Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си), Український добровольчий легіон — українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом УБУ.
УСС були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою, вплинули на створення військового словництва, термінології, фольклору, пісні й музики (оркестру УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).
Історія
Передісторія
Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом — Дмитра Катамая.
У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися у Бориславі (керівники — Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники — Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник — Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник — Григорій Коссак). Активно працювали у новостворених товариствах Михайло Волошин, Степан Рудницький, Володимир Кучабський, Дмитро Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців».
Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними такі статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхерівський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.
Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював Кирило Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. Приблизно в той же час утворено Стрілецькі товариства «Січі» та «Соколу», проте їхні військові відділи не об'єднались під спільним штабом й не виробили загальної концепції розвитку. Між ними пішли сварки та дрібні інтриги«Корпус Січових Стрільців 1917—1967» Чикаго, 1969 663 ст. (ст.10).
Американський історик Джон Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини XX ст. Однією із причин цього було те, що Росія хотіла знищити останнє, сильне гніздо українського національного руху в Галичині, що загрожувало її великодержавним, імперіалістичним планам і цілості російської імперії.
Київський орган російських націоналістів «Кієвлянін» писав в листопаді 1911 р.:
Свідченням великої ролі «Стрілецьких Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Романа Дашкевича, І. Чупрея, Михайла Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, Миколи Угрина-Безгрішного, Левка Лепкого, Олени Степанів, Ольги Басараб-Левицької, М. Бачинського, Ганни Дмитерко, П. Михайлишин.
У результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і «Січових стрільців» у травні 1913 р. було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана — осавулом обрано Івана Чмолу.
Однак Академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою «Стрілецької секції». Тому на пропозицію К. Трильовського «Повітова Січ» 25 січня 1914 р. подала на затвердження до галицького намісництва новий статут «Січових стрільців». Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація — «Січові стрільці ІІ». Очолив це стрілецьке товариство, до якого, крім студентів, входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич. Жіночу чоту в складі 33 січовичок очолила Олена Степанів.
«Січові стрільці ІІ» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення більшою популярністю, ніж «Січові стрільці І». До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були краще організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова.
Для підготовки січовиків було організовано постійні курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С. Рудницький. Основні заняття проводилися з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї. При курсах діяла термінологічна комісія, до складу якої входили Осип Квас, Богдан Гнатевич, В. Кучабський. Зусиллями комісії до війни було випущено 10 підручників з теорії військової підготовки.
Зі зростанням міжнародного політичного напруження та загостренням протиріч між європейськими державами в лавах українського галицького молодіжного руху посилилася тенденція до об'єднавчих процесів у середовищі стрілецьких та інших військових товариств галицьких українців, а також до проведення спільних військових навчань та маневрів.
У березні 1914 р. «Січові стрільці І» та «Січові стрільці ІІ» знову розпочали спільну роботу. Наслідком цього об'єднання стало поширення стрілецької ідеї в Східній Галичині, утворення нових стрілецьких осередків, випуск О. Семенюком та О. Демчуком «Правильника піхотинця» на основі австрійського підручника «Dienstreglement I».
Першими спільними заняттями стрілецьких галицьких товариств стали польові вправи, організовані «Повітовою Січею» у квітні 1914 р. з нагоди роковин 250-річчя смерті Івана Богуна. Січові стрілецькі товариства та стрілецькі сокільські гнізда демонстрували свої військові вміння, злагодженість у строєних та маршових вправах, практичні навички у володінні зброєю.
Найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових та пластових сил стало Шевченківське свято, яке відбулося 28 червня 1914 р. у Львові. Вперше відкрито виступило близько 500 стрільців в одностроях і частково озброєних гвинтівками Верндаля, Манліхера, Кропачка. Своєрідний військовий марш-парад відкривали старшини українських стрільців, за ними — кінний відділ «Січових стрільців І», потім — чота «Січових стрільців І», дві чоти «Січових стрільців ІІ», дві чоти бориславців та одна чота з Яворова. Тоді ж і відбувся перший привселюдний виступ «Січових стрільців» з Борислава на чолі з К. Гутковським, які показали свій стройовий вишкіл на площі «Сокола-Батька».
Велике Шевченківське свято показало, що українське населення краю вже дозріло до переходу від декларативних заяв про самостійність та волю до реального втілення своїх замислів, а разом з тим засвідчило організаційну міць українського молодіжного руху Галичини, готовність західноукраїнської молоді до боротьби за незалежність своєї держави.
Таким чином, українські стрілецькі організації, які утворилися у передвоєнний період у Східній Галичині стали підтвердженням національних традицій та державотворчих устремлінь місцевого українського населення. Значна кількість українських юнаків та юначок вважали своїм безпосереднім обов'язком навчання військовій справі задля боротьби за незалежність свого народу .
Формування
Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед I СВ (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт.
На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття. Січові стрільці дали клятву слугувати своєму народові. Під час клятви Австрійська Монархія вимагала, щоб дали клятву їй, але Січові стрільці виправили більшу частину тексту, тим самим підтверджуючи свою вірність українському народові.
Легалізація добровільного рекрутингу популяризувала формування, проте знівелювало його ідеологічний характер. Раніш до осередків відбирали лиш відповідно підготовлених, свідомо загартованих членів і перші товариства розвивали самостійну, національно-державницьку думку. Але з їх чисельним збільшенням до лав почав потрапляти найрізноманітніший елемент, і з часом й самі організатори, за невеликим винятком, самі не розуміли національно-політичного значення руху. Переважний загал думки більшості товариства не сягав далі австрофільськи-лояльних настроїв«Корпус Січових Стрільців 1917—1967» Чикаго, 1969 663 ст. (ст.11).
За знамено, до жовтня 1917-го, слугував прапор підрозділу «Січі» з Ясениці-Сільної із зображенням Богдана ХмельницькогоГрицьків Роман «Український визвольний рух (Збірник 9)» ЦДВР Л; 2007 320 с. (164 с.).
Карпатський фронт
По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два польових курені (команданти: сотники Михайло Волошин і Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129-ї і 130-ї бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал Йосип-Михайло Вітошинський-Доброволя) і 55-ї піхотної дивізії генерала Фляйшмана.
Узимку 1914—1915 року сотні УСС у складі 130-ї бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Зокрема брали участь у відбитті масованої атаки російських військ на горі Лисий що знаходиться між селами Воля і Звір. Про цей бій було опубліковано статтю-інтерв'ю в українській газеті «Свобода» № 57, 1915:«За провідника взяли ми якогось газду; мав біля 30 літ. Ми не знали точного положення. Світла світити не вільно, мапу читати годі. З тим провідником вийшли ми о 3-й годині з Лужка і прийшли якраз добре на Лисий верх. Гора не поросла, на збочах поляни, дальше в діл смерековий ліс, село Звірна на полудневім сході, на північ Воля Кобилянська, і Воля Барилова. В тих двох селах були Москалі, що обсадили північну збіч Лисого верха. На полудне від тої гори було видно пасмо гір від сходу на захід… Поляг з наших Фірчук, поляг Чихут і Завалик. Крім них було ще кільканадцять ранених. Не було ран, аби не можна було вилічити, смерть не грозила жадному».Першим командантом з ініціативи УБУ був отаман Теодор Рожанковський (6-18.08.1914), після нього поручник Михайло Галущинський (18.08.1914 — 21.01.1915). Одночасно з ним командиром легіону УСС короткочасно було призначено австрійського полковника кінноти чеха МолікаМожливо Їндржіх Молік (Jindřich Molík), 1860 року народження , який пізніше ще деякий час відповідав за вишкіл стрільцівКрип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). — Львів, 1992. — С.300.. У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (команданти Григорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню.