Перша карабаська війна (, ) — збройний конфлікт, що відбувався між вірменами та азербайджанцями від вересня 1987 р. до 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом.
Передісторія Територія Нагірного Карабаху як частина провінції Арцах входила до складу Великої Вірменії, що утворилась у 189 році до н. е. у Закавказзі в результаті повстання Арташеса I проти Держави Селевкідів. Після першого поділу Вірменії в 363 році він належав Персії, з поразкою якої у війні 1804—1813 років як частина Карабаського ханства увійшов до складу Російської імперії. Після Жовтневого перевороту 1917 року Карабах став частиною Азербайджанської Демократичної Республіки, а після її падіння — Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки. В її складі в 1923 році він отримав автономію: спочатку як Автономна область Нагірного Карабаху, а з 1937 року як Нагірно-Карабаська автономна область (НКАО).
Радянський період (1987—1991) У серпні 1987 р. карабаські вірмени посилають до Москви підписану десятками тисяч людей петицію з проханням передати НКАО до складу Вірменської РСР. У вересні-жовтні 1987 р. перший секретар Шамхорського райкому Компартії Азербайджану М. Асадов вступає в конфлікт з мешканцями вірменського села Чардахлу Шамхорського району (північний Карабах, поза межами НКАО) через протести жителів села проти заміни директора радгоспу вірменина азербайджанцем, побивши і заарештувавши кілька десятків жителів села. В Єревані в зв'язку з цим проходять демонстрації протесту. У листопаді 1987 р. на захист ідеї перепідпорядкування Карабаху Вірменії виступає радник Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян. У листопаді 1987 року на залізничний вокзал Баку прибули два товарні вагони з азербайджанцями, вимушеними втекти з Кафанського району Вірменської РСР через міжетнічні зіткнення. BBC повідомляє про напад на азербайджанців у Кафанському районі. Близько 25 січня 1988 року історик Аріф Юнусов ішов на роботу в Академію Наук у Баку, коли побачив нові свідоцтва втечі азербайджанців з Кафану. Чотири червоних «Ікаруси» стояли перед будівлею Верховної Ради Азербайджану. Юнусов згадує пасажирів тих автобусів: «Всі вони були в жахливому стані. В основному там були жінки, діти і люди похилого віку. Молодих було мало. Багато сильно побиті. Вони кричали». Арамаіс Бабаян, у той час другий секретар Кафанського райкому партії, говорив, що не може пригадати жодного випадку, щоб азербайджанці покидали територію району до лютого. Втім, він підтвердив, що якось уночі в лютому 1988 року 2000 азербайджанців дійсно покинули Кафанський район, але вважає, що причиною цього масового виходу стали чутки і «провокації». Згідно з одними даними, причиною цього був тиск, який чинили вірменські екстремісти з метою видавлювання азербайджанського населення з району. Вірменські джерела стверджують, що перші міжнаціональні зіткнення у Вірменії відбулися лише в листопаді 1988 року, в даному ж випадку втеча була викликана розпущеним з провокаційними цілями чутками. Також зазначається, що в ряді випадків на мітингах під виглядом азербайджанських біженців з Кафану виступали явні провокатори.Константин Воеводский, Перестройка в карабахском зеркале, Исход азербайджанцев из Армении: миф и реальность (Опыт сравнительного анализа). Across Frontiers, winter-spring 1989, p. 22-23. Азербайджанська влада використовує партійні важелі, щоб засудити «націоналістичні», «екстремістсько-сепаратистські» процеси. 11 лютого 1988 р. в Степанакерт виїжджає численна група представників керівництва Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, яку очолює другий секретар ЦК КПАз Василь Коновалов. До групи входять також завідувач відділу адміністративних органів ЦК КПАз (раніше — перший секретар райкому Шамхорського КПАз) М. Асадов, заступники керівників республіканських КДБ, МВС, прокуратури, Верховного суду і забезпечують їх безпеку співробітники правоохоронних органів. У ніч з 11 на 12 лютого в Степанакерті проходить розширене засідання бюро обкому КПАз за участю керівників з Баку. На бюро приймається рішення засудити «націоналістичні», «екстремістсько-сепаратистські» процеси, що набирають чинності в регіоні, і провести 12-13 лютого «партійно-господарські активи» в місті Степанакерті і у всіх районних центрах НКАО, а потім — на рівні автономної області, з тим щоб протиставити зростаючому народному невдоволенню всю потужність єдиного партійно-господарського апарату. 12 лютого в актовому залі Степанакертського міськкому КПАз проводиться міський партійно-господарський актив з участю представників з Баку, місцевих партійних керівників, керівників державних установ, підприємств, профспілок і парторгів. У президії — Василь Коновалов, перший секретар обкому Борис Кеворков, перший секретар бюро міськкому Завен Мовсесян. Мовсесян і Кеворков, виступаючи на початку зборів, заявляють, що за подіями в Карабасі стоять «екстремісти» та «сепаратисти», яким не вдасться повести за собою народ. Василь Коновалов, продовжуючи цю думку, заявляє, що організатори відомі і будуть ізольовані від суспільства, сепаратизм повинен бути засуджений, а Карабах залишиться невід'ємною частиною Азербайджанської РСР. Спочатку збори йдуть за заздалегідь підготовленим сценарієм, виступаючи заявляють про непорушне братерство азербайджанців та вірмен і намагаються звести проблему до критики окремих господарських недоліків. Через деякий час, однак, на трибуну проривається Максим Мірзоян, який різко критикує Бориса Кеворкова за байдужість і зневагу національною специфікою Карабаху, «азербайджанізацію» і проведення демографічної політики, що сприяє зниженню частки вірменського населення в регіоні. Цей виступ призводить до того, що збори виходять з-під контролю партійних керівників, і члени президії покидають зал. Звістка про провал зборів доходить до Аскерану, і районний партійно-господарський актив також йде не за наміченим сценарієм. Спроба провести в той же день партійно-господарський актив у Гадрутському районі взагалі призводить до стихійного мітингу. Плани азербайджанського керівництва залагодити ситуацію виявилися зірваними. Партійно-господарські керівники Карабаху не тільки не засудили «екстремізм», але навпаки, активно його підтримали. 13 лютого в Степанакерті проходить перший мітинг, на якому висуваються вимоги про приєднання НКАО до Вірменії. Міськвиконком дає дозвіл на його проведення, позначивши мету — «вимога про возз'єднання НКАО з Вірменією». М. Асадов безуспішно намагається перешкодити проведенню мітингу. Завідувач відділом ЦК КП Азербайджанської РСР Асадов на засіданні бюро обкому партії заявив, намагаючись погрозами натиснути на місцеве керівництво НКАО: «Сто тисяч азербайджанців готові в будь-який час увірватися до Карабаху і влаштувати бійню».А. Василевский. «Туча в горах» — «Аврора», 1988, № 10. Тим часом, як стверджують учасники подій, виконавча влада автономної області виявляється розколотою і втрачають контроль над ситуацією. Керівництво бере на себе Рада директорів, до якої увійшли голови великих підприємств області та окремі активісти. Рада приймає рішення провести сесії міських і районних рад, а потім скликати сесію обласної Ради народних депутатів. 14 лютого азербайджанське партійне керівництво намагається звернутися до населення НКАО через обласну газету «Советский Карабах» зі зверненням, у якому події що відбуваються розцінюються як «екстремістські і сепаратистські», інспіровані вірменськими націоналістами. В результаті втручання Ради директорів звернення так і не було опубліковано. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія народних депутатів НКАО звертається до Верховної Ради Вірменської РСР, Азербайджанської РСР та СРСР з проханням розглянути і позитивно вирішити питання про передачу НКАО зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР. 21 лютого Політбюро ЦК КПРС приймає постанову, згідно з якою вимога про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменської РСР представляється як прийнята в результаті дій «екстремістів» і «націоналістів» і така, що суперечить інтересам Азербайджанської РСР та Вірменської РСР. Постанова обмежується загальними закликами до нормалізації обстановки, вироблення і здійснення заходів щодо подальшого соціально-економічного та культурного розвитку автономної області. Центральні органи влади і надалі, незважаючи на загострення обстановки, будуть керуватися цією постановою, безперервно заявляючи, що «перекроювання кордонів не буде».
22 лютого 1988 р. коло вірменського населеного пункту Аскеран відбувається зіткнення з використанням вогнепальної зброї між групами азербайджанців із міста Агдам, що прямували до Степанакерту «для наведення порядку», і місцевим населенням. У момент, коли кілька азербайджанців спробували захопити вірменський будинок, вірмени відкрили вогонь. У той день загинуло двоє азербайджанців, проте принаймні один з них — від руки міліціонера-азербайджанця. Масовішого кровопролиття в той день вдалося уникнути.Меморіал. Хронологія конфликту . Тим часом у Єревані проходить демонстрація. Число демонстрантів до кінця дня сягає 45-50 тисяч. В ефірі програми «Время» зачіпається тема рішення обласної ради НКАО, де воно названо інспірованим «екстремістськими і націоналістично налаштованими особами». Така реакція центральної преси тільки підсилює обурення вірменської громадськості. 26 лютого 1988 — в Єревані проходить мітинг, в якому бере участь майже 1 мільйон осіб. Того ж дня починаються перші мітинги в Сумгаїті. Ніч з 26 на 27 лютого — згідно з даними які наводять вірменські джерела саме тоді, під впливом панічних чуток про події в Аскерані, з Кафану до Баку виїжджає 200 жителів. 27 лютого 1988 — по телебаченню в Баку виступає заступник Генерального прокурора СРСР А. Ф. Катусев, який повідомляє про загибель двох азербайджанців в сутичці поблизу Аскерану, що сталася 22 лютого. 27-29 лютого — погром у місті Сумгаїт (див. Сумгаїтський погром) — перший масовий вибух етнічного насильства в новітній радянській історії. Том де Баал, автор книги про історію карабаського конфлікту, говорить, що «Радянський Союз у мирний час ніколи не переживав того, що відбулося» в Сумгаїті. За офіційними даними Генпрокуратури СРСР, під час цих подій загинуло 26 вірмен і 6 азербайджанців («Известия», 03.03.1988). Деякі джерела вказують на те, що ці дані занижені. Сотні людей було поранено, величезна кількість зазнала насильства, тортура і знущання, багато тисяч стали біженцями. Участь у погромі брав раніше судимий Едуард Григорян — вірменин по національності, якому азербайджанська сторона приписує роль організатора. Своєчасне розслідування причин та обставин погромів, встановлення та покарання провокаторів і безпосередніх учасників злочинів не було проведено, що, поза сумнівом, призвело до ескалації конфлікту.