Карабаський конфлікт (, ) — багаторічний етнічний та територіальний конфлікт між вірменами та азербайджанцями за контроль над Нагірним Карабахом.

На початку ХІХ ст. території сучасних Вірменії та Азербайджану опинилися у складі Російської імперії. В період перебування Нагірного Карабаху у складі Російської імперії він був територією постійних конфліктів вірмен та азербайджанців, які доходили до збройних сутичок. На початку XX століття вірмени складали близько 85 % населення регіону. У 1918 році в умовах Першої світової війни та розпаду Російської імперії на Закавказзі утворилися три республіки: Грузинська, Вірменська та Азербайджанська. При цьому статус Нагірного Карабаху залишався невизначеним. За контроль над Карабахом та низкою інших регіонів починається вірмено-азербайджанська війна. Але у ході наступу Червоної армії і Вірменія, і Азербайджан потрапляють під владу більшовиків.

У 1921 році після складних суперечок у радянському керівництві Нагірний Карабах був переданий Азербайджанській РСР. У 1923 році у складі Азербайджанської РСР була утворена Нагірно-Карабаська автономна область. Вірмени стверджують, що за часів радянської влади керівництво Азербайджанської РСР переслідувало та дискримінувало вірмен, тоді як азербайджанська сторона заявляє, що саме азербайджанці в НКАО зазнавали утисків, а вірменське населення користувалось привілеями від Москви. Протягом радянського періоду керівництво Вірменської РСР неодноразово зверталось до керівництва СРСР з проханням передати Нагірний Карабах до складу Вірменії, але отримало відмову. Проте в цілому радянська влада десятиліттями придушувала будь-які націоналістичні чи релігійні виступи. З початком Перебудови ситуація у регіоні різко змінюється.

У 1987 році у Нагірному Карабасі проходять мітинги з вимогою включити регіон до Вірменської РСР. 20 лютого 1988 року Рада Нагірно-Карабаської автономної області звертається до Верховної ради СРСР з проханням включення регіону до Вірменії, але ЦК КПРС засуджує це звернення. 22 лютого 1988 року починаються збройні сутички між вірменами і азербайджанцями у Нагірному Карабаху. 27-29 лютого 1988 року в азербайджанському місті Сумгаїт відбувається вірменський погром, внаслідок якого загинули десятки людей. Через чисельні зіткнення азербайджанці починають тікати з Вірменії та Нагірного Карабаху, а вірмени — з Азербайджану.

У березні 1988 року Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов заперечив можливість змін кордонів між республіками. Але спроби радянського керівництва заарештувати лідерів національних рухів у Вірменії, Азербайджані й Нагірному Карабасі лише підсилювали їхню популярність серед населення. У серпні 1989 влада Азербайджану починає блокувати залізничне сполучення між Вірменією і Нагірним Карабахом. У Вірменії зароджується масовий опозиційний рух, який вимагав незалежності країни та . 1 грудня 1989 року разом з Радою депутатів НКАО оголошують про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Між Вірменською РСР та Азербайджанською РСР починаються артилерійські обстріли. У Азербайджані формується потужний опозиційний рух Народний фронт Азербайджану, який звинувачував керівництво Азербайджанської РСР у тому, що воно нездатне захистити кордони республіки. 13 — 20 січня 1990 року у Баку відбуваються масштабні , після чого Москва вводить до Баку радянські війська, які вбивають сотні цивільних людей. З обох сторін конфлікту утворюються збройні формування, які починають нападати на цивільне населення та силовиків з метою помсти. У квітні 1991 року радянська влада проводила у Нагірному Карабаху щоб роззброїти вірменські збройні формування, що призвело до збройних сутичок і жертв серед цивільного населення.

З розпадом СРСР конфлікт виходить на новий рівень. 30 серпня 1991 Азербайджанська Республіка оголошує незалежність. 2 вересня 1991 року проголошена незалежна Нагірно-Карабаська Республіка, але Баку оголосив цей акт незаконним. Починається повномасштабна війна між Вірменією і «силами самооборони Нагірного Карабаху» з однієї сторони, та Азербайджаном з іншої. Особливо жорстокі бої тривали у 1992—1993 роках. У лютому 1992 року вірменські сили атакували населене азербайджанцями місто Ходжали у Нагірному Карабасі та вчинили різанину цивільного населення. З 1992 року Мінська група ОБСЄ на чолі з Францією, Росією та США вела перемовини про мир. У травні 1994 року сторони конфлікту підписують Бішкекський протокол про припинення вогню, але періодично у регіоні відновлювались обстріли.

За результатами війни вірменські сили взяли під контроль не лише більшу частину території НКАО, але й захопили території ще : Лачинського, Кельбаджарського, Кубатлинського, Джебраїльського, Зангіланського, Фізулінського та Агдамського. Разом ці території складали близько 20 % площі Азербайджану. Близько одного мільйона азербайджанців були вимушені залишити свої домівки в Карабаху та .

Але Нагірно-Карабаська Республіка так і залишилась невизнаною державою. Хоча Вірменія надавала НКР військову та фінансову підтримку, вона так і не наважилась ні визнати незалежність НКР, ні включити її до своєї території. Мирні перемовини про статус Нагірного Карабаху, які тривали багато років, так ні до чого й не призвели, і з 1994 року Карабаський конфлікт став «замороженим». Але з 1994 року періодично виникали прикордоні сутички.

У квітні 2016 року у Нагірному Карабасі відбулись масштабні збройні зіткнення, які стали відомі як «Чотириденна війна».

27 вересня 2020 року розпочалась Друга карабаська війна. Азербайджан вирішив силою повернути втрачені території та розпочав наступ. За півтора місяця азербайджанські сили змогли прорвати вірменську оборону і повернути дві третини територій, втрачених після Першої карабаської війни. Нагірно-Карабаська Республіка стала відрізаною від Вірменії. У регіон були введені . Після підписання Заяви про припинення вогню в Нагірному Карабасі, за якою Вірменія зобов'язалася передати частину територій Азербайджану, у Єревані спалахнули масові протести.

Але після Другої карабаської війни мир у регіоні так і не настав. У вересні 2022 року на фоні російського вторгнення в Україну відбулись азербайджансько-вірменські зіткнення, в ході яких війська Азербайджану обстрілювали територію Вірменії. Хоча Вірменія звернулась до Росії та інших країн ОДКБ про допомогу, однак підтримки вона так і не отримала.

18 квітня 2023 року прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян визнав територіальну цілісність Азербайджану включно з Нагірним Карабахом, натомість заявивши: «ми очікуємо, що Азербайджан зробить те саме, визнавши всю територію колишньої Вірменської РСР Республікою Вірменія».

Наприкінці 2022 року Азербайджан розпочав . 19 вересня 2023 року Азербайджан розпочав повномасштабні бойові дії у Нагірному Карабаху. Після доби боїв Нагірно-Карабаська Республіка капітулювала. 28 вересня 2023 року влада НКР оголосила, що Нагірно-Карабаська Республіка припиняє своє існування з 1 січня 2024 року.

Після капітуляції НКР вірменське населення почало масово залишати Нагірний Карабах.

Передісторія Територія Нагірного Карабаху в давнину входила в межі Кавказької Албанії. Починаючи з 11 століття Карабах був частиною тюркських держав: Сельджукської імперії, Держави Атабеків Азербайджану, Кара-коюнлу та Ак-Коюнлу. В часи середньовіччя — феодальне напівзалежне князівство Хачен.

За часів правління тюркської династії Сефевідів (1502—1722) Карабах входив до складу Карабаського беглербегства Сефевідської держави з центром у Гянджі. Після загибелі Надир-шаха і розпаду Іранської держави Каджарів у 1747 році тодішній глава тюркського племені Джеваншир Панах-хан, син Ібрагім-хана, проголосив себе незалежним ханом Карабаху. Створене Карабаське ханство з центром у заснованій Панах-ханом перетворилося в одне з найсильніших ханств Азербайджану.

Карабаське ханство було окуповане Росією 1805 року. У містечку Кюрекчай неподалік Гянджі було підписано Кюрекчайський договір про перехід Карабаського ханства під владу Росії, що було згодом закріплено Ґюлістанським мирним договором 1813 року. Після підписання договору було вжито заходів щодо переселення до Карабаху вірмен з Іранського Азербайджану. Керувати організацією переселення доручили полковнику Лазарєву. У рапорті головнокомандувачу російської армії на Кавказі, графу Паскевичу Посол Російської імперії при дворі Перського шаха Грибоєдов різко критикував виявлену, на його думку, поспішність і некомпетентність влади, що безпосередньо здійснювали переселення:«Вашій ясновельможності завгодно було дізнатися достовірніше через мене про способи, які були прийняті до переселення Вірмен з Адербейджана, і про нинішнє їх запровадження в наших областях. Лазарєв почитав себе головним побудником цієї еміграції, про що, як вам відомо, він висловлювався досить гласно, але безпідставно, тому що Вірмени жодного поняття не мали про нього, будучи єдино проваджені довірою до Росії і бажанням бути під її законами. Трактат давав їм на це повне право (…) Полк. Лазарєв думав тільки про твір прокламацій, досить недоречних, між іншим, про формування регулярнаго вірменського ополчення, вважаючи навіть включити в коло своїх задумів (…) і самий Карабах і прочия області, що мають своє начальство і де особливої влади віддавна встановлення не могло бути допущено. (…) при розміщенні їх у нас на нових місцях все зроблено безглуздо, недбало і непробачно. Вірмен здебільшого поселено на землях поміщицьких мусульманських. Влітку це ще можна було допустити. Господарі, мусульмани, здебільшого перебували на кочовищах і мало мали приводів спілкуватися з іновірними прибульцями. Не заготовлено лісу і не відведено інших місць для міцного проштовхування переселенців. (…) Переселенці знаходяться самі в тісноті і тіснять мусульман, які все нарікають і ґрунтовно»Нагірний Карабах, населений переважно вірменами внаслідок послідовної політики російської влади із заселення краю іранськими поселенцями, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту (детально див. Історія Нагірного Карабаху). У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії (див. Міацум).

На початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторювалися в численних зверненнях, адресованих радянському керівництву.

У серпні 1987 в регіоні починається збір підписів серед вірменського населення під зверненням на підтримку вимоги передати Карабах Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося залучити наявні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.

21 жовтня Гейдара Алієва виводять зі складу Політбюро з поясненням: «за станом здоров'я», що, на думку азербайджанської сторони, було зроблено з метою послаблення ролі Азербайджану перед запланованим початком конфлікту.

В листопаді 1987 року було здійснено напад на азербайджанців у Кафанському районі Вірменської РСР.

16 листопада 1987 року радник президента СРСР Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян, виступаючи в Парижі, висловився на захист приєднання Карабаху до Вірменії.

Перша Карабаська війна

Післявоєнний період

1994—2000 5-6 грудня 1994 — РБРЄ перетворюється в ОБСЄ під час Будапештського саміту. Карабаський миротворчий мандат підтверджено. 22 грудня 1994 — Парламент Нагірно-Карабаської Республіки обрав Роберта Кочаряна президентом. 6 січня 1995 — Росія стає співголовою Мінської групи ОБСЄ спільно зі Швецією. 23 вересня 1996 — Левон Тер-Петросян переобраний президентом на спірних виборах. 24 червня 1996 — Кочарян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки загальним голосуванням. 14 лютого 1997 — США прийняті у ролі третьої співголови Мінської групи ОБСЄ. 1 вересня 1997 — Аркадій Гукасян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки.