Свята Едіт Штайн ( або свята Тереза Венедикта Хреста; 12 жовтня 1891, Бреслау, Сілезія, Королівство Пруссія, Німецька імперія — 9 серпня 1942, концтабір Біркенау) — католицька черниця, свята та мучениця, одна з покровительок Європи; філософ та феміністка єврейського походження, жертва Голокосту.
Ранні роки
Едіт народилася у 1891 році у місті Бреслау. Вона була одинадцятою, наймолодшою дочкою у єврейській сім'ї. Коли їй було два роки, її батько помер, і головою численної сім'ї стала її мати, юдейка за віросповіданням. Проте Едіт вже в дитинстві відрізнялася самостійністю і незвичайним розумом. У п'ятнадцять років вона залишила віру, в якій була вихована, тому що не могла вірити в існування Бога, і вся її юність пройшла у пошуках істини, яку вона розуміла як еволюцію пізнання, і в боротьбі за гідність жінки. Вона вчилася в університеті, що було досить рідкісним явищем для дівчат того часу: в 1910 році вона була єдиною жінкою, що навчалася на філософському факультеті міського університету. Потім Едіт переїхала до Геттінгена, університетського міста, і там познайомилася з філософом, який мав визначальний вплив на все її життя, — з Едмундом Гуссерлем, засновником феноменології.
Його строгий і чесний розум вразив Едіт, і під його керівництвом вона блискуче захистила диплом.Гуссерль цінував Едіт настільки високо, що готував її до викладацької діяльності в університеті, а коли перевівся у Фрайбург, узяв її до себе асистенткою. Саме їй було доручено розібрати величезний архів учителя: спершу розшифрувати його записи, а потім привести їх до ладу, відзначивши, що слід переглянути або переробити.
У одному з листів 1917 року Едіт пише: «Остання ідея вчителя така: перш за все я повинна залишатися разом з ним до тих пір, поки не вийду заміж; крім того, я можу вийти заміж лише за людину, яка теж стане його асистентом, як і наші діти. Далі нікуди!».
Заслугою Гуссерля — людини дуже вимогливої і дещо деспотичної — було виховання ним своїх учнів згідно з його знаменитим принципом: «Zu den Sachen» («До самих речей»): слід погоджуватися з речами, з феноменами, в тому вигляді, в якому вони є. І саме через цю наукову сумлінність Едіт не може не звертати уваги на деякі особливі «феномени» і залишатися від них внутрішньо незалежною.
Знайомство з християнством Едіт пише цікаве дослідження про старонімецьку молитву «Отче наш»; знайомиться з новонаверненим Максом Шелером, людиною безладного розуму, але привабливим і незвичайно обдарованим; два роки служить на фронті сестрою милосердя і бачить своїми очима таємницю страждання.
Все це скеровує її увагу на феномен релігії. Ми можемо зрозуміти, в якому стані духу вона тоді перебувала, слухаючи її власну розповідь про враження від відвідин католицької церкви з суто естетичною метою, коли вона з подивом побачила, як проста жінка з продуктовою сумкою у руці увійшла помолитися: «Мені це здалося дивним. У синагоги і в протестантські церкви, де я бувала, можна було входити лише під час Богослужіння. Те, що люди можуть увійти до церкви на хвилинку, неначе за звичкою або для невимушеної бесіди, так мене вразило, що забути цю сцену я вже не змогла ніколи».
Два інших випадки були визначальні. У Геттінгені вона познайомилася з молодим викладачем, Адольфом Рейнахом, правою рукою Гуссерля, що допомагав йому в роботі зі студентами. Його доброта, витонченість, артистичний смак, яким вирізнявся навіть його дім, вразили її.
Едіт стала другом його сім'ї, але в 1917 році Адольф був убитий на фронті у Фландрії. Його молода вдова попросила Едіт допомогти їй розібрати його філософські роботи, аби підготувати їх до посмертної публікації. Думка про те, що їй доведеться повернутися в той будинок, який вона пам'ятала прекрасним і щасливим, і побачити його зануреним у траур і у відчай обтяжувала Едіт. Але, на її здивування, в будинку панував мир, а вигляд дружини Адольфа був скорботний, але водночас ніби перемінений. Від неї вона почула розповідь про хрещення, яке вони разом з чоловіком прийняли кілька місяців тому, коли вирішили долучитися до протестантської церкви, хоч їх і вабило до католицтва, корячись внутрішньому голосу, що закликав їх поспішити: «Це не важливо, не думатимемо про майбутнє; якщо ми раз почнемо спілкування з Христом, то потім Він Сам поведе нас, куди захоче! Звернімося до церкви, я не можу більше чекати!» (пані Рейнах згодом стала католичкою).
Едіт слухала цю розповідь, пройняту любов'ю, і бачила, який мир був у будинку її покійного друга. Вона писала: «Це було моєю першою зустріччю з Хрестом, з тією божественною силою, яку Хрест дає тим, що несуть його. Вперше свідомо мені з'явилася церква, що перемогла смерть, народжена завдяки Христовим Страстям. У ту мить моя невіра впала, юдаїзм зблякнув у моїх очах тоді, як у серці моєму сходило Христове світло. І тому, ставши кармеліткою, я додала до свого імені слово «Хрест».
Чотири роки ця «подія» або цей «феномен» формував її свідомість, поки не отримав остаточного осмислення і усвідомлення у світлі іншого епізоду.
Влітку 1921 року Едіт довго гостювала у своїх друзів — подружжя, що також навернулись до протестантизму. Одного дня увечері подружжя пішло з дому, а вона почала переглядати їхні книги.
Ось її розповідь про те, що сталося: «Не вибираючи, я взяла першу книгу, що потрапила мені до рук. Це був товстий том під назвою «Життя святої Терези Авільської». Я почала читати його, і читання так захопило мене, що я не відривалася, поки не дочитала книгу до кінця. Закривши її, я мусила зізнатися самій собі: це правда!».
Вона провела за читанням всю ніч, а вранці пішла в місто, купила катехизм і мисал, ретельно вивчила їх і через декілька днів пішла на першу в своєму житті Літургію.
Вона пише: «Не було нічого, що залишилося б для мене незрозумілим. Я зрозуміла навіть найменші деталі обряду. В кінці Служби я зайшла в ризницю і після короткої бесіди зі священником попросила його охрестити мене. Він поглянув на мене з подивом і відповів, що для того, щоб увійти до лона церкви, потрібна підготовка: «Як давно ви сповідуєте віровчення католицької церкви? — запитав він. — І хто займається вашою освітою?». Замість відповіді я була в змозі лише пробурмотіти: «Прошу вас, високоповажний отче, проекзаменуйте мене».
Після довгої бесіди священник визнав, що немає жодного положення у віровченні, яке було б невідоме їй. Хрещення було призначене на Різдво 1922 року, і на хрещенні вона додала до свого імені ще одне ім'я — «Тереза».
Вступ до кармелітського ордену
Навернення Едіт призвело до глибокого конфлікту з матір'ю, яка не могла зрозуміти, чому її дочка не навернулася до Бога її батьків. Таємничим чином цей внутрішній конфлікт поглибився і був подоланий, коли Едіт вирішила піти в кармелітський монастир у Кельні. Для Едіт Терези Штейн два покликання: охреститися і стати кармеліткою, збіглися з найпершого моменту.
Проте її духівник заборонив їй відразу ж вступити в самітницький монастир, стверджуючи, що вона повинна виконати свій обов'язок у світі. Перші десять років після навернення Едіт провела в домініканській школі, де вона — «пані вчителька» — виховувала дівчаток, що готувалися до випускних іспитів у ліцеї, викладала їм німецьку мову і літературу.
Вона вела дуже відокремлений, майже чернечий спосіб життя, вивчала історію філософської католицької думки (особливо твори святого Томи Аквінського), маючи намір зіставити її з феноменологією. Її переклад і коментар до трактату святого Томи Аквінського «De Veritate» вважають дуже точним і зрозумілим, оскільки він добре передавав стиль Отця Церкви і водночас відзначався філософською глибиною приміток.
Тим часом Едіт починає розробляти свої власні ідеї і публікувати наукові праці, хоча її нова віра, безперечно, не сприяє її університетській кар'єрі.
З 1928 до 1931 року вона бере участь у численних конференціях, її запрошують виступити в Кельні, Фрайбурзі, Базелі, Відні, Зальцбурзі, Празі, Парижі.
Нарешті в 1932 році вона отримала право вільно викладати в Мюнстері, у Вищому німецькому науково-педагогічному інституті. Її студенти писали: «Серед всіх викладачів вона була найбільш послідовною і безкомпромісною захисницею католицького світогляду… Їй не було рівних у гостроті розуму, ширині культури, досконалості форми викладу і внутрішньої переконаності».
Не минуло й року з того часу, відколи вона почала викладати в Мюнстері, як Гітлер став рейхсканцлером і заборонив євреям обіймати будь-які суспільні посади.
25 лютого 1933 року Едіт провела своє останнє заняття.
Відтоді починають поширюватися вісті про те, що нацисти переслідують євреїв.
Вже ніщо не утримує її у світі, і тому їй дозволено піти в кармелітський монастир, де вона приймає ім'я Тереза Венедикта Хреста. У самітництві вона живе покірно, як і решта сестер, які нічого не знають ні про її славу, ні про її здібності, які доброзичливо дивуються тим, наскільки незвична для неї ручна робота.
Проте її духовні наставники вважають, що її здібності мають бути гідно оцінені, тому їй кажуть продовжувати, наскільки це можливо, свою наукову діяльність у новому, чернечому і молитовному способі життя. Вона заново переписує і переробляє свою основну філософську працю об'ємом понад тисячу триста сторінок. Вона навіть вносить виправлення до коректури, але потім видавець зі страху відмовляється від публікації. Її праця називається «Кінцева істота і вічна Істота». У 1938 році, коли нацизм вже лютує щосили, її хочуть врятувати, перевівши в голландський монастир у місті Ехте, куди вона вирушає разом зі своєю сестрою Розою, що навернулась під її впливом і також готувалась скласти чернечі обітниці.
У 1939 році почалася Друга світова війна. Духовне керівництво монастиря, де перебуває Едіт, просить її написати книгу про богословську думку і духовний досвід св. Йоана від Хреста, століття з дня народження якого мали незабаром святкувати. Вона радісно кориться і дає своїй праці заголовок «Scientia Crucis» («Наука Хреста»).
Взаємини з матір'ю
Драматичною сторінкою життя Едіт Штайн були її взаємини з матір'ю — палкою прихильницею юдаїзму, яка гостро переживала прийняття донькою християнства, а згодом і чернечого постригу.
Дівчинка народилася 12 жовтня 1891 року: за єврейським календарем цього дня святкували Йом-Кіпур, Судний День.
«Моя мати, — писала Едіт, — надавала великого значення цій обставині, і думаю, що воно мало вагомий вплив на те, що до своєї наймолодшої дочки вона виявляла особливу любов».
Її мати померла 14 вересня, в день, коли християни римо-католицького обряду святкують свято Воздвиження Всечесного Хреста — і день, коли кармелітки відновлюють перед Богом свої обітниці.
«Коли прийшла моя черга відновлення обітниць, моя мати була зі мною. Я дуже відчувала її близькість».
Через деякий час прийшла телеграма, де йшлося про смерть матері. Смерть настала в ту саму годину, коли її дочка відновила свою жертву Богові.
Хтось легковажно пустив чутку про те, що її мати навернулась. Едіт рішуче спростовувала це: «Свідчення про навернення моєї матері позбавлені будь-яких підстав. Не знаю, хто це придумав — моя мати зберегла свою віру до кінця. Але оскільки її віра і повне покладання надії на Господа були незмінні з раннього дитинства аж до вісімдесяти семи років і були останньою іскрою, що жила в ній під час її агонії, я твердо сподіваюся, що Суддя був дуже благим до неї і що вона стала моєю великою заступницею, що допомагає мені, в свою чергу, досягти мети».
У взаєминах матері та дочки вся пристрасть і страждання, які об'єднують і розділяють юдаїзм і християнство, з'явилися подібно до живої ікони.
Все почалося того дня, коли дочка, знаючи, що розбиває материнське серце і що та не зможе зрозуміти її, прийшла до неї, встала перед нею на коліна і прямо, ніжно і мужньо сказала їй: «Мамо, я прийняла католицтво».
Тоді вперше Едіт побачила сльози жінки, яка одна, виховуючи одинадцятьох дітей, вела важке життя у праці і любові. Одного дня, на свято Йом-кіпур, коли стара мати Едіт цілий день провела в синагозі без шматка хліба і ковтка води, дочка, аби зробити їй приємне, пішла туди разом із нею.