Колоніальний період
Острів Гаїті було відкрито Христофором Колумбом 6 грудня 1492 р. і названо ним Еспаньйолою.
Іспанські колонізатори швидко винищили індіанське населення. До 1548 року індіанців залишалося всього близько 500 осіб. Для роботи на плантаціях цукрової тростини та на золотих копальнях з початку XVI ст. стали широко ввозитися чорношкірі раби з Африки. З початку XVII ст. на Гаїті проникали англійські флібустьєри і французькі буканьєри. Спочатку пірати влаштувалися на невеликому острові Тортю (Тортуга), а потім заволоділи північно-східним узбережжям Еспаньйоли. В 1665 вони підкорилися французькій владі. В 1697 за Рісвікським мирним договором Еспаньйола була офіційно поділена між Францією та Іспанією. За іспанцями залишилася східна частина острова (колонія Санто-Домінго). Західна частина відійшла до Франції, діставши назву Сан-Домінго.
Сан-Домінго було найважливішою французькою колонією у Вест-Індії. Товари, які виготовлялися в ній — цукор, кава, індиго, бавовна і какао — були основними статтями французького експорту. В кінці 18 ст. в цьому володінні жили 452 тис. чорних рабів, 42 тис. білих і 50 тис. вільних мулатів і негрів. Вся економічна влада знаходилася в руках білої олігархії — найбільших плантаторів, офіцерів та урядовців. Більшість негрів залишалася абсолютно безправними рабами. Деякі розбагатілі мулати самі купували плантації і рабів, але все одно піддавалися дискримінації з боку білої верхівки.
Гаїтянська революція та незалежність
Детонатором вибуху послужила Велика французька революція, яка проголосила гасла політичної свободи та прав людини. Білі плантатори зажадали участь в управлінні колонією і скликали загальноколоніальні збори. Зі свого боку, вільні мулати на чолі з Жаком Венсаном Оже підняли восени 1790 повстання, добиваючися рівноправності з білими. Бунт було жорстоко придушено, його лідерів страчено, але Установчі збори Франції постановили зрівняти негрів та мулатів, народжених від вільних батьків, у правах із білими і дати їм доступ до представницьких установ колонії.
Незалежність проголошено 1 січня 1804 року. Франція визнала її у 1825, в обмін на контрибуцію в 150 мільйонів франків золотом (у 1838 суму було зменшено до 90 мільйонів).
19 століття
В січні-квітні 1804 року генерал Жан-Жак Дессалін, президент незалежного Гаїті, наказав знищити більшість білого населення Гаїті, за винятком священиків, лікарів, ремісників та «негрофілів» (білих, які симпатизували чорним і виступали за їхні права). Інший виняток — солдати польського легіону у складі французької армії, які відмовилися битися проти гаїтянської незалежності і залишилися в країні після евакуації французів. Лише в тодішній столиції Гаїті, Капі, загинуло дві тисячі людей. Водночас, деякі гаїтянські генерали саботували геноцид і часто приховували білих, допомагаючи їм емігруватиBellegarde, Dantès. La nation haïtienne. — Paris: J. de Gigord, 1938. — x, 361 p. : ill., cartes, portr. .
Більшість конфіскованих маєтків Дессалін раздав своєму оточенню. Відтак в новоствореній державі панували плантатори — «нові» з темношкірих нуворишів та «старі» з мулатів. «Білих» взагалі позбавили права бути громадянином і володіти нерухомістю. А більшість вчорашніх рабів перетворили фактично на кріпаків, що тепер працювали на тих самих плантаціях на нових господарів.
В жовтні 1804 року Дессалін оголосив себе імператором Жаком I, імітуючи Наполеона Бонапарта. Він створив сильну армію, яка становила одну десяту всього населення. Конституція оголошувала всіх громадян Гаїті «неграми», незалежно від кольору шкіри. Втім, його влада була непевною, адже в середовищі панівної верстви не було єдності. Мулати невдовзі збунтувалися і оголосили керівником тимчасового уряду генерала Анрі Крістофа. Король вирушив придушувати заколот, потрапив до засідки і загинув. Гаїті проголосили республікою.
В грудні Конституційна асамблея обрала Крістофа президентом, але той відмовився прийняти обмеження його влади, встановлене мулатською верхівкою. На початку 1807 року Крістоф був змушений відступити на північ країни, а асамблея в Порт-о-Пренсі обрала президентом Республіки Гаїті генерала-мулата Александра Петіона. Держава розкололася на «Державу Гаїті», зі столицею в Капі, контрольовану Анрі Крістофом, та «Республіку Гаїті», з центром в Порт-о-Пренсі, контрольовану Петіоном.
У 1811 році Крістоф проголосив себе королем Анрі I. У його королівстві з'явився дворянський клас, що складався з негрів, засновано школи, створено армію, почала розвиватися торгівля. Крістофа вважали диктатором, він зберігав недоторканим плантаційне господарство, доходи від якого дозволяли йому наповнювати скарбницю і навіть проводити велике будівництво. Петіон мав репутацію реформатора, бо почав роздавати державні землі дрібним власникам (хоча платації теж зберігалися і плантатори залишалися опорою його влади) і скасував податок у розмірі третини врожаю. Петіон підтримував боротьбу за незалежність Латинської Америки і допомагав Болівару.
В 1818 році Петіон помер, а проти влади Крістофа в 1820 році розпочалися заворушення і у відчаї він застрелився. Гаїті під своєю владою об'єднав наступник Петіона, також генерал Жан-П'єр Буає, який скасував прикріплення селян до землі. В 1822 році він приєднав до своєї держави і східну частину острова, колишню іспанську колонію Санто-Домінго.
Роздача Буає земель дрібним власникам лише поглибила проблеми. Нові власники не мали ані ресурсів, ані належних навичок для розвитку власних господарств, а плантації залишалися без робочих рук. Як наслідок виробництво почало стрімко скорочуватися, а державна скарбниця порожніти. До того ж Франція почала вимагати компенсації за майно, втрачене під час революції її підданими. Буає певний час відкидав ці претензії, але коли біля узбережжя Гаїті з'явилася французька ескадра, змушений був взяти на себе зобов'язання виплатити 150 мільйонів франків. І вдвічі знизити мита на товари з колишньої метрополії. Враховуючи, що саме митні надходження складали левову частину державних доходів, це лише міцніше затягнуло фінансовий зашморг. У відчаї гаїтянський президент спробував законами відновити плантаційну систему та кріпацтво, але без успіху.
«Допомогти молодій республіці» запропонували французькі банкіри, Позика склала 30 мільйонів франків. Це складоло більше половини ВВП тогочасного Гаїті. Тож повернути її, ще й з відсотками, було нереально — і держава потрапила в пастку «вічних боргів».
В 1843 році проти влади Буає, що остаточно заплутався в фінансових зобов'язаннях, спалахнуло повстання. Президент поквапився скласти повноваження і залишити країну. Скликані його супротивниками Установчі збори схвалили нову, доволі демократичну конституцію, але втілювати її в життя державна верхівка не збиралася. Захід острова охопили селянські повстання, в Санто-Домінго оголосили про відокремлення від Гаїті і створення незалежної Домініканської республіки. А президента Шарля Ерара, який вирушив проти домініканців неї на чолі армії усунули від влади.
За наступні чотири роки у Гаїті змінилося ще чотири президенти. Всі, як один, були генералами, революційні заслуги яких врівноважувалися відсутністю політичної гнучкості і системної освіти — один з них взагалі був неписьменним. Реальна влада в цей час належала заможній мулатській верхівці, що безсоромно набивала собі кишені, залізаючи до державної скарбниці.
Президент Фостен Сулук зрештою вирішив опертися на темношкірих нуворишів, влаштував показові розправи над мулатами і зрештою проголосив себе імператором Фостеном I. За розмахом контрабанди, корупції, розкрадання державного майна і грабунку звичайних гаїтян імперія, втім, швидко перевершила своїх республіканських «попередників». Проте будь-яке невдовлення, не кажучи про опозиційну діяльність, придушувалося із звірячою жорстокістю.
До того ж новоспечений імператор з маніакальною впертістю намагався відновити владу над східною частиною острова. Дві війни зрештою завершилися поразкою, в який Фостен I звинуватив своїх воєначальників. «Зрадників» розстріляли. Гаїті відмовилися сплачувати зовнішні борги, натомість гроші продовжували стрімко знецінюватися.
В січні 1859 року проти Фостена I спалахнула революцію. Він зрікся престолу і втік з країни. Була відновлена республіка. Новий президент Фабр Жефрар поквапився замиритися з сусідами-домініканцями. Але біля берегів Гаїті з'явилася іспанська ескадра з вимогою виплатити компенсацію Мадриду. Жерар змушений був погодитися, але набув репутації «іноземної маріонетки». Коли проти його влади сплахнув череговий бунт, президент звернувся по військову допомогу до британців. Наслідком стали нові заворушення, відставка і втеча Жерара, чергова зміна конституції і обрання президентом генерала Сільвена Сальнава.
Сальнав спробував встановити власну диктатуру, але держава фактично розпалася на три частини. Громадянська війна звершилася штурмом столиці, підривом президентського палацу, стратою Сальнава і розправою над його прибічниками. Влада перейшла до рук військової хунти, лідери якої послідовно передавали президентські повноваження один одному.
Щоб розрахуватися з попередніми боргами, влада взяла черговий кредит. Але з наданих Гаїті 36 мільйонів франків 26 одразу пішли на сплату на сплату відсотків і комісійних, а ще 3 розчинилися в кишенях чиновників. В країні спалахнуло загальне повстання. Організатора афери вбили, президент втік, його палац, оселі міністрів і будівлю скарбниці пограбували та сплюндрували.
Новий президент — генерал П'єр Буарон Каналь конфліктував з парламентом, а в парламенті зводили між собою рахунки ворогуючі партії. Спалахнули вуличні заворушення, для придушення яких урядовці використовували гармати — ще й так, що спалили значну частину столиці.
Під гаслами наведення ладу новим президентом обрали генерала Луї Фелісіте Саломона, який мав ще й репутацію економіста, адже певний час працював міністром фінансів. Найбільшим досягненням нового очільника держави вважали створення в 1880 році Національного банку, сто відсотків акцій якого належали французам. Власне і зосереджений був банк на виплаті зовнішніх боргів, і майже не фінансував розвиток господарства самого Гаїті. Зі старими боргами майже розрахувалися, але набрали нових кредитів — у французів, німців та американців.
Корупція за Саломона була майже привселюдною. Заворушення і бунти проти корумпованої влади супроводжувалися грабунками, підпалами і руйнуваннями. Загальна нестабільність не дозволилв постати в Гаїті потужній підприємницькій верстві. А іноземці завжди мали приводи для втручання з вимогою компенсації збитків, які зазнавали їхні співвітчизники під час чергових погромів.
Майже ніхто з президентів не керував до кінця свого терміну. Тікати з країни довелося не лише Саломону, а й його наступнику Франсуа Лежітіму. Американці допомогли прийти до влади Луї Флорвілю Іполіту, сподіваючись, що той надасть їм в оренду стратегічний пункт Моль-Сен-Ніколя на північному заході країни. Але той відмовився категорично, пославшись на конституцію, що забороняла володіння землею Гаїті будь-кому з іноземців. Іполіт помер у сідлі, коли вирушав на придушення чергового заколотуМустафін О. Халепи, що визначили долю народів. Х., 2021, с.160-167.
20 століття За президента Огюста Тіресія Сама, до берегів Гаїті ескадру надіслала Німеччина, змусивши виплатити їй чергову «компенсацію». Президент звернувся по допомогу до американців, поклавши початок залежності Гаїті від США. Сам особисто освятив фінансову операцію з так званою «консолідацією» зовнішнього боргу держави. Під час цієї оборудки країна не дорахувалася 2 мільйонів доларів, що складало майже половину річних надходжень до скарбниці.