Принцип еквівалентності фінансових послуг () на рівні Європейського Союзу (ЄС) є одним з інструментів, які Комісія має у своєму розпорядженні для реалізації своєї міжнародної стратегії у сфері фінансових послуг. Принцип еквівалентності матеріалізується через рішення про еквівалентність, що видається Європейською Комісією цільовій країні, яку вона визнає придатною для отримання доступу до Європейського ринку фінансових послуг. Це рішення є одностороннім, не взаємним і стосується цільової третьої країни щодо конкретних видів діяльності або послуг, для яких воно призначене.PWC. (2019). Equivalence: financial services overview. Available at: https://www.pwc.co.uk/financial-services/assets/pdf/equivalence-financial-services-overview.pdf Рішення про еквівалентність ухвалюється на основі оцінки нормативно-правової бази третьої країни стосовно певних послуг або видів діяльності в ЄС. Для цього Комісія базує своє рішення на 40 положеннях законодавства ЄС. Важливо зазначити, що хоча не всі з них були застосовані, було ухвалено понад 250 рішень про еквівалентність, які стосувалися більше ніж 30 країн світу.

За словами Європейської Комісії, метою рішення про еквівалентність є не лібералізація міжнародної торгівлі фінансовими послугами, а використання його як транскордонного інструменту для управління фінансовою діяльністю учасників ринку в спосіб, що поважає стандарти пруденційних правил, як це робить ЄС на міжнародному рівні.

Визнається, що еквівалентність стала важливим інструментом в ЄС і одним з головних повноважень Комісії у сфері фінансових послуг. У своїй промові Валдіс Домбровскіс, комісар з питань фінансових послуг, підкреслив ефективність цієї політики. При цьому він скористався нагодою розповісти про новий комплексний підхід ЄС та законодавчі покращення щодо надання еквівалентності третім країнам. Крім того, окреслено спосіб, у який Комісія та Європейські наглядові органи відстежують ситуацію в країнах, щодо яких було ухвалено рішення про еквівалентність.

Контекст та сфера застосування Фінансова криза 2008 року спровокувала серію нормативно-правових актів на рівні ЄС щодо фінансових послуг. Усе основне посткризове законодавство містить застереження про еквівалентність, які передбачають необхідність для третіх країн мати еквівалентні до ЄС правила (на додаток до необхідності дотримуватися правил ЄС при здійсненні операцій на Єдиному ринку або веденні бізнесу з контрагентами з ЄС). Те, що роблять застереження про еквівалентність — це заохочення третіх країн, які бажають отримати доступ до ринку ЄС, узгодити свої внутрішні правила з правилами ЄС. З іншого боку, це збільшує витрати для третіх країн, оскільки вони повинні будуть підпорядковуватися вимогам ЄС на додаток до національного регулювання.Ferran, E. (2012). ‘Crisis-Driven Regulatory Reform: Where in the World is the EU Going?’, in E. Ferran, et al. (eds.), The Regulatory Aftermath of the Global Financial Crisis. Cambridge: Cambridge University Press, 1–110.

Основними цілями рішень про еквівалентність є, серед іншого: дозволити органам влади ЄС покладатися на країни, що не входять до ЄС, щодо їхніх доведених еквівалентних стандартів; зменшити/усунути дублювання у вимогах щодо відповідності; зробити певні послуги, продукти або діяльність прийнятними для цілей регулювання в ЄС; а також забезпечити менш обтяжливий пруденційний режим для банків та фінансових установ ЄС, що працюють у країнах з підтвердженою еквівалентністю.

Законодавчий ґрунт Законодавчий ґрунт, що стосується рішень про еквівалентність у сфері фінансових послуг, є широким. Він охоплює понад 40 положень, що дозволяють Комісії вживати заходів у різних сферах. Основні законодавчі акти, що передбачають рішення про еквівалентність, включають:

Директива про бухгалтерський облік Директива про авдит Регламент про вимоги до капіталу Регламент про кредитно-рейтингові агентства Регламент про європейську ринкову інфраструктуру (EMIR) Регламент про бенчмарки (контрольні показники) Регламент про зловживання на ринку Директива про ринки фінансових інструментів (MiFID II) Регламент про ринки фінансових інструментів (MiFIR) Директива про проспекти емісії Директива Solvency II (Платоспроможність II) Директива про прозорість

Альтернативи рішенням про еквівалентність Еквівалентність не є єдиним інструментом, доступним для регулювання транскордонного надання фінансових послуг. Іншими інструментами є:

Національний режим: Іноземні компанії, організації, продукти та послуги трактуються як національні і зобов'язані функціонувати за тими ж правилами, що й вітчизняні продукти. На практиці національним регуляторам не потрібно детально розбиратися в іноземних регуляторних режимах. Це застосовується, наприклад, у Сполучених Штатах. Винятки: Такі країни, як Японія або Швейцарія, фокусуються на окремих аспектах транскордонної регуляторної діяльності. Деякі юрисдикції зазвичай застосовують ширші винятки у сфері фінансів, оскільки вони відомі своїм «сприятливим фінансовим середовищем». Паспортизація: Система, заснована на єдиному дозволі, що дозволяє надавати послуги на всій території Європейського Союзу за умови дотримання законодавства своєї країни (країни базування). В ЄС паспортизація регулюється кількома законодавчими актами (наприклад, MiFID II), які містять «дозвільні положення», що часто передбачають також «права на паспортизацію». Міжнародні угоди: Передбачають взаємні зобов'язання між двома або більше юрисдикціями, спрямовані на зменшення бар'єрів для надання фінансових послуг. Це відбувається, наприклад, через Угоду між ЄС та Швейцарією про страхування інше, ніж страхування життя та Угоду між ЄС та США про страхування та перестрахування .

Паспортизація З іншого боку, паспортизація є найвищим рівнем доступу до ринку, доступним для будь-якої країни.PWC. (2018). Impact of loss of mutual market access in financial services across the EU27 and UK. Available at: https://www.pwcavocats.com/assets/files/pdf/2018/impact-of-brexit-on-fs-in-europe.pdf У цьому випадку вона передбачає членство в Європейській економічній зоні (ЄЕЗ); жодній третій країні, яка не є частиною ЄЕЗ (Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн), ніколи не надавалося право на паспортизацію. Навіть Швейцарія, яка є членом ЄАВТ (але не ЄЕЗ), не має прав на паспортизацію. Нижче наведено порівняння між еквівалентністю та паспортизацією у ключових законодавчих актах ЄС. +Порівняння Паспортизації та ЕквівалентностіBBA. (2016). Brexit Quick Brief #4: What is ‘equivalence’ and how does it work?. Available at: https://www.bba.org.uk/wp-content/uploads/2016/12/webversion-BQB-4-1.pdf Доступ через Еквівалентність Доступ через Паспортизацію Четверта Директива про вимоги до капіталу (CRD IV) Ні, ЄС визнає треті країни еквівалентними CRD IV, але права доступу до ринку для банків, що не входять до ЄС, немає. Так, транскордонні права та місцевий режим для операцій філій. Директива про ринки фінансових інструментів (MIFID II) Директива створює транскордонні права для фірм, що не входять до ЄС, за умови, що вони авторизовані ESMA, але тільки для послуг MIFID II. Рішення приймається спільно ESMA, Комісією та Радою. Так, транскордонні права та місцевий режим для операцій філій. Директива про платіжні послуги (PSD II) Ні, положення про надання фінансових послуг третіми країнами в рамках PSD II відсутні. Так, транскордонні права на всій території внутрішнього ринку. Директива UCITS Ні, фонди UCITS можуть продаватися та управлятися лише з території Європейської економічної зони. Так, транскордонні права на всій території внутрішнього ринку. Директива про менеджерів альтернативних інвестиційних фондів (AIFMD) В принципі, AIFMD надає транскордонні права фірмам з-поза меж ЄС за умови, що ESMA санкціонує таку еквівалентність. Рішення приймається спільно ESMA, Комісією та Радою. Так, транскордонні права на всій території внутрішнього ринку.

Залучені учасники За правилом, рішення про еквівалентність приймаються Комісією. Загалом, що є характерною рисою європейської правової системи, рішення (як законодавчий інструмент) приймаються Комісією тоді, коли інші правила (регламенти, директиви або договори) дозволяють такі дії. Проте Комісія не є єдиним учасником прийняття рішень щодо фінансових послуг в ЄС.

Рішення про еквівалентність — це багатоетапний процес, у якому Комісія, за порадою Європейських наглядових органів (EBA — Європейське банківське управління, ESMA — Європейське управління з нагляду за ринком цінних паперів та EIOPA — Європейське управління з нагляду за страхуванням і професійним пенсійним забезпеченням) починає процес оцінки «відповідності» нормативної бази третьої країни, щоб вважати її «еквівалентною» базі ЄС у певній сфері.

Так само, оскільки це дискреційна та одностороння дія Комісії, рішення може бути скасовано, змінено або «анульовано», якщо Комісія того забажає, після консультацій з компетентними агенціями та повідомлення зацікавленої сторони.

Оцінка Як зазначалося вище, більшість законів ЄС у сфері фінансових послуг містять положення, які дозволяють приймати рішення про еквівалентність. Зазвичай саме Комісія наділена повноваженнями видавати такі рішення і, відповідно, повинна проводити оцінку для перевірки того, чи правила третьої країни еквівалентні правилам ЄС.ICSA Ireland. (n.d.) Third countries and EU equivalence assessments. Available at:https://www.icsa.org.uk/ireland/knowledge-and-guidance/eu-update/third-countries-and-eu-equivalence-assessments

Щоб прийняти рішення про еквівалентність, Комісія встановлює технічний діалог із зацікавленими сторонами та різними європейськими агентствами. Влада третіх країн бере участь в обговореннях, сприяючи збору фактів та «представляючи свої аргументи» з метою оцінки сумісності їхнього законодавства з правилами ЄС. Далі Комісія встановлює технічні контакти з третьою країною і пізніше підтверджує свої висновки щодо еквівалентності. Згодом такі контакти допомагають у виявленні прогалин у регулюванні під час процесу подальшого (ex-post) моніторингу.

Встановлення еквівалентності режиму третьої країни є результатом ретельного оцінювання правил третьої країни в кожному конкретному випадку та нагляду з боку Комісії. Така оцінка керується двома основними аспектами: принципом пропорційності та необхідністю управляти ризиками, пов'язаними з транскордонною діяльністю, що підкріплена еквівалентністю. Проте, через односторонній характер рішення про еквівалентність (як щодо ініціювання та оцінювання, так і щодо прийняття рішення) відбувається без будь-якого втручання з боку третіх країн. Це працює як форма суверенного права, і еквівалентність може бути відкликана або призупинена у будь-який час.

Спосіб, у який Комісія оцінює еквівалентність, відрізняється залежно від сфери. Він ґрунтується не на точному відтворенні формулювань законодавства ЄС у законодавстві третьої країни, а на порівнянні намірів та результатів. У деяких випадках їхнє рішення ґрунтується на взаємності для фірм з ЄС. Крім того, інколи рішення щодо еквівалентності залишають за національними органами влади (особливо у банківській сфері, коли нагляд здійснюється виключно на національному рівні).

Різні етапи для отримання еквівалентності включають:

ЄС може переглядати рішення про еквівалентність на свій розсуд; Комісія проводить оцінку регуляторного режиму третьої країни як щодо основного, так і допоміжного законодавства; Технічний аналіз від відповідного Європейського наглядового агентства підкріплює оцінку; Рішення про еквівалентність має бути схвалене державами-членами, часто відповідно до Процедури перевірки (Examination Procedure) ЄС; Іноді підприємства повинні самостійно отримати дозвіл від відповідного Наглядового агентства ЄС, перш ніж скористатися правами, наданими оцінкою еквівалентності; У деяких випадках інша країна як умову також повинна поширити взаємне визнання на ЄС.

Рішення про еквівалентність та прогрес Станом на лютий 2021 року, перелік країн, щодо яких Європейською Комісією були прийняті рішення про еквівалентність відповідно до кожної директиви, є таким: