Да́вні схі́дні це́ркви (також Дохалкідонські, Орієнта́льні правосла́вні це́ркви, Східні православні церкви, Антихалкідонські, Прохалкідонські, Церкви трьох соборів, Давні церкви Сходу)«Давні Східні Церкви: ідентифікація, історія, сучасність» — монографія Ірини Владиславівни Кондратьєвої // Київ, «Видавничий дім Дмитра Бураго», 2012, 496—508 с. // сторінка 15 у pdf 17 (доступна онлайн у PDF-форматі на сайті Chtyvo.org.ua) — це група східнохристиянських церков, що дотримуються міафізитської христології, в цілому по всьому світу приблизно 60 мільйонів членів. Орієнтальні православні церкви в основному є частиною тринітарної нікейської християнської традиції, якою поділяються сучасні церкви, і представляють одну з найдавніших її філій. Вони не визнають Халкедонський собор та усі наступні Вселенські собори в переліку православної та католицької церков. Як одні з найстаріших релігійних установ у світі, Орієнтальні православні церкви відігравали помітну роль в історії та культурі Вірменії, Єгипту, Еритреї, Ефіопії, Судану та частини Близького Сходу та Індії. Східнохристиянський орган автокефальних церков, його єпископи є рівними за єпископським саном, і його доктрини можуть бути узагальнені тим, що церкви визнають справедливість лише перших трьох вселенських соборів.

Помилково вважаються монофізитськими. Але їхня христологія походить від Александрійської школи та її яскравого представника св. Кирила Александрійського. Їхнє вчення засноване на формулі святого Кирила «μία φύσις τοῦ θεοῦ λόγου σεσαρκωμένη» («Єдина природа Бога Слово, що прийняв плоть»), тому коректна назва їхнього вчення — міафізитство.

Від «Халкедонських» церков відрізняються лише тим, що не визнають рішень Вселенських соборів після Ефеського собору 431 року. З православною церквою мають незначні розбіжності у христології, обрядова сторона переважно однакова або дуже близька. Починаючи з XX століття неодноразово здійснювалися спроби відновлення євхаристійної єдності з Православною церквою, але попри прогрес досі вони не завершилися успіхомКалліст (Уер), митрополит. Православна Церква. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009 — С.313-315 — ISBN 978-966-378-096-2.

До орієнтальних православних церков належать шість церков, які постійно підтримують євхаристійне спілкування:

Вірменська апостольська церква; Кілікійський католикосат Вірменської апостольської церкви Константинопольський вірменський патріархат Єрусалимський вірменський патріархат Ефіопська православна церква Тевахедо; Еритрейська православна церква Тевахедо; Коптська православна церква Александрії; Французька коптська православна церква Маланкарська православна сирійська церква (Індійська православна церква); Брахмаварська (Ґоанська) православна церква

Сирійська православна церква; Яковитська сирійська християнська церква У сукупності вони вважають себе єдиною, святою, соборною та апостольською Церквою, заснованою Ісусом Христом у своєму Великому дорученні, і що її єпископи є наступниками Христових апостолів. Більшість церков-членів є частиною Світової ради церков. Серед церков практикуються три дуже різні обряди: західний вірменський обряд, західно-сирійський обряд Сирійської церкви та Маланкарської церкви Індії та александрійський обряд коптів, ефіопців та еритрейців.

Орієнтальні православні церкви мали спільний зв'язок з римською церквою та константинопольською церквою в Римській Імперії до Халкідонського собору в 451 р. н. е., а також із іншими Східними «Халкедонськими» церквами до Ефеського собору в 431 р. н. е.

Більшість орієнтальних православних християн проживає в Єгипті, Ефіопії, Еритреї, Індії та Вірменії, а менші громади сирійців проживають на Близькому Сході — зменшуються через переслідування. Є також багато в інших частинах світу, сформованих завдяки діаспорі, наверненням та місіонерській діяльності.

Іноді зараховується до давніх орієнтальних церков колишня Давня Маронітська церква (кінець VII століття — кінець XII століття). Однак у даний час (з 1182 роки) Маронітська церква сповідує католицьку догматику і є однією з Східних католицьких церквов. На відміну від більшості інших Східних католицьких церков, вона сталися не в результаті укладення унії з Латинською церквою частини будь-якої Стародавньої східної церкви, а в результаті прийняття католицької догматики всією церквою.

Назва та характеристики Назва «Орієнтальні православні церкви» була придумана для Конференції в Аддис-Абебі в 1965 році. На той час там брало участь п'ять церков, Еритрейська церква ще не була автокефальною.

Інші назви, якими відомі церкви, включають давньосхідну, малосхідну, антихалкедонську, нехалкедонську, дохалкедонську, міафізитську чи монофізитську, хоча Східна Церква однаково анти-, не- і попередньо -Халкедонська.

Богослов'я та еклезіологія Орієнтальні православні церкви відрізняються визнанням лише перших трьох екуменічних соборів у період державної церкви Римської імперії — Першого Нікейського собору 325 року, Першого Константинопольського собору 381 року та Ефеського собору 431 року.

Орієнтальне Православ'я поділяє багато теології та багатьох церковних традицій зі Східною Православною Церквою; вони включають подібну доктрину спасіння та традицію колегіальності між єпископами, а також шанування Богородиці та використання Нікейського Символу Віри.

Основною теологічною різницею між двома спільнотами є різна христологія. Орієнтальне православ'я відкидає халкедонське визначення і натомість приймає формулу міафізиту, вважаючи, що людська і божественна природа Христа єднанні. Історично ранні прелати Орієнтальних Православних Церков вважали, що халкедонське визначення означало можливу відмову від Трійці або поступку несторіанству.

Розрив спілкування між Імперською римською та орієнтальнимиправославними церквами відбувся не раптово, а поступово протягом 2-3 століть після Халкідонського собору. Зрештою дві спільноти створили окремі установи, і орієнтальні православні не брали участі в жодному з пізніших екуменічних соборів.

Орієнтальні православні церкви зберігають власну давню апостольську спадкоємність. Різні церкви керуються святими синодами, а єпископ primus inter pares виконує функції предстоятеля. Примати мають титули, такі як патріарх, католикос і папа. Александрійський папа, Антіохійський патріархат разом з Римом, був одним з найвидатніших місць ранньохристиянської церкви.

Орієнтальна православна церква не має такого керівника, як Римо-католицька церква, а також спільнота не має лідера, який міг би скликати екуменічні синоди, як у Православній церкві це робить Вселенський патріарх.

Нехалкидонська христологія Розкол між орієнтальним православ'ям і прихильниками халкедонського християнства базувався на відмінностях у христології. Перший Нікейський собор у 325 р. проголосив, що Ісус Христос є Богом, тобто «однозначним» з Отцем. Пізніше третій вселенський собор, Ефеський собор, проголосив, що Ісус Христос, хоч і божественний, і людський, є лише однією істотою або людиною (іпостась). Таким чином, Ефеський собор явно відкинув несторіанізм, христологічне вчення про те, що Христос був двома різними істотами, однією божественною (Логос) і однією людиною (Ісус), які мешкали в одному тілі. Церкви, які згодом стали орієнтальними православ'ям, були твердо антинесторіанськими, а тому рішуче підтримували рішення, ухвалені в Ефесі.

Через двадцять років після Ефесу Халкідонський собор підтвердив думку, що Ісус Христос був єдиною людиною, але в той же час проголосив, що ця одна людина існує «у двох цілісних природах», одна людська і одна божественна. Ті, хто виступав проти Халкідону, розглядали це як поступку несторіанству або навіть як змову з метою крадіжки перетворити християнську церкву на несторіанізм. Як результат, протягом наступних десятиліть вони поступово відокремилися від спілкування з тими, хто прийняв Халкідонський Собор, і сформували орган, який сьогодні називають Орієнтальними Православними Церквами.

Часом халкедонські християни називали орієнтальних православних монофізитами — тобто, звинувачуючи їх у дотриманні вчень Євтиха (бл. 380 — бл. 456), який стверджував, що Ісус Христос був зовсім не людиною, а тільки божественний. Монофізитизм був засуджений як єретичний поряд з несторіанством, і звинувачувати церкву в монофізитстві — це означає звинувачувати її в тому, що вона впадає в протилежну крайність від несторіанства. Однак самі орієнтальні православні відкидають цей опис як неточний, офіційно засудивши вчення як Несторія, так і Євтиха. Натомість вони визначають себе як міафізити, вважаючи, що Христос має одну природу, але ця природа є одночасно людиною і божеством.

Сучасні вирівнювання Сьогодні орієнтальні православні церкви перебувають у повному спілкуванні між собою, але не зі Православною церквою чи будь-якими іншими церквами; Орієнтальні православні церкви, перебуваючи у спілкуванні, не утворюють єдиної церкви, як католики чи східні православні. Повільний діалог щодо відновлення спілкування між двома православними групами розпочався в середині 20 століття, а також ведеться діалог між Орієнтальним православ'ям та Католицькою церквою та іншими. У 2017 році було відновлено взаємне визнання хрещення між коптською православною церквою Олександрії та католицькою церквою. Також хрещення взаємно визнається між Вірменською апостольською церквою та католицькою церквою.

Орієнтальні православні церкви, як правило, вважаються більш консервативними щодо соціальних питань, а також захопленими екуменічними відносинами з неправославними християнськими церквами. Усі орієнтальні православні церкви є членами Світової ради церков.

Історія

Після Халкідоського собору (451 р.) Розкол між орієнтальними православними та рештою християнства відбувся у V столітті. Розділення частково призвело до відмови Папи Діоскора I Олександрійського та інших тринадцяти єгипетських єпископів прийняти христологічні догми, проголошені Халкідонським Собором, який стверджував, що Ісус перебуває у двох природах: одній божественній та одній людині. Вони прийняли б лише «з двох натур», але не «з двох натур».

Для ієрархів, які очолювали б орієнтальних православних, остання фраза була рівнозначною визнанню несторіанства, що виражалося термінологією, несумісною з їхнім розумінням христології. Несторіанізм розумівся як бачення Христа у двох окремих природах, людській та божественній, кожна з різними діями та досвідом; на противагу цьому Кирило Олександрійський виступав за формулу «Одна природа Бога, втілений логос» (або, як перекладають інші, «Одна втілена природа слова»), наголошуючи на єдності втілення над усіма іншими міркуваннями. Не зовсім зрозуміло, що сам Несторій був несторійцем.

Тому орієнтальні православні церкви часто називали «монофізитами», хоча вони відкидають цей ярлик, оскільки це пов'язано з євтихійським монофізитизмом; вони віддають перевагу терміну «міафізит». Орієнтальні православні церкви відкидають те, що вони вважають єретичним вченням монофізита Аполлінарія Лаодикійського та Євтихія, диофізитським визначенням Халкедонського Собору та Антіохенською Христологією Теодора Мопсуестійського, Несторія, Феодорета та Ібаси Едеського.

Хрістологія, хоча і важлива, не була єдиною причиною відмови Олександрійської церкви прийняти декларації Халкідонського Собору; політичні, церковні та імперські питання в цей період гостро обговорювались.

У наступні роки після Халкідону константинопольські патріархи з перервами залишались у спілкуванні з нехалкидонськими патріархами Олександрії та Антіохії (див. Генотикон), тоді як Рим залишався поза спілкуванням з останніми та в нестабільному спілкуванні з Константинополем. Лише в 518 р. Новий візантійський імператор Юстин I (який прийняв Халкідон) вимагав від Церкви в Римській імперії прийняти рішення собору.