«Черво́на ру́та» () — регулярний всеукраїнський молодіжний фестиваль сучасної пісні та популярної музики, який проводиться раз на два роки, починаючи з 1989 року. Головною метою Всеукраїнського фестивалю є пошук і розкриття творчих здібностей молодих авторів і виконавців, а також створення нових стилів у популярних масових жанрах української пісні. Захід названо на честь однойменної культової пісні композитора та поета Володимира Івасюка. Значущість назви вийшла далеко за межі музичного твору, ставши частиною українського культурного ДНК. Вона об’єднує легенду про міфічну квітку, культовий музичний фільм 1970-х років, однойменний фестиваль та навіть сучасні кінематографічні проєкти, як-от романтична комедія «Потяг «Червона рута» (2026), що символізує спадковість поколінь в українській культурі. Фестиваль є некомерційним, участь для виконавців є безкоштовною, а вхід для глядачів — вільним. У радянській Україні він спричинив справжню культурну революцію, вивівши українську протестну пісню з андеграунду на широку сцену та «запаливши іскру незалежності».
За роки існування фестиваль перетворився на масштабне національне надбання: за час діяльності було проведено 14 масштабних фінальних фестивалів, сотні обласних відбіркових конкурсів та понад 500 концертів, які загалом охопили понад 70 тисяч молодих музикантів. Співзасновник фестивалю Анатолій Калениченко неодноразово наголошував на ролі «Червоної рути» як інструменту «м’якої сили», що через сучасну україномовну музику сприяв культурній інтеграції найбільш зросійщених регіонів — Донбасу, Криму, Півдня та Сходу України. На думку організаторів, саме завдяки такій діяльності відбувалося осмислення української ідентичності в середовищі, де раніше український контент був маргіналізований. Особливістю фестивалю є його тривала експериментальна робота як творчої лабораторії, яка відкрила понад 90% знакових імен сучасної української молодіжної музики.
У вітчизняній історіографії перший фестиваль розглядається не просто як музичний захід, а як вагомий чинник формування національної самосвідомості та модернової культурної ідентичності українців, що став платформою для вираження мирного політичного протесту молоді щодо ідеологічних обмежень радянської системи. На тлі перебудовних процесів кінця 1980-х років захід зафіксував трансформацію загальнодемократичних і екологічних вимог суспільства у відкриті національні та антикомуністичні заклики. При цьому формування ідеологічної концепції заходу почалося задовго до його відкриття. Співзасновник фестивалю Анатолій Калениченко згадував, що ще у 1986 році організатори поставили перед собою стратегічне завдання: довести, що українська молодь потребує сучасної, модної та водночас національно забарвленої культури. Через просвітницьку діяльність та експериментальні музичні лекції вони виявили, що українські «гени» в молоді не були знищені радянською системою, що стало інтелектуальним підґрунтям для створення «Червоної рути».
«Червона рута» став одним із символів боротьби за українську незалежність наприкінці 1980-х років, уставши в один ряд із такими подіями, як «Ланцюг злуки» та студентське голодування (Революція на граніті). Серед батьків-ідеологів та засновників проєкту, які заклали концепцію творення модерної української культури, були А. Калениченко, І. Малкович, К. Стеценко, О. Репецький, Тарас Петриненко, С. Майданська та інші.
У 2026 році фестиваль був закріплений як символ національної культури: Верховна Рада України запровадила День української музики, який відзначають у дату проведення першого фестивалю.
Історія створення та підготовка Витоки фестивалю варто шукати в мистецькому підпіллі 1960-х років, коли, попри жорсткий ідеологічний контроль, у Києві діяли молодіжні клуби — такі як «Мрія» чи «Кузня». Саме там гартувалися особистості, що згодом сформували ядро української нової музики, а такі майстри, як Кирило Стеценко та Тарас Петриненко, робили свої перші кроки на сцені попри офіційну заборону джазу та «біг-біту» радянською владою.
Ідея музичного фестивалю, сфокусованого на сучасній україномовній музиці та вшануванні пам'яті видатного композитора Володимира Івасюка (вбитого радянськими силовими структурами за свою проукраїнську творчість), зародилася у 1988 році в його рідному місті Кіцмань на Буковині. Того ж року ініціативу вперше реалізували там само на локальному рівні.
Паралельно у загальнореспубліканському просторі проведення такого заходу запропонував журналіст Іван Лепша у статті «То є чистая вода…» в газеті «Молодь України» від 27 грудня 1987 року, якому фактично й належить ідея назви фестивалю. Вона відсилала до однойменного хіта Володимира Івасюка, остаточний варіант тексту якого визрів улітку 1970 року в карпатському селі Розтоки, де композитор почув від гуцулів давню легенду про диво-квітку. Уперше для багатомільйонної аудиторії телеглядачів у прямому ефірі передачі «Камертон доброго настрою» ця пісня пролунала 13 вересня 1970 року з Театральної площі в Чернівцях у дуеті автора та Олени Кузнецової у супроводі ансамблю «Карпати» (режисер Василь Стріхович).
Загалом концепція великого україномовного фестивалю тривалий час циркулювала в колах української інтелігенції середини 1980-х років (зокрема, її активно обговорював письменник Станіслав Тельнюк). На проведенні масштабного республіканського заходу саме в Чернівцях згодом категорично наполіг батько композитора, письменник Михайло Івасюк, прагнучи започаткувати тривалу фестивальну традицію на батьківщині сина. Саме завдяки цій ініціативі Чернівці були обрані постійним місцем проведення перших та ювілейних конкурсів, а історична дата першого ефіру пісні (13 вересня) стала символічним орієнтиром для майбутнього започаткування Дня української музики.
Протягом 1988 року музиканти, випускники Київської консерваторії Тарас Мельник, Кирило Стеценко, Анатолій Калениченко, Олег Репецький та поет Іван Малкович детально розробили глобальну концепцію майбутнього Всеукраїнського фестивалю, який мав стати відвертою антитезою до радянських телевізійних «пісенних оглядів». Концепція трималася на трьох основних принципах («слонах»): обов'язкове виконання трьох нових пісень українською мовою; абсолютна оригінальність музичного матеріалу (суворий контроль за відсутністю вторинності чи копіювання); та орієнтація суто на нове, молоде покоління, яке не мало змоги пробитися на радянське радіо й телебачення крізь тогочасну «номенклатурну естраду» (Ротару, Яремчука, Мозгового).
Впроваджуючи нову концепцію, оргкомітет фестивалю прагнув подолати розрив між різними музичними поколіннями та напрямками. За спогадами художнього керівника Анатолія Калениченка, у 1990-х роках «Червона рута» виступила безпосереднім замовником модерної української музики, регулярно організовуючи спеціалізовані семінари для авторів та виконавців. Необхідність таких навчань обумовлювалася тим, що тогочасні професійні композитори-академісти переважно не володіли сучасними західними молодіжними стилями, а молоді рок- та поп-музиканти, які грали у цих стилях, часто були відірвані від українських етнічних засад. Фестивальна лабораторія успішно поєднала ці пласти, встановивши жорстку умову:щонайменше дві конкурсні пісні кожного учасника мали бути абсолютно новими, створеними спеціально після завершення попереднього фестивального циклу.
В умовах радянського ладу організатори пішли на компроміс із владою і залучили до підготовки ЦК ЛКСМУ. Просунути ідею фестивалю крізь партійні кабінети допомогли авторитетні поети-пасіонарії Спілки письменників — Дмитро Павличко, Борис Олійник та Павло Мовчан, а сам комсомол розглядав проект як живий інструмент для роботи з «неконтрольованою» молоддю. Як зазначав один із ініціаторів фестивалю Олег Репецький, для затвердження офіційного положення організатори пішли на тактичний компроміс: вони наголошували на «молодіжному» статусі заходу, що дозволило залучити ЦК Комсомолу, та використали авторитет Фонду культури для захисту української складової. Комсомол мав потужну розгалужену систему райкомів у кожній області, необхідну для проведення масштабного заходу; з його фондів на перший фестиваль виділили значну на той час суму — близько 44 тисяч карбованців. Щоб збалансувати ідеологічний тиск комсомолу, до оргкомітету запросили Український фонд культури та Спілку письменників України, де зароджувався Народний Рух України.
Місцева партноменклатура Чернівців чинила опір проведенню заходу, а за кілька тижнів до початку компартія взагалі заборонила фестиваль. Ризики для організаторів були цілком реальними: Анатолій Калениченко згадував про погрози, розбиті вікна в потягах, підкидання наркотиків та постійні обшуки. Двічі, коли я їхав у поїзді на фестиваль, розбивали каменями вікна — залякували, підкидали ампули з наркотиками, — згадував згодом Калениченко. Його проведення вдалося врятувати Кирилу Стеценку 8 вересня 1989 року завдяки безальтернативному публічному виступу на установчих зборах «Народного руху за перебудову», де був присутній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук, який під тиском залу змушений був скасувати заборону та гарантувати нейтралітет влади. Республіканський оргкомітет очолив секретар ЦК ЛКСМУ Ю. Соколов, головою журі став секретар правління Спілки композиторів УРСР Мирослав Скорик, керівником дирекції — Олександр Горностай, а головними режисерами виступили Сергій Проскурня та Сергій Архипчук.
Спільними внесками спонсорів було зібрано фантастичну на той час суму — близько 330 тисяч карбованців (за оцінками організаторів, загальний бюджет із урахуванням усіх залучених ресурсів сягнув 280 тисяч карбованцями, що дорівнювало понад 320 тисячам тодішніх доларів США). Найбільшим спонсором виступило українсько-канадське СП «Кобза» під керівництвом канадського мецената українського походження Миколи Мороза. Вирішальну роль у технічному забезпеченні відіграв музикант та бандурист Віктор Мішалов, який допоміг організаторам налагодити контакт із Морозом. Саме заснування студії «Кобза» стало ключовим моментом, оскільки це було перше українсько-західне спільне підприємство, що дозволило записувати музику поза жорсткою цензурою радянських «худрад» Держтелерадіо». Завдяки його фінансовій підтримці фестиваль забезпечили високоякісною звуковою апаратурою, що дало українській публіці змогу вперше наживо почути маловідомі гурти на професійному обладнанні; крім того, підприємство виділило 13 тисяч карбованців. Найщедрішими ж фінансовими донорами з українського боку стали львівський завод «Кінескоп» та івано-франківська агрофірма «Прут», які надали по 50 тисяч карбованців кожнаФінансову підтримку також надали тернопільське НВО «Ватра», львівські ВО «Кінескоп», «Електрон», «Іскра».
Протягом 1988–1989 років відбулися 34 відбіркові регіональні конкурси, які дозволили вийти на велику сцену молодим виконавцям, що перебували в підпіллі та не мали доступу до ефірів радіо й телебачення. Механізм організації відборів на місцях регламентувався суворими нормами партійно-комсомольського апарату. На прикладі Кіровоградського обласного туру (що відбувся 12 серпня 1989 року в БК ім. Калініна) документи свідчать, що збиранням заявок, фотокарток та біографій займався безпосередньо відділ ідеології та культури обкому ЛКСМУ. До конкурсного відбору висувалися жорсткі вимоги: віковий ценз учасників до 30 років, наявність нотних партитур (клавірів) та обов'язкове подання текстів пісень у трьох примірниках виключно українською мовою. Кожен виконавець зобов'язувався виконати три твори, один з яких мав бути абсолютно новим музичним твором молодого автора, написаним протягом 1987–1988 років.