Повітрянодесантні формування Великої Британії () — низка військових об'єднань, з'єднань, частин та окремих підрозділів легкоозброєної піхоти, що існувала та перебуває у складі британської армії Збройних сил Великої Британії. Визначені формування призначалися для доставки повітрям, висадки парашутним, планерним та комбінованим способами у тилу противника та ведення активних бойових дій у його тиловій зоні.
За станом на 2019 рік Збройні сили Великої Британії мають одну — 16-ту десантно-штурмову бригаду у складі 5-ї дивізії британської армії.
Історія створення
Формування перших підрозділів Після перемоги в Першій світовій війні збройні сили Великої Британії почивали на заслужених лаврах й до початку 30-х років нагадували справжній заповідник застарілих форм ведення війни й до будь-яких новацій у даній області відносилися насторожено, а іноді й вороже. Намагання американського бригадного генерала У. Мітчелла, що в 1918 році наполягав на якнайшвидшому створенні великих повітрянодесантних формувань, в Англії знаходили ще менше прибічників, ніж у Сполучених Штатах. Гідного противника, на думку британських воєнних теоретиків, у Європі більше не було. «Війна за припинення всіх воєн» закінчилася повною перемогою Антанти, а будь-яке прагнення до посилення військової моці Німеччині або СРСР передбачалося задушити в зачатку посиленням економічного тиску. У цих умовах англійці вважали, що не існує потреби змінювати освячену століттями структуру збройних сил, а тим більше впроваджувати настільки екстравагантні ідеї, як висадка солдатів з повітря.
Але, іронія долі вже через 4 роки створила сумніви в правильності цих поглядів. Брак у досвіді застосування посадочних десантів британці повною мірою відчули тільки під час конфлікту в Іраку. Після отримання мандату на управління цією територією, що раніше входила до складу Османської імперії Британська імперія фактично перетворила її у свою напівколонію. З 1920 року в країні почалися активні бойові дії між військами Великої Британії і місцевим національно-визвольним рухом. З ціллю компенсувати нестачу мобільності своїх сухопутних військ у боротьбі з кінними загонами повстанців, англійці перекинули в Ірак з Єгипту значну кількість бойових літаків, у тому числі дві військово-транспортні ескадрильї. Під керівництвом віце-маршала авіації Джона Салмонда була розроблена спеціальна тактика дій ВПС при їхній участі в акціях з «умиротворення» заколотних територій. З жовтня 1922 року підрозділи ВПС брали активну участь у придушенні повстання.
Крім бомбардування населених пунктів і повітряних атак виявлених партизанських загонів, найважливішою функцією авіації стала висадка тактичних посадочних повітряних десантів у районах розташування формувань повстанців з метою їхнього стрімкого знищення або полону. Перша акція подібного роду була успішно проведена в лютому 1923 року, коли на околицях міста Кіркук був висаджений десант з 480 солдатами 14-го сикхського полку. Нова тактика опинилася дуже діючою — якщо раніше рухомі загони повстанців, маючи повну підтримку з боку населення, швидко втікали із загрозливих районів, то із цього часу їх всі частіше удавалося зненацька ефективно блокувати.
Англійці істотно розвинули свою тактику: вони запропонували створити літаки подвійного призначення: транспортні бомбардувальники — іншими словами, великі багатомоторні літаки які повинні були здійснювати не лише перевезення військ і висаджувати посадочні десанти, а і здійснювати, у випадку потреби, повітряні нальоти на населені пункти противника. З погляду колоніальних конфліктів і відсутності у повстанців ППО доцільність подібної доктрини була очевидна, тому у 20-х — початку 30-х років англійці побудували досить багато таких універсальних машин (за ними пішли французи й італійці, стурбовані подібними проблемами — утриманням у покорі своїх колоніальних імперій у Північній Африці).
Згодом літаки такого призначення брали участь в операціях з «умиротворення» населення Іраку, Британського Сомалі, Англо-Єгипетського Судану, Протекторату Аден, Ємену й у боях на північно-східній кордоні Індії проти афганців. Таким чином, англійців можна вважати фактичними родоначальниками операцій типу «повітря — земля». Але, до створення на початку 30-х років нового роду військ — повітрянодесантних, британці віднеслися з помітною прохолодою.
Київські навчання в 1935 році з ефектною масовою висадкою парашутного десанту, зробили враження на кого завгодно, але тільки не на англійську делегацію. Її глава генерал-майор Арчибальд Вейвелл, що згодом став фельдмаршалом і був жорстоко битий Е.Роммелем у Північній Африці, послав у військове міністерство критичний звіт про застосування ПДВ, вказавши на велике розсіювання парашутистів після викидання й нібито пов'язану із цим неможливість керування висадженими частинами. Повідомлення А.Вейвелла, накладене на традиційну «закостенілість» королівської армії, надовго загальмувало створення національних повітрянодесантних військ.
Тріумфальне використання Німеччиною її парашутних частин під час швидкоплинних кампаній у Норвегії, Данії, Бельгії та Голландії в 1940 році так і не переконало ортодоксальних британських військових у необхідності створення аналогічних власних підрозділів. Лише 22 червня 1940 року, вже практично після розгрому Франції, прем'єр Вінстон Черчилль видав наказ про початок формування різних частин спеціального призначення, у тому числі й парашутного корпусу.
Перший тренувальне десантування парашутистів було проведено 13 липня 1940 року; з набраних на той час добровольців швидко сформували окремі підрозділи, що отримали загальну назву Парашутного полку (). Незважаючи на серйозні попередні тести й медичні комісії, відсівання курсантів-парашутистів з різних причин («відмовників», травмованих і загиблих) становило 15-20 відсотків, головним чином через крайню складність виконання стрибків з літаків «Вїтлі». Власно парашутна підготовка перших британських десантників була досить інтенсивною і якісною — 1 листопада 1940 року був проведений перший випуск школи в Рінгуєй (290 чоловіків за десять тижнів тренувань зробили більш ніж по 30 стрибків на кожного курсанта).
Виконуючи директиву В.Черчилля (оголошену одразу після Критської операції), штаб королівських ВПС почав лихоманкову діяльність з формування до травня 1942 року 1-ї парашутної бригади, у штаті п'яти тисячі десантників.
Згодом розпочалося формування ще однієї — 6-ї повітрянодесантної бригади. У перспективі обидві бригади перетворювалися на повітрянодесантні дивізії. Командував парашутистами один з висуванців Черчилля — генерал-майор Фредерік Браунінг, що належав до вищого британського суспільства. У листопаді 1941 року кістяк 1-ї бригади був сформований і розпочав активну бойову підготовку.
У цей час до лав ПДВ потрапив, мабуть, найвідоміший британський десантник — майор Джон Фрост, що особливо відзначився потім під Брюневалем, у Тунісі й в Арнемі. Бомбардувальники «Вітлі» нарешті були зняті з озброєння навчальних частин ПДВ; тепер тренувальні стрибки здійснювалися із прив'язних аеростатів. Результат не сповільнив себе чекати: при підготовці понад 1 700 чоловіків для 2-го й 3-го батальйонів у листопаді 1941 року «відмовників» виявилося тільки двоє, так ще десяток курсантів отримав травми (для порівняння — при стрибках з тісного посадкового люка «Уїтли» рік назад з 340 чоловіків двоє загинуло, 20 виявилися травмованими, а 30 відмовилися від виконання стрибка).
Формування 1-ї та 6-ї повітрянодесантних дивізій було завершено до 1943 року. Наприкінці війни до них приєдналася 5-a пдд, але взяти участь у бойових діях вона не встигла. 6-та дивізія, що стала типовою, нараховувала близько 12 тисяч чоловіків. До її складу входили дві парашутні бригади, а також одна планерна. Кожна бригада мала у своєму складі по три батальйони. Розвідувальний полк дивізії отримав на озброєння легкі танки «Тетрарх».
У 1944 році на озброєнні повітрянодесантної дивізії знаходилося 16 легких танків, 24 75-мм польових, 68 57-мм та 77-мм протитанкових гармат, 23 20-мм зенітних гармати, 535 легких піхотних гармат, 392 ручних протитанкових гранатомети PIAT, 46 станкових (Vickers Mk I) і 966 ручних кулеметів (BREN Mk I), 6504 пістолети-кулемети STEN і 10 113 гвинтівок і пістолетів. Відносну мобільність частин дивізії забезпечували 1692 одиниці транспортних засобів (у тому числі 904 3/4-тонних джипи, а також 567 вантажівок і тягачів) і 4502 мотоцикли, мопеди й велосипеди.
Парашутисти Британської імперії Крім власно англійських частин, ПДВ британців доповнював 1-й Канадський парашутний батальйон (). Батальйон сформували 1 липня 1942 року, а в серпні 85 офіцерів, сержантів і солдатів з його складу прибули до Рінгвей для проходження спецпідготовки. Незабаром у Шайло був утворений канадський парашутний навчальний центр. Тим часом батальйон, що завершив підготовку, увійшов до складу 3-ї парашутної бригади 6-ї повітрянодесантної дивізії й брав участь в десантній операції в Нормандії і наступних боях у Європі (у тому числі в Арденнах на Різдво 1944 року).
У березні 1945 року канадці брали участь в операції «Версіті» (десант за Рейном), а потім батальйон виведений на батьківщину й у вересні розформований.
Слідом за першим батальйоном канадці укомплектували ще три. До цього пізніше додалися по одному австралійському й південноафриканському батальйоні, що дозволило британцям разом зі штатною чисельністю 44-ї індійської повітрянодесантної дивізії довести загальну чисельність ПДВ до 80 000 чоловіків.
Індійські парашутисти Перший загін десантників на території Індії сформували ще 15 травня 1941 року. Однак офіційно про створення 50-ї індійської парашутної бригади оголошено тільки в жовтні 1941 року. Її комплектування проводилося в Делі, у той час як на авіабазі в районі Нью-Делі був організований навчальний центр під найменуванням «Airlanding School» («Повітряно-десантна школа»). Бригада складалася з 151-го британського, 152-го індійського й 153-го гуркського парашутних батальйонів. Перші навчальні стрибки відбулися 15 жовтня під Карачі, а в лютому 1942 року проведені перші бригадні навчання з висадки повітряного десанту.
Бойове хрещення бригада прийняла ще в 1942 році: невеликі групи десантників тричі зробили перші стрибки з парашутом у бойових умовах. У липні роту індійського батальйону скинули в Синд у ході невдалої операції з придушення заколоту одного з місцевих племен. У тому же місяці розвідгрупа з 11 осіб десантувалася поблизу М'їчина (територія Бірми) із завданням збору даних про дислоковані там японських силах. У серпні ще 11 чоловіків висадилися в Бірмі, у районі Форт-Херц, щоб підготувати невеликий аеродром для прийняття планерів із групами шиндітів.
У березні 1944 року 50-та бригада передана в підпорядкування командуванню 23-ї піхотної дивізії із завданням перешкодити японському наступу на північно-східні райони Індії. Бої там тривали до липня, і бригада, блискуче зарекомендувала себе в оборонних боях під Імпхалом і Кохимою. У цей же час створюється 44-та індійська пдд змішаного складу, яку пізніше підсилили 77-ю індійською парашутною бригадою.
Безпосередньо перед закінченням війни 44-ту дивізію перевели на нову базу в Карачі, перейменувавши її на 2-гу індійську пдд.
Іракські десантники Крім індусів, сикхів і гуркхів, що боролися на різних фронтах на славу Великої Британії, англійці залучили під свої прапори й арабів. Навіть Ірак, що не входив до складу імперії, а в 1941 році, що перетворився на арену боїв між про-німецьки налаштованими повстанцями й британським експедиційним корпусом, виставив свій контингент. В 1942 році сто п'ятдесят офіцерів і сержантів королівської іракської армії, що пройшли під керівництвом британських радників спеціальну підготовку, укомплектували знову створений 156-й парашутний батальйон. Потім його включили до складу 11-го англійського парашутного батальйону, «знизивши» до парашутної роти. У цій якості араби брали участь у боях в Італії й десантах на острови Егейського моря (липень 1943 року).