Меджибі́зький замок — пам'ятка фортифікаційної архітектури XVI століття. Стилістика пам'ятки змішана — від мурованого будівництва литовської доби до східноєвропейського ренесансу та псевдоготики XIX ст.. Розташований у селищі Меджибіж Хмельницької області, у верхів'ях Південного Бугу, при впаданні в нього річки Бужок, за 30 км на схід від міста Хмельницький і за 1,6 км на північ від автошляху .

Фортеця внесена до Державного реєстру національного культурного надбання України під № 764 0.

Архітектурний ансамбль Меджибізький замок побудований на мисі, утвореному річками Південний Буг та Бужок. Через таку топографію у плані він має форму видовженого трикутника з могутніми стінами і кутовими вежами, які значно виступають за лінію стін. Подвір'я замку має довжину 130 м, найбільшу ширину (з західного боку) — 85 м, його площа становить 0,75 га. Товщина мурів — до 4 м, висота у найвищих місцях — до 17 м.

Фортечні мури, завтовшки 1,8 м, мають прямокутні стрільниці, що суттєво відрізняються від давнішних. Їх перекривають кам'яні плити. Розміром стрільниці сягають 65х77 та 50х60 см (їхні попередники були розміром 33х28 см). Із зовнішнього боку їхня підстрільнична частина скошена. Такого типу архаїчних стрільниць залишилося в Україні небагато, бо з розвитком фортифікаційного мистецтва в другій половині XV століття структура стрільниць змінюється: вони мають ззовні, а часто і зсередини аркове перекриття. Ці архаїчні стрільниці містилися на мурах, які оточували кам'яниці XV століття. Одну з кам'яниць, схожу на триповерхову вежу, прибудовано із зовнішнього боку східного прясла (частини) фортечного муру, друга, яка слугувала за житло і була так само триповерхова, врізається в південне прясло. Поверхи як першої, так і другої кам'яниць були перекриті кам'яними склепіннями та складчастим дахом.

Основні пам'ятки Пам'ятками архітектури національного значення, які входять до складу Меджибізького замку і перебувають на державному обліку, є палацовий комплекс (охоронний № 764/1, об'єкт «Палац»), церква святого Миколая (охоронний № 764/2, об'єкт «Церква»), прясла мурів і вежі (охоронний № 764/3, об'єкт «Мури з баштою»).

Церква святого Миколая (Замкова церква)

Замкова церква розташована посеред двору. У 1586/1591 (?) році реконструйована й освячена як католицька каплиця св. Станіслава. В плані — це прямокутна однонефна будова з вапняку і шатровим дахом з сиґнатуркою. Будівля перенесла ряд архітектурних змін, продиктованих як релігією, яка в ній сповідувалась, так і побажаннями власників.

Лицарська Вежа Вежа «пунтоне» з амбразурами розташована в північно-західній частині замку. Винесена за лінію стін замку для оборони центральних воріт цитаделі. У периметрі являє собою неправильний п'ятикутник, складений з гладкого вапняку. Вінчає чотири оборонних яруси шатровий реставрований дах з маленькою надбудовою і флюгером на вершечку. Артилерійські стрільниці на всіх ярусах мали із внутрішнього боку передстрільничі ніші з отворами для виведення диму від гарматних випалів. Товщина стін сягала 4-х метрів.

Палацовий комплекс Зведений у XVI ст. палац є складним комплексом житлових, оборонних і господарських споруд, надбудованих у стилістиці ренесансу над аналогічними спорудами часів Великого Князівства Литовського. Від литовського замку збереглися центральна вежа-донжон, барбакан (елемент пізньосередньовічної фортифікації, що захищав підступи до міської брами), частина південної вежі та західний мур (нижче рівня поверхні). Також до складу комплексу входять палац і флігель XVI—XIX ст., триярусний бастіон XVI ст. Архітектори невідомі, стилістика палацу та флігеля має аналоги серед ренесансних палацових споруд Південно-Східної Європи, зокрема Словаччини. В структурі будівель збереглися елементи попередніх будівельних етапів (до XVI ст.), часткова перебудова у XIX ст. привнесла елементи неоготики.

Історія становлення

Давньоруський період

Незважаючи на спроби у минулому археологів ототожнювати Меджибозьке городище з містами Болохівської землі, на сьогоднішній день за археологічними дослідженнями встановлений час найдавнішого його існування — 1080-ті роки. Перша літописна згадка Меджибожа (тоді — Межибожжя) зустрічається в Іпатівському Літописі під 1146 р. До цього періоду, вочевидь, відноситься і зведення його дерев'яно-земляних укріплень.

Дерев'яна фортеця — дитинець «града» Межибожжя знаходилась в східній частині сучасного замку та займала приблизно ¼ його території. Укріплення були дерев'яними, складені в зруб, який на нижньому рівні зміцнювався камінням. Від західної частини мису дитинець відділявся ровом, глибиною до 6 метрів від сучасної денної поверхні. Можливо, в західному напрямку було ще кілька валів та ровів, фрагменти яких зафіксовано під час розкопок в 1999 та 2017—2018 рр. Ще однією з перешкод в цьому напрямку міг бути і сучасний західний оборонний сухий рів Меджибізького замку. На решті території замчища знаходилось укріплене передграддя.

Історія Межибожжя як болохівського міста закінчується у 1255 р., коли воєвода Данила Романовича Діонісій Павлович завойовує Меджибіж:

Після цього над Межибожем встановлюється юрисдикція Руського королівства і у наступні майже сто років він поділяє долю останнього. На більшості городищ життя більше не відновилось. Подібна доля спіткала і град Межибоже, що засвідчують матеріали археологічних досліджень: під час археологічних розкопок у 2000—2002 рр. на території замку (в тому місці, де розташовувався давньоруський дитинець) було виявлено згорілі конструкції оборонних клітей дитинця, рів та скелети людей, котрі загинули в цей час.

Достеменної інформації, чи відродилось життя в Меджибожі в цей період, немає. Наявні археологічні джерела свідчать, що укріплення городища не відновлювались.

За Коріятовичів Після перемоги литовського князя Ольгерда на Синіх Водах в 1362 році, литовці відвоювали Поділля у татар, і Ольгерд передає край своїм племінникам — братам Коріатовичам. У цей період відбудовується Меджибізький замок — вже мурований. Первісне ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, очевидно, дерев'яні.

Над місцем з'єднання Бужка і Бугу з'явилася вежа з брамою, від якої фортечні мури розходилися на північ і захід. Західне прясло, перед яким було викопано глибокий рів, поділяло подвір'я фортеці навпіл. На рогах фортечних мурів стояли круглі вежі, одна з них збереглася дотепер у перебудованому вигляді.

Підступи до брами захищав прямокутний барбакан, розміром у плані 10х8 метрів і 10 метрів заввишки. Його в'їзна брама мала герсу (пристрій для підняття й опускання воріт) ворітниці, про що свідчать щілини завширшки 28 см у кладці одвірків. Якщо б ворог прорвався через першу перешкоду — герсу, внутрішній простір передукріплення боронили б з навколишніх дерев'яних галерей.

На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася. Так, на зламі XV—XVI століть знову укріплюють північний бік замку, який виходив на дорогу. З'являються дві потужні вежі — п'ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) з мурами чотириметрової товщини і бійницями.

Інтенсивність татарських нападів на початку і в середині XVI ст. була вкрай високою. Так, у 1516 році татари пішли на Поділля і взяли Меджибізький замок в облогу. Проте будівництво нових укріплень зіграло свою роль — кам'янецький староста Станіслав Лянцкоронський у двох сутичках розбив нападників.

У власності Сенявських

У 1540 році володар фортеці — гетьман Миколай Сенявський — капітально реконструює замок з палацом. Для реконструкції замку він уклав контракт з тернопільським архітектором Яном Бонком (), якому доручалися закінчення мурів, прибудова бастіону та інші роботи. З тих часів збереглися білокам'яні портали та віконниці. Також була створена нова система укріплень, яка збереглася до XXI століття. До в'їзної брами прибудовується великий п'ятипелюстковий за планом бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п'ятий яруси.

Ще один житловий поверх з'являється на східній стороні форпосту. Про те, що це саме житлові приміщення, свідчили й широкі вікна та комини в кімнатах. Що цікаво: в коминах поряд з нішею для спалювання дров була ще одна — для їхнього сушіння.

В'їзна брама була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці на західний бік муру, за 5 м від п'ятикутної вежі. Там вона міститься і тепер.

В XVI столітті також з'явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які доправлялися в замок річками, на човнах. Однак спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися, не зберігся. Ця брама замурована.

На новому рівні подвір'я пізніше знову будують кордегардії (на місці давніх), стайні. Зведені в XVII столітті стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкненими склепіннями, що спираються на стіни й стовпи в центрі видовженого приміщення (реставровано в 1978 році).

Наприкінці XVII століття ззовні фортеці зводять могутні кам'яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. До цього спонукали тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють так звані талуси — земляні насипи заввишки 4—5 метрів.

Подвір'я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній його частині рівень денної поверхні подвір'я підвищився на 3 метри, а в долішній — на 11 метрів. Відповідно, брама біля п'ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV столітті.

В 1672 році під час польсько-турецької війни за умовами Бучацького перемир'я Поділля включно з Меджибожем переходить під владу Османської імперії. На межі 1672 та 1673 років польський гарнізон залишає Меджибізький замок і передає його турецькому гарнізону. Однак, 17 жовтня 1673 року, тобто рівно за рік після укладення Бучацького перемир'я, власник Меджибожа коронний хорунжий Миколай Єронім Сенявський, йдучи з військом під Хотин, захоплює своє дідичне місто. Перед загрозою штурму замку турецький гарнізон здається і виходить миром. Відтоді аж до 1678 року місто і волость знаходяться в руках Миколая Єроніма Сенявського, а в замку перебуває польський гарнізон. Миколай Єронім Сенявський як дідичний власник Меджибожа ігнорує неодноразові вимоги віддати Меджибіж під османську владу. Лише у квітні 1678 він погоджується вступитися, якщо отримає грошову компенсацію від польського короля. Однак виходять поляки з Меджибізького замку лише у вересні 1678 року.

Чисельність турецького гарнізону, який увійшов до Меджибізького замку, становила 100 чоловік. Навесні 1686 року в очікуванні великого польського наступу і маючи труднощі з забезпеченням та утриманням замку, турки приймають рішення евакуюватись з Меджибізького замку, а після того здійснюють спробу висадити його у повітря — втім, невдало. До замку повертається польська залога.

Після офіційного повернення Поділля у 1699 році під владу Польської корони Адам Миколай Сенявський узявся за ремонтні та модернізаційні роботи на території Меджибізького замку і міста, доручивши їх Жану Батисту Дессьє. Модернізація полягала у ремонті замкових мурів, бастіонних фортифікацій, а також дерев'яного палісаду навколо міста. В замку відремонтовано криницю, а також розпочато будівництво дерев'яного мосту, що веде з міста до замку, якого у 1702 р. вибудовано 150 ліктів. У 1708­-1713 роках проведено роботи із замковими парапетами, підйомним мостом, з мурування бійниць, оббивання башт, встановлення нового паркану. Побудовано нову кордегардію та виконано ремонтні роботи у замковій каплиці. Ремонт стосувався також покоїв, тобто палацу — при них, зокрема, побудовано дерев'яні кружґанки (галереї) замість попередніх мурованих.