Турбі́в — селище в Україні, центр Турбівської селищної громади Вінницького району Вінницької області. До 2020 року входило до складу Липовецького району. Селище сполучене автошляхом , до якого примикають автошляхи та .
Загальна інформація
Турбів розташований на східному Поділлі над річкою Десенкою за 25 км від районного центру — міста Вінниця.
У селищі розташована однойменна залізнична станція. Населення Турбова становить 7013 осіб (6500 у 1970 році).
У селищі є парк — заповідна зона, в якій росте понад 100 двохсот-трьохсотлітніх дубів.
Історія
Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за серпень 1545 року як «…маєток Петра Брашковича — село Турбів над гирлом річки Вільшанки», що був приписаний до Вінницького замку і постачав йому продовольство, та й городня турбівська знаходилася в замку.
Зрозуміло, що Турбів виник набагато раніше, але встановити історично правдиву картину становлення села важко, оскільки в 1430 році Вінницький замок був захоплений і спалений татарами. Деякі історики вважають, що Турбів був заснований приблизно в 1150 році, пов'язуючи виникнення села з кочовими племенами «турпіями», які і дали назву поселенню.
Існує також легенда про походження назви Турбова від слова «турботи», що виникали в чумаків, які їздили через Турбів у Крим по сіль. Проте ця легенда не знаходить жодного підтвердження, оскільки ніколи Чумацький шлях через Турбів не проходив, а в часи татарських набігів чумаки в Крим по сіль взагалі не їздили, бо це було небезпечно.
Інша легенда про те, що «… місце, де тепер місток з'єднує два береги р. Десни, в давнину називалось Тур'їв брід, з часом перетворилося у Турбрід, ще пізніше — в Турбів…». Ця легенда також не знаходить підтвердження, оскільки актові джерела та рештки фауни верхнього і середнього Побужжя свідчать, що тури водились тут у VII—IX ст., коли ще не існувало поселення.
У XVI столітті містечко належало до Брацлавського повіту та входило до складу Прилуцького ключа і належить могутньому князеві Янушу Збаразькому — брацлавському воєводі.
У 1604 році між князем Янушем Острозьким і Янушем Збаразьким і його синами, потім протягом багатьох років проходили межеві спори за маєтності.
Межові знаки між маєтками великих землевласників проходили від Животова, Погребища до Турбова і Прилуки і вище по Київському воєводству (Архив Юго-Зап. России, т. I, ч. III, стр. 263).
По смерті воєводи Турбовом володіли його сини, спочатку Криштоф, а з 1627 року — Юрій, «… Прилука з замком і околицями, до яких належить Н. Гребля, Лисіївка, Турбів, Курава, Скибинці…» й інші села.
Потрібно зазначити, що брати Збаразькі не були звичайними поміщиками. Це були високоосвічені люди з передовими поглядами. Криштоф був учнем Галілео Галілея, а Юрій мав чудову освіту і високий військовий чин.
Обидва брати були неодружені, після смерті Криштофа Юрій купує замок у Піліце (Польща) і в Україну не повертається.
У 1594 році посол німецького імператора до Запорізького війська Еріх Лясота перший в історії описав козацькі січі на берегах Десни. У 1632 році Прилука на короткий час стала навіть столицею Козацької України. Сотенне містечко Вінницького полку занепало в буреломний період Хмельниччини.
Козацька січ на Десні, про яку описує Е. Лясота, була побудована на березі Десни між Прилукою і Турбовом, включаючи острів Виспу. У 1958 році під час будівництва їдальні староприлуцької школи-інтернату будівельники знайшли козацьку шаблю і козацькі люльки.
Рід Збаразьких (по чоловічій лінії) закінчується у 1631 році. Землі, замки, міста перейшли на Марисю Базильову-Захаровську, рідну сестру Януша Збаразького, а від неї — до дочки Ганни, що була одружена з Костянтином Вешнивецьким — воєводою руським.
Багатотисячна, добре озброєна Кримська орда спустошувала українські села, а людей забирала в рабство, позначаючи свій шлях руїнами та згарищами. Звідси і назва Чорний шлях, що проходив краєм Вінницького повіту північніше Турбова, Прилуки, через Погребище. Люстрація 1552 року розповідає про спустошені села біля Чорного шляху, в тому числі «… селище Погребище Грицька Погребицького, — те селище на самім Чорнім шляху, в котрім селищу впала р. Рось…».
Небезпека загрожувала і з південно-західної сторони, де проходив Кучманський шлях. Густі, чорні ліси, болотяно-низинна місцевість боронили Турбів від нападників, а в разі небезпеки люди ховались у болотяно-лісових хащах, куди татари не потикались.
За переказами старожилів навколо площі, де стояла стара церква, люди, копаючи льохи чи котловани під фундаменти будинків, знаходили дубові палі з загостреними кінцями, з яких в часи татарських набігів споруджували частоколи. Це свідчить про те, що люди готувались до оборони від нападників.
Економічну відсталість Вінницького повіту, а відтак Турбова спричиняла відсутність торговельних шляхів.
У болотяно-низинній місцевості Турбова люди вибирали місця для своїх будинків на підвищеннях. Поруч з батьковою хатою будували будинки сини, потім сини синів і т. д. Так поступово утворювалися мікрорайони, в яких проживали родини, пов'язані спільним корінням. Назви мікрорайонів Турбова збереглись до наших часів без змін, лише назву мікрорайону Райщина з роками спростили і почали говорити Рощина, а до 1950 року на поштових листівках вказувалась адреса: Вінницька обл., с. Турбів, вул. Райщина.
У зв'язку із статусом Турбова як містечка тут почали селитись і єврейські родини, але їхніх нащадків у Турбові на сьогодні не залишилось.
На початку XVII ст. Турбовом володіли кілька поміщиків, які заснували тут свої маєтки, впроваджували фільварково-панщинну форму господарювання, посилювали експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова постали проти свавілля землевласників. Турбівські селяни беруть участь у гайдамацькому русі.
Один з турбівських поміщиків Адам Райський володів 300 десятинами землі 874 кв. саженями землі (за даними інвентарного акту 1845 року), а 138 його селян користувались лише 10 десятинами 1023 кв. саженями землі. Маєток пана А. Райського стояв на горбі (вул. Шевченка) і займав майже половину мікрорайону Райщина. Через дорогу від маєтку (там де зараз майстерня радгоспу) містилось фільваркове господарство Райського.
Жозефіна Корвін-Піотровська мала в Турбові 53 дес. землі, її маєток пізніше належав Дроготович-Нікшичам.
Маєток Гонорати Броджинської був у Прилуці, а в Турбові вона мала 50 дес. землі. Землі графині переходили у спадок, здавались в оренду, а в 1872 році були розпродані по частинах. Через два роки, тобто в 1874 році, частину землі, яка колись належала графині Гонораті Броджинській, купила особа на ім'я Ганна Гамалія, саме та земля, що тепер належить Петровському відділку радгоспу і досі зберігає назву «Гамалія».
Найбільшим землевласником Турбова був Кароль Драгомірецький. Він мав 565 дес. землі, 148 селянських дворів, 358 кріпаків чоловічої статі. Різними шляхами, не цураючись шахрайства, поміщик відбирав у селян землю, примушував працювати в неділю, забороняв молотити зерно. За кожен невихід на роботу карав 30 різками. Панський маєток з кришталевими озерами і величезним садом у східній частині парку люди називали Чорний двір. Знущання економа та осавула виходили за межі людського терпіння. У 1846 р. від побоїв померла неповнолітня Ганна Атаманчук. Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова передчасно народили мертвих дітей.
Доведені до відчаю селяни написали листа цареві, в якому розповіли про знущання. Лист повернувся до пана, і він жорстоко розправився з людьми. Максима Іскрука, Артема Завальнюка, Григорія Присяжнюка кинули у в'язницю, погрожуючи 300 ударами, за те, що вони погодились передати скаргу від селянської громади цареві, але в'язні втекли.
Розправа Драгомірецького з селянами і прізвища в'язнів, яких пан збирався закатувати, значаться в архівних документах. Вдалося дослідити нащадків Артема Завальнюка, який мав трьох синів: Трохима, Олексія, Семена.
Тож одна гілка найстарішого роду Завальнюків, що сягає корінням початку XIX ст., виглядає так: Завальнюк Артем — 1810 р.н.; Завальнюк Трохим Артемович — 1840 р.н., Олексій, Семен; Завальнюк Григорій Трохимович −1867 р.н.; Завальнюк Платон Григорович — 1890 р.н.; Завальнюк Василь Платонович — 1928 р.н.; Завальнюк Василь Васильович — 1957 р.н., Віктор; Завальнюк В'ячеслав Васильович — 1981 р.н.
Як свідчать архівні документи, частина Турбівських земель належала Петру Варфоломієвичу Гогленкову, який народився 1865 року в Тамбовській губернії. Турбівські ліси отримав у спадок від батьків. Маєток Гогленкових був на Біленькій — теперішнє лісництво. Сам Петро Варфоломієвич жив у Вінниці, був невтомним і енергійним громадським діячем, мав сина Григорія, що був полковником царської армії і воював в армії Калчака. Потрапивши в Туніс Григорій Петрович Гогленков залишався там, проживав у Тунісі до 1970 року, там і похований.
У другій половині XIX століття на правому березі річки, між теперішньою водно-рятувальною станцією і базарною площею, стояв маєток одного з власників Турбова Василя Івановича Нікшича — генерала від інфантерії (генерал піхоти) у відставці. На горбі, ближче до річки, стояв великий двоповерховий будинок, у якому, за переказами, нараховувалось 40 кімнат. З південно-західної сторони будинку містились конюшні, каретний двір, різні підсобні приміщення. Зі східної сторони — сажавка для риби, що сполучалась з річкою. Частина сажавки збереглась до наших днів. Навколо будинку ріс великий фруктовий сад, який разом з маєтком займав площу від річки до теперішньої вул. Маяковського і від універмагу та ресторану «Антарес» до вул. Черняховського (до зарічка).
Посеред саду, в тому місці де тепер базар, було озеро, навколо якого стояли стовпи з кольоровими гасовими ліхтарями. Від озера до будинку вів підйомний місток з різьбленими перилами. Там, де зараз кафе «Деснянка», була велика оранжерея, доріжки в саду обсаджені кущами троянд. Для паненят — обладнаний ігровий майданчик з гойдалками. Найбільше дивувала селян ніким не бачена розкіш — бесідка для купання. Вона була на цепах, з дерев'яною підлогою, підіймалась і опускалась у річку там, де хотіли купатись діти чи дорослі.
У домі жив фельдшер на прізвище Фаєрман. У подружжя Нікшичів було четверо дітей: Павло, Сергій, Олена, Ліза.
Коли В. І. Нікшич помер, його поховали у невеликому склепі на сільському цвинтарі, недалеко від церкви. Пізніше в цьому склепі була похована поранена дружина генерала Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич. Над склепом встановили плиту з чорного мармуру і хрест. У 1918 році склеп пограбували. Найбільшою цінністю була шабля генерала і золоті прикраси генеральської дружини, в яких вона була похована.
Надгробну плиту і хрест понівечили так, що прочитати дату смерті ні генерала, ні його дружини неможливо. Відомо тільки, що Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич у 1900 році ще була жива, а померла у 54 роки.
Маєток перейшов у спадок дітям, і в 1900 році його власниками були Сергій і Олена Драготович-Нікшич. Олена, за переказами, вийшла заміж за власника сіл Біла і Шендерівка і невдовзі виїхала з ним за кордон. Сергій, як і брат Павло, був офіцером царської армії. Менша сестра трагічно загинула.
Маєток і землі здали в оренду Феліксу Мартиновичу Радовицькому. Було на той час у селі 433 двори з 2770 жителями. У 1917–1918 роках у частині панського будинку містились земський суд і лікарня, в якій надавав амбулаторну допомогу фельдшер Фаєрман.
У лютому 1918 року більшовики вбили земського суддю (на мосту біля цукрозаводу), а будинок спалили. Селяни розтягли цеглу на будівництво будинків. Доля Фаєрмана невідома.
У 1920 році в Турбівському лісі діяла Подільська повстанська група отамана Орла (Гальчевського).
Наприкінці XIX століття у Турбові працював круп'яно-вальцовий водяний млин, що належав нащадкам княгині Софії Іванівни Кудашової, на якому працювало до 30 чол. місцевих жителів. Орендатором млина був австрійський підданий Антон Ружичко.