Вулиця Замарсти́нівська — вулиця у Шевченківському районі Львова, місцевості Підзамче та Замарстинів. Починається від старовинної церкви святого Миколая при вулиці Богдана Хмельницького, тягнеться на північ та північний захід до меж міста (у напрямку селища Брюховичі). Є однією з магістральних вулиць Львова.
Прилучаються вулиці Медова, Детька, Під Дубом, Татарська, Долинського, Лемківська, Тесленка, Гайдамацька, Софії Яблонської, Хімічна, Ткацька, Дашкевича, Реміснича, Циганівка, Омеляна Пріцака, Баронча, Рафала Лемкіна, Городницька, Липинського, Торф'яна, Лінкольна, Левка Лук'яненка, Грабова, Уманська, Райніса, Сріблиста, Сеньковича, Мазепи, Варшавська, Топольна та Рослинна.
Історія У 1386 році перший обраний війт Львова Андреас Зоммерштайн (, теж Zommersteyn) разом з братом Йоганном (Яном) Зоммерштайном заложив за містом на площі 12 ланів маєток Sommersteinhof, довкола якого з часом виросло село, яке стали називати Замарстиновом.
Вулиця виникла на місці дороги, що вела від Волинського шляху до підміських осель Замарстинова, Голоска, Брюхович. З другої половини XVII століття (не пізніше 1659 року) і до середини XIX століття вулиця мала назву Муровані Мости, бо вела до кам'яного мосту через штучний, нині зниклий рукав річки Полтви (Нова Полтва, інша назва — Корито), який протікав уздовж північних меж міста. Міст розташовувався на розі сучасних вулиць Замарстинівської і Лемківської, при ньому також діяла Замарстинівська (Голосківська) рогатка (перенесена до 1844 року у місцевість поблизу рогу сучасних вулиць Замарстинівської та Городницької, де проіснувала до початку XX століття).
У 1871 році частина вулиці, що пролягала у межах міста, до залізниці, отримала офіційну назву Замарстинівська, на згадку про приміське селище Замарстинів, засноване у 1389 році на Белзьких полях львівський міщанин Андреас Зоммерштайн. У ті часи межа між територією Львова та Замарстинова проходила нинішніми вулицями Романа Дашкевича та Хімічною. Частина вулиці, що пролягала територією Замарстинова до 1931 року (до включення села у межі міста) мала назву Львівська.
На Замарстинові було багато дрібних підприємств, місцеві мешканці також займалися садівництвом, тож одна з бічних вулиць була названа Городницькою. Тут була відкрита Огороднича школа, перетворена за радянських часів на технікум гідромеліорації (вул. Замарстинівська, 167). За незалежної України — Екологічний коледж Львівського національного аграрного університету.
У 1870 році над вулицею спорудили металевий міст — один з чотирьох мостів, прокладених під насипом збудованої у 1868—1870 роках залізничної колії через Підзамче на Броди та Підволочиськ (три інших мости пролягли над вулицями Джерельною, Клепарівською-Липинського та проспектом Чорновола).
У 1907 році вулицею Замарстинівською проклали лінію електричного трамваю, яка потім прямувала вулицею Бальоновою (тепер Гайдамацька) до станції Підзамче. Пізніше трамвайну лінію подовжили до вулиці На Торфах (нині — вулиця Торф'яна).
На початку XX століття у будинку № 26 розташувався комісаріат (ландвійтовський уряд) Жовківської дільниці м. Львова.
За часів німецької окупації вулиця Замарстинівська стала головною вулицею єврейського гетто, що було відокремлене від «арійської частини» міста колючим дротом. Через його територію продовжували курсувати трамваї, але без зупинок. Всього у гетто було загнано понад 100 тисяч євреїв, більшість з яких загинула у нацистських таборах смерті.
Після Другої світової війни вулиця у жовтні 1945 року отримала назву Київська, проте нова назва не прижилася, і вже в грудні того ж року вулиці повернули довоєнне іменування. Втім, уже наступного 1946 року вулицю перейменували на вулицю Калініна, на честь першого голови Верховної Ради СРСР Михайла Калініна (1875—1946). У 1990 році Львівська міська рада ухвалила рішення щодо повернення вулиці історичної назви Замарстинівська.
Забудова Вулиця Замарстинівська від свого початку до вулиці Дашкевича забудована переважно дво- та триповерховими кам'яницями кінця XIX та першої половини XX століття. Цікаво, що нумерація вулиці починається не від самого початку, а з середини першого кварталу (між початком та вулицею Медовою).
Будинок № 1 — триповерхова чиншова кам'яниця, зведена близько 1902 року на місці старого будинку. Фасад оздоблений у стилях історизму та віденської сецесії, і прикрашений чотирма маскаронами у вигляді жіночих голів та двома пласкими маскаронами у вигляді голів сатирів. За часів Другої Польської республіки у будинку розташовувалося ательє жіночих капелюхів Папєра, перукарня Фішера та майстерня годинників Кранца. Сусідній триповерховий будинок № 3 зведений у ті ж часи та в подібному стилі, його фасад з боків прикрашений двома ризалітами, що завершуються аттиками із великим сецесійними маскаронами у вигляді жіночих голів. Чотириповерхова кам'яниця № 5 збудована у 1910-х роках на місці старої будівлі, у стилі раціональної постсецесії з мотивами неоготичного стилю. У будинку до 1939 року розташовувалася фабрика та склад паперових виробів Крігера та ще одна годинникарська майстерня, що належала майстрові Самуелю Кацу. У будинку № 4 у першій третині XX століття діяв магазин біжутерії Кюнстлера.
Під № 7 у 1824 році були зведені у стилі австрійського класицизму казарми для австрійського війська, які отримали назву «Великих» (на відміну від сусідніх Малих). На початку XX століття тут розташовувався штаб 1-го і 3-го батальйонів цісарського та королівського Галицького піхотного полку № 80, близько 70 % особового складу якого становили галицькі русини, зокрема у 1910-х роках тут служив хорунжий Іван Чмола, один із засновників «Пласту». У листопаді 1918 року тут перебувала група Українських січових стрільців на чолі із чотарем Рогуцьким. У будівлі збереглося внутрішнє первісне планування із довгими коридорами та півциркульними склепіннями, сходові клітки першої половини XIX століття.
Трохи далі, за перехрестям з вулицею Детька, під № 9 розташовані так звані Малі касарні, зведені на місці вірменського жіночого монастиря. Ще з княжих часів (на думку деяких істориків — з 1180-х років) на цьому місці стояла дерев'яна вірменська церква Святого Хреста, замість якої у 1629—1637 роках звели цілий комплекс, до складу якого входили кам'яний храм, жіночий монастир та цвинтар. У 1671 році вірмено-католицький єпископ Миколай Торосович передав монастирські келії римо-католицькому ордену театинців, залишивши за вірменською громадою церкву та цвинтар. У 1747 році театини продали монастирські будівлі ордену Лазаристів, яких називали ще Місіонерами. Місіонери переобладнали монастир та добудували при ньому костел Святого Казимира, за проєктом архітектора Бернарда Меретина. Під час реформ цісаря Йосифа II ченців-місіонерів виселили, а в колишньому монастирі улаштували спочатку шпиталь, а потім касарні та військову в'язницюMedyński A. Lwów: ilustrowany przewodnik dla zwiedzających… — S. 98., відому як Замарстинівська в'язниця. Костел Святого Казимира перебудували на гарнізонний суд. У червні 1941 року Замарстинівська в'язниця (тоді — Львівська тюрма НКВС № 2) стала місцем масового винищення органами НКВС сотень людей. Тепер комплекс Малих касарень належить до Львівського державного університету внутрішніх справ, а у відновленому храмі Святого Хреста відбуваються екуменічні богослужіння. Малі касарні також внесені у перелік пам'яток національного значення.
На парному боці вулиці під № 8 розташована триповерхова чиншова кам'яниця, зведена в еклектичному стилі у 1886—1887 роках архітектором Якубом Соломоном Крохом та перебудована у 1920-х роках. Чотириповерхова кам'яниця під № 10 зведена у 1912 році у стилі постсецесії з елементами історизму, у 1920-х—1930-х роках тут розташовувалася фабрика свічок, мила і паперових торбинок Гальперіна. Будинки від № 12 до № 26 — типові кам'яниці 1880—1890 років, зведені в еклектичному стилі з елементами історизму. За польських часів у будинку № 16 діяв магазин біжутерії Фінкельштайна, у будинку № 20 — перукарня Грюнтиха, у будинку № 26 — фабрика корків Друкера. У будинку № 24 за польських часів містилася майстерня з виготовлення мастил Шрайбера, а також від початку XX століття у кількох корпусах діяла кондитерська фабрика «Dr. Jan Rucker i Sp.». Продукція фабрики продавалися в Угорщині, Моравії, Сілезії, Буковині. У Львові працювали дві фірмові крамниці на вулиці Кароля Людвіка і на площі ГолуховськихDział ekonomiczny // Słowo Polskie. — 10 grudnia 1906. — № 561. — S. 9. . Будинок № 28 — чиншова кам'яниця, яка мала два внутрішніх подвір'я та офіцини. Кам'яниця під № 30 зведена у 1870 році, фасад будинку має неглибокий ризаліт, прикрашений чотирма колонами коринфського ордеру та балконом. Сусідня двоповерхова чиншова кам'яниця (№ 32) також зведена у 1870-х роках. Триповерхова наріжна кам'яниця (№ 34) збудована на початку XX століття та оздоблена у стилях сецесії та історизму.
Під № 11 (стара адреса — Замарстинівська, 9а) розташована львівська середня загальноосвітня школа № 87 імені Ірини Калинець. Будівлю зведено на початку XX століття для міської народної виділової школи імені Яна Собеського. Будівля зведена у стилі неоренесансу, фасад будівлі прикрашено трьома аттиками. Два ренесансно-барокові портали-входи, що колись вели до хлопчачого і дівочого відділів школи, облаштовані симетрично та прикрашені картушами, у яких первісно були герби Львова. У 1950-х роках у будинку також містилися середня школа № 58 та неповна середня школа № 19 міського відділу народної освіти з російською мовою викладання, а також школа фабрично-заводського навчання № 20. 21 грудня 2017 року ухвалою ЛМР середній загальноосвітній школі № 87 присвоєно ім'я відомої української дисидентки, письменниці, поетеси Ірини Калинець.
За залізницею продовжується ділянка старої забудови вулиці Замарстинівської, переважно з непарного боку. Наріжний триповерховий будинок, що зберіг стару нумерацію — № 11, зведений у 1911 році у стилі пізньої сецесії за проєктом Ігнатія Віняжа для Йонаша Тартика. Його фасад прикрашений ліпниною, трикутними (у наріжнику — круглими) фронтонами та шістьма балконами із сецесійною металевою огорожею. Сусідня кам'яниця № 11а зведена того ж року та у подібному стилі для купця Самуеля Райснера, фасад будинку прикрашений меандровим орнаментом та двома парами жіночих маскаронів на бічних ризалітах. Від радянських часів в наріжнику будинку міститься аптека (тепер — аптечний пункт мережі «Сімейна аптека»). Обидва будинки з 1991 року внесені у перелік пам'яток архітектури місцевого значення під охоронними № 2119-м та № 2120-м відповідно.