Чума́ (, ; заст. морови́цяНе є правильним, тому що так історично називали будь-яку смертельну епідемію.) — зоонозна природно-осередкова бактеріальна інфекційна хвороба, яка характеризується гарячкою, тяжкою інтоксикацією, геморагічним синдромом, серозно-геморагічним ураженням легень, лімфатичної системи з утворенням бубонів, нерідким септичним перебігом і високою летальністю.
При виникненні серед людей здатна до швидкого епідемічного поширення, належить до групи інфекційних хвороб з багатьма механізмами передачі. Легкість зараження людей декількома механізмами передачі, швидкість поширення, тяжкий перебіг, висока летальність — особливості, які дозволяють віднести чуму до тих інфекційних захворювань, які виявили здатність чинити серйозний вплив на здоров'я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах та увійшли до переліку подій, які можуть спричинити надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров'я. Через все це у XXI столітті легеневу форму чуми відносять до тих хвороб, які регулюють сучасні Міжнародні медико-санітарні правила 2005 року. За приблизними підрахунками за відому історію чума забрала життя 180—200 млн людей.
Збудника чуми віднесено до тих біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброїПриложение 3 Биологические и химические агенты//Руководство ВОЗ «Ответные меры системы общественного здравоохранения на угрозу применения биологического и химического оружия» .
Історичні відомості Молекулярно-генетичні дослідження останніх років показали, що чумна паличка (Yersinia pestis) утворилася від Yersinia pseudotuberculosis внаслідок мутації у проміжку часу десь між 20—1,5 тис. років тому в популяціях монгольського бабака. Штам збудника був знайдений у кістках мисливця-збирача давністю 5 тисяч років у Латвії. Науковці виявили генетичний матеріал Y. pestis всередині кісток і потім реконструювали геном бактерії. Виявилося, що чумна паличка є частиною генетичної лінії, що виникла сім тисяч років тому, всього через кілька сотень років, коли Y. pestis розійшовся зі своїм предком Y. pseudotuberculosis. Люди, які були поховані поруч із зараженим, не мали ознак хвороби, тому навряд чи чумна паличка передавалася тоді повітряно-крапельним чи трансмісивним (через укус блохи) механізмами. Швидше за все, зараження відбулося через укус гризуна і не поширилося на оточуючих його людей. Цей штам характеризується відсутністю декількох генів, характерних для тих варіантів, що спричинили подальші пандемії. Наприклад, в ньому відсутній ген, який сприяє переносу мікроорганізму від бліх до людини і формування бубонної форми захворювання. Такий тип передачі через бліх потребує смерті людини-хазяїна, після чого блохи починають переходити на інших людей, поширюючи патоген. Для виникнення цієї чумної адаптації потрібно було ще більше тисячі роківВ древнем черепе нашли старейший штамм чумы .
До першої пандемії Відомості про ранню історію епідемій чуми вкрай суперечливі. Адже у старовинних літописах будь-яку епідемію називали «мор»(«моровиця»), «пошесть», «морова виразка» ( і ). Plague походить від — «вибухати», або образно «удар у руках бога». Як правило, літописці вказували, що такого-то року був мор, померла така кількість людей. Про симптоми хвороби описів, як правило, зроблено не було. Наприклад: «…бысть болесть силна в людех, не бяше бо ни единаго двора без болнаго, а в ином дворе не бяше кому и воды подати, но вси боли лежаху»Полное Собрание Русских Летописей. Московский летописный свод конца XV в., стр. 94 — констатація факту великої кількості захворілих, однак без будь-яких описів симптомів хвороби.
А якщо й були наведені прояви хвороби, як правило вони були настільки загальні, що вирішити з епідеміологічної і клінічної точки зору, що за хвороба могла спричинити ту чи іншу епідемію, нині практично неможливо. Так перша письмова згадка про «мор» на Русі припадає на 1042 рік: «Иде Володимер сын Ярославль на Ямь и победи я и помроша кони у вои Володимер яко и еще дышющим конем сдираху хзы с них толик бо бе мор в кони»Полное Собрание Русских Летописей. Лаврентьевская летопись. т.1, стр.153 Окрім падежу коней ніяких інших висновків про таку епідемію зробити неможливо. Або запис 1092 р.: "О МОРУ. В то же лето мор бяше людем, якоже глаголаху продающеи гробы: «яко от Филлипова дня до Мясопуста великого 7000 гроб продахом»Полное Собрание Русских Летописей. Московский летописный свод конца XV в., стр. 14. Про причину такої епідемії можна тільки робити здогадки. Все що ми знаємо у даному випадку — це тільки кількість померлих.
Так звана «Пелопонеська чума» (Афінська моровиця) в Аттиці у 436—427 рр. до н. е. Як писав про неї Фукідід у своїй «Історії Пелопонеських війн»: «Почалася вона спершу, кажуть, в заєгипетській Ефіопії, згодом спустилася в Єгипет, Лівію і більшу частину земель». Епідемія супроводжувалася сильними землетрусами, морськими повенями, посухами і неврожаями. Люди заражалися при догляді за хворими. Основними проявами були нестерпний жар і поява висипу на тілі. Гинули і тварини. Багато будинків спорожніли, цілі родини вимерли. Хворі повзали по вулицях, накопичуючись біля вододжерел. Вона забрала тисячі життів у Афінах. Вважають, що взагалі вимерла ¼ населення Аттики. Тоді й помер давньогрецький політичний і військовий діяч, вождь афінської демократії Перикл. Проте не встановлено, що це була чума. Опис епідеміологічних чинників, клінічних проявів підходить багатьом інфекційним хворобам. Були проведені навіть молекулярно-генетичні дослідження решток померлих, які начебто встановили імовірного збудника — Salmonella typhi (спричиняє черевний тиф), однак те, що відомо про цей тиф, не відповідає записам Фукідіда. Тому не знято підозру про чумне чи інше походження цієї епідемії.
Або епідемія, яка у 125 р. до н. е. у Північній Африці («чума Орозія»). Їй передувало стихійне лихо, в якому сучасники побачили причину надзвичайно жорстокого мору. Всю Африку незліченними полчищами покрила сарана. Вона поїла не тільки всі трави і частину коренів, листя на деревах і молоді пагони, але й не залишила навіть і гіркої кори, і сухих дерев, і відняла тим самим будь-яку надію на врожай. Зрештою сарана раптово була підхоплена несподіваним вітром, довго носилася по повітрю цілими хмарами, поки не потонула у Середземному морі. Прибій викинув на берег на великому просторі купи мертвої сарани, і від її гниття стало поширюватися нестерпний сморід. Слідом за цим виник повальний мор серед тварин і птахів, який поширився на людей. У приморській смузі, що прилягає до карфагенського і утіцького берегів, загинуло більше 200 тис. жителів. У самому місті Утіка померли усі 30 тис. солдатів, відряджених туди Римом для охорони узбережжя Африки. Проте не встановлено, чи це була саме чума. Ніяких симптомів, окрім швидкої смерті, не було наведено навіть її сучасниками.
Клавдій Гален описав «чуму Антоніна», що тривала з 165 по 180 рр. і охопила багато країн. Приблизні втрати від цієї пошесті від 3,5 до 7 млн людей. Але прояви хвороби дуже нагадують такі при натуральній віспі. Тож була це чума, або ж натуральна віспа, або ж інша хвороба достеменно невідомо.
Через те, що у XVII ст., коли вже були чітко окреслені клінічні ознаки чуми, до описання її випадків стали застосовувати назви , первинне тлумачення цього слова як «мор» відійшло на другий план. Тому з цього періоду автоматично перекладачі старовинних літописів, автори, що у своїх творах давали цитування із давніх джерел, стали перекладати назву кожної епідемії, що там була означена, як «чума», що не є правильним. А термін «мор» зробився означенням масової загибелі не через застосування зброї — рівноцільне терміну «падіж».
Слов'янська назва хвороби «чума» походить, як вважають, від — «шишка», або від давньоєврейського (талмуд) šuma — «шишка», «нарив», або від — «прищ», що має тюркське походження. Саме особливе збільшення лімфатичних вузлів — бубон, настільки характерний для чуми у людини й нагадує за формою і розмірами шишку.
Саме через неточність свідчень попередніх років першими достовірними описами чуми більшість сучасних дослідників вважають записи хроністів про першу пандемію, що сталась у VI ст., хоча, все-таки можливо, що перші епідемії чуми відбувалися і до того, а першим лікарем, який зробив опис чуми, був грецький лікар Руф ЕфеськийRUFUS OF EPHESUS, який у I ст. спостерігав велику епідемію інфекційного захворювання, що супроводжувалось розвитком бубонів і високою смертністю, на території Єгипту, Лівії й Сирії. До початку першої пандемії чуми створилися відповідні умови для її виникнення. Першочергово, до VI ст. Близький Схід і Європа були колонізовані чорними пацюками, які до цього жили у тропіках.
Пандемії і міжпандемічні періоди Людству відомі 3 спустошливі пандемії чуми: У 541хоча є підозри, що це почалось ще у 527 р.—574 рр. відбулась перша пандемія — «Чума Юстиніана» у країнах навколо Середземного моря, у час Візантійської імперії при імператорі Юстиніані I. За приблизними оцінками померло від 20 до 50 млн людей, хоча окремі автори пишуть про 100 млн загиблих;
Довгі роки Європу і Азію після цього турбували окремі спалахи чуми. Вважалося, що з цього часу епідемії повторювалися з інтервалом у 8—12 років. Не всі ці епідемії відбилися в літописах, як то зокрема чума на Британських островах в 664 році, разом із тим, хроністи продовжували описувати прояви епідемічної хвороби часто так, що було незрозумілим, яке саме захворювання спричинило епідемію. Хоча наявність бубонів в описі з більшою долею ймовірності свідчило про чуму. У Західній Європі до 767 р. відбулось 15 спалахів чуми.
У 1151 р. в Ісландії вперше були запропоновані послуги страхування від чуми і пожежі. У 1184 р. випущена у світ праця вірменського науковця Мхітара Гераці «Утішання при гарячці». Вона була присвячена актуальним питанням того часу — інфекційним хворобам. У ньому, окрім малярії, тифів, натуральної віспи, туберкульозу багато уваги було приділено чумі та її клінічним формам.
У 1228 р. серед хрестоносців, очолюваних імператором Священної Римської імперії Фрідріхом II спалахнула епідемія чуми. Вона змусила на якийсь час припинити похід, а римський папа Григорій IX в її виникненні звинуватив самого монарха і навіть відлучив його від церкви. Жозеф Мішо в «Історії Хрестових походів» так описав тодішню обстановку в Єгипті, постраждалому від епідемії: «Чума досягла найвищої точки під час сівби; землю орали одні люди, а зерно сіяли інші, і ті, що сіяли, не дожили до жнив. Поселення спорожніли … Мертві тіла пливли по Нілу так густо, як бульби рослин, що покривають у певний час поверхню цієї ріки».
Цікаво, що з 767 р. аж до XIV ст. великих епідемій чуми в Центральній, Західній і Північній Європі не зазначено, хоча недуга іноді спалахувала в Іспанії, а особливо часто уражала європейців, які потрапляли до Африки чи Азії. Є обґрунтована думка, що це зумовлено тим, що з 750 по 1250 рр. в Європі спостерігався сприятливий кліматичний період. За цей час середня річна температура стала на 1 °C вища, ніж у попередні 500 років, спостерігалися в основному м'які зими і сухі літні місяці. 2. У 1334 р.А можливо й у 1330 р. розпочалася в Китаї друга пандемія — «Чорна смерть», яка призвела до відчутного вимирання населення Європи (третина населення) й Азії, загинуло близько 50 млн людей;
Під час другої пандемії, в 1346 р. чума була занесена до Криму, а у 1351 р. через Польщу — до України (спочатку до Чернігова й Києва) й Московського князівства. В Україні вона особливо лютувала у Переяславі, де знищила все населення. Відтоді епідемії не переводилися в Україні та в Московії впродовж чотирьох століть. Літопис написав про чуму 1387 р. у Смоленську: «Только выйдоша из града пять человек, град затвориша…».
У 1396 р. війська Тимура, успішно рухалися на Москву, несподівано припинили просування через спалах чуми у племенах Тимуридів. У 1404 р. «мор каркотою по всей московской земле и множество христиан изомроша».