах.

Для підтвердження набуття правосуб'єктності та правоздатності вимагається лише надання статуту або інших установчих документів НУО (наприклад, офіційного дозволу, запису в реєстрі або будь-якої іншої форми публікації) (пункт 1 статті 3 Конвенції).

Обмеження Конвенції або прав НУО Застосування Конвенції може бути виключене лише у випадках, коли НУО, що посилається на цю Конвенцію, через свої цілі, завдання або фактичну діяльність: суперечить національній чи громадській безпеці, підтриманню правопорядку або запобіганню злочинам, захисту здоров'я чи моралі, або захисту прав і свобод інших осіб, або ставить під загрозу відносини з іншою державою або підтримання міжнародного миру та безпеки.

Держави-учасниці Державами-учасницями договору (станом на червень 2026 року) є: Австрія, Бельгія, Сполучене Королівство, Греція, Кіпр, ЛіхтенштейнНабуття чинності для Князівства Ліхтенштейн: 1 січня 2018 року., Нідерланди, Північна Македонія, Португалія, Словенія, Франція та Швейцарія.

Дія договору для Великої Британії також поширюється на острів Гернсі (з 8 грудня 1989 року), Острів Мен (з 3 лютого 1989 року) та Джерсі (з 7 жовтня 1993 року).

Окрім Німеччини, усі німецькомовні держави є учасницями Конвенції. Серед країн, що ратифікували документ, дев'ять є державами-членами Європейського Союзу та десять — державами-учасницями Європейської економічної зони (ЄЕЗ). Стриманість Федеративної Республіки Німеччина щодо ратифікації Конвенції пояснюється німецькою правовою практикою, в якій домінує теорія осілості (Sitztheorie). Згідно з цією теорією, правосуб'єктність юридичної особи визначається правом тієї країни, де компанія, асоціація тощо має свій фактичний адміністративний центр. Альтернативою теорії осілості є теорія інкорпорації (Gründungstheorie), яка переважно не визнається в німецькій правовій доктрині. «Оскільки відкрите питання регулювання міжнародного приватного права щодо визнання в німецькому праві не повинно бути зумовлене заздалегідь, підписання та ратифікація Федеративною Республікою Німеччина наразі не розглядаються».Unterrichtung durch die Bundesregierung, Bericht der Bundesregierung zum Stand der Unterzeichnung und Ratifizierung europäischer Abkommen und Konventionen durch die Bundesrepublik Deutschland für den Zeitraum März 2015 bis Februar 2017, Bundestag Drucksache 18/11866 vom 31. März 2017.

Структура Конвенції Преамбула Стаття 1 (Сфера застосування) Стаття 2 (Визнання в інших державах-членах) Стаття 3 (Докази набуття правосуб'єктності та правоздатності) Стаття 4 (Обмеження) Стаття 5 (Ратифікація Конвенції) Статті 6 та 7 (Набуття чинності Конвенцією) Стаття 8 (Територіальна сфера застосування Конвенції) Стаття 9 (Неприпустимість застережень) Стаття 10 (Денонсація Конвенції) Стаття 11 (Повідомлення)

Література Max Wesiack, Europäisches Internationales Vereinsrecht : Grenzüberschreitende Sitzverlegung und Umwandlung im Lichte der Niederlassungsfreiheit und des allgemeinen Freizügigkeitsrechts, Tübingen 2012, Mohr Siebeck Verlag, ISBN 978-3-16-151858-4.

Посилання Європейська конвенція про визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій, текст договору в перекладі німецькою на вебсайті Ради Європи, CETS No. 124 від 24 квітня 1986 року. Підписи та стан ратифікації договору Фундаментальні принципи щодо статусу н... | від 05.07.2002

Примітки