Битва за Гуадалканал (, ) — військова кампанія, що відбувалася з 7 серпня 1942 по 9 лютого 1943 року на Тихоокеанському театрі воєнних дій Другої світової війни.
Бойові дії між силами союзників та Японської імперії відбувалися на землі, у повітрі, на воді й під водою. Головні бої розгорнулися на острові Гуадалканал (Соломонові острови) та навколо нього. Це був перший великий наступ Союзників проти японських сил.
7 серпня 1942 р. союзні сили, в основному американські, висадилися на островах Гуадалканал, Тулагі та Флориді, на півдні Соломонових островів, з метою запобігти використанню їх японцями для загрози логістиці та комунікаційним маршрутам між Сполученими Штатами, Австралією та Новою Зеландією. Союзники також мали намір використовувати Гуадалканал та Тулагі як бази для підтримки кампанії, метою якої було захопити або нейтралізувати основну японську базу в Рабаулі на острові Нова Британія. Вони захопили японських захисників, які окупували острови з травня 1942 року, і взяли Тулагі та Флориду, а також аеродром, пізніше названий аеродромом Хендерсон, який будувався на Гуадалканалі. Потужні військово-морські сили США підтримали висадку.
Захоплені зненацька наступом союзників, японці зробили кілька спроб між серпнем та листопадом 1942 р. знову зайняти аеродром. Три основні наземні битви, сім морських битв (п'ять нічних операцій та дві битви з авіаносців) та безперервні, майже щоденні повітряні битви, завершилися вирішальною морською битвою за Гуадалканал на початку листопада 1942 року, під час якої остання спроба японців бомбардування аеродрому з моря та землі з достатньою кількістю військ, щоб повернути його назад, зазнала невдачі. У грудні 1942 року вони відмовилися від будь-якої нової спроби, а потім евакуювали решту своїх сил 7 лютого 1943 року, зіткнувшись з наступом XIV корпуса армії США, тим самим поступившись островами союзникам.
У Тихоокеанському театрі операцій кампанія в Гуадалканалі була важливою стратегічною перемогою союзних сил над японцями. Останні досягли кульмінації своїх завоювань у Тихому океані: Гуадалканал позначає для союзників перехід від серії оборонних операцій до наступальної стратегії та початку їхньої кампанії з завоювання Соломонових островів, Нової Гвінеї та Центрального Тихого океану, що призведе до остаточної капітуляції Японії в кінці Другої світової війни
Передумови 7 грудня 1941 року японська авіація атакувала Тихоокеанський флот ВМС США в Перл-Гарборі, Гавайські острови. Цією атакою були потоплено або сильно пошкоджені більшість лінкорів США, протистояння між двома державами стало відкритим і війну було оголошено.
Першочерговими завданнями японських лідерів стала нейтралізація американського флоту, захоплення родовищ корисних копалин і створення стратегічних військових баз для захисту Японської імперії в Тихому океані й Азії. На виконання цих завдань японські війська захопили Філіппіни, Таїланд, Малаю, Сингапур, Голландську Ост-Індію, острів Вейк, Острови Гілберта, Нову Британію і Гуам. Вступ США у війну проти Японії був останнім із країн Антигітлерівської коаліції, деякі з них, зокрема Велика Британія, Австралія й Нідерланди вже були атаковані японцямиMurray, с. 169—195..
Дві спроби японського флоту захопити стратегічну ініціативу й розширити оборонний периметр у південній й центральній частинах Тихого океану було зірвано морськими битвами в Кораловому морі й поблизу атола Мідвей.
Коралове море було тактичним тупиком, але стратегічна перемога союзників стала очевидною значно пізніше. Мідвей був не лише першою великою перемогою проти японців, але й значно зменшив наступальну здатність повітряно-морських сил Японії. Однак ця перемога не зменшила наступальні бажання японців протягом кількох найважливіших місяців, під час яких вони накопичили помилки, рухаючись вперед з стрімкими або, навіть, необдуманими рішеннями, такими як спроба нападу на порт Моресбі. До цього часу союзники були в обороні в Тихому океані, але ці стратегічні перемоги надали їм можливість взяти на себе ініціативу проти японського противника.
Союзники обрали Соломонові острови (протекторат Великобританії), точніше південні острови Гуадалканалу, Тулагі та Флориду як першу ціль. Японський імператорський флот (MIJ) вторгся в Тулагі в травні 1942 року і побудував базу гідропланів поблизу. Занепокоєння союзників збільшилося, коли на початку липня 1942 року MIJ почав будувати великий аеродром в Лунга-Пойнті, на сусідньому острові поблизу Гуадалканалу. З такої бази японські бомбардувальники з великим радіусом дії могли загрожувати морським комунікаційним лініям між західним узбережжям Америки та східним узбережжям Австралії. В серпні 1942 року японці мали на острові Тулагі та навколишніх островах близько 900 солдат морської піхоти та, на острові Гуадалканал, 2800 чоловік (у тому числі 2200 вимушених працівників та корейських адміністраторів, а також японських фахівців з будівництва). Ці бази могли захистити основну японську базу Рабаула, загрожувати постачанню, союзним комунікаційним лініям і, нарешті, створити транзитну зону для запланованого наступу проти островів Фіджі, Нової Каледонії та островів Самоа (операція FS). Японці планували розгорнути 45 винищувачів та 60 бомбардувальників на Гуадалканалі. У загальній стратегії на 1942 рік ці літаки могли забезпечити повітряне прикриття для прогресування японських морських сил на півдні Тихого океану.
План союзників щодо вторгнення на південні Соломонові острови був розроблений американським адміралом Ернестом Кінгом, головнокомандувачем флоту США. Він запропонував наступ, з одного боку, щоб не дозволити використання островів японцями як оперативних баз для загрози для шляхів постачання між Сполученими Штатами та Австралією, а з іншого боку, щоб використовувати їх як вихідні точки завоювання. За мовчазною згодою президента Франкліна Рузвельта, адмірал також рекомендував вторгнення в Гуадалканал. Оскільки Сполучені Штати підтримали британську пропозицію надати пріоритет поразці Німеччини перед Японією, Тихоокеанський театр операцій постійно змагався з Європейським театром операцій щодо розподілу сил та засобів. Ось чому генерал американської армії Джорж К. Маршалл виступив проти кампанії, запропонованої адміралом Кінгом, і запитав, хто повинен здійснювати командування операції. Кінг відповів йому, що ВМС та морські піхотинці проводитимуть операцію власними засобами і дав інструкції адміралу Честеру Німіцу розпочати попереднє планування. Нарешті Кінг виграв аргументативну битву проти Маршалла, і підготовка до вторгнення продовжувалася за підтримки міжармійського штабу (Combined Joint Chiefs of Staff — CJCS) .
CJCS зафіксували за ціль на 1942-43 роки, що взяття Гуадалканалу буде реалізовано спільно з союзним наступом в Новій Гвінеї під командуванням генерала Дугласа Макартура, щоб завоювати острови Адміралтейства, а також архіпелаг Бісмарка, включаючи основний острів Рабаула. Директива розглядала, що метою було завоювання Філіппін. Об'єднаний комітет начальників штабів США створив «Театр операцій півдня Тихого океану», який був розміщений під командуванням віце-адмірала Роберта Л. Ґормлі 19 червня 1942 року, щоб здійснити наступ на Соломонові острови. Адмірал Німіц, що був в Перл-Харборі, був призначений командувачем тихоокеанських сил.
Підготовка 5 червня 1942 року американські розвідувальні літаки повідомили, що японці перекинули частину сил з острова Тулагі на сусідній, більший острів Гуадалканал (приблизно 150 км в довжину і близько 40 км в ширину) і будують злітно-посадкову смугу на його північному узбережжі в Лунга-Пойнті. Японці розраховували за допомогою авіації, що базувалась на цьому аеродромі, створити загрозу американцям на Нових Гебридах і в Новій Каледонії, що розташовані на північному заході й заході від островів Фіджі і на південному-заході від островів Елліс, та захистити свій морський фланг просування в Папуа. Тому острів Гуадалканал став головним об'єктом операції.
Десантна операція «Watchtower» («Вартова вежа»), загальне керівництво якою покладалося на командувача силами південно-тихоокеанського району віце-адмірала Роберт Л. Ґормлі, планувалась на початок серпня 1942 року. Для її проведення планувалось застосувати об'єднані сили: авіаносне з'єднання під командуванням адмірала Ф. Флетчера, десантне з'єднання під командуванням адмірала Р. Тернера, а також з'єднання авіації прибережного базування під командуванням контр-адмірала Д. Маккейна. До складу цих з'єднань входили: 3 авіаносці, лінійний корабель, 14 крейсерів, 35 есмінців, 19 транспортних суден з частинами 1-ї дивізії й одного полку 2-ї дивізії морської піхоти на борту (19,5 тисяч осіб), 287 літаків прибережного базування. Авіація прибережного базування здійснювала підтримку з Порт-Морсбі, Квінсленду та з інших острівних злітно-посадкових смуг.
Цим силам протистояв 8-й японський флот, що базувався в Рабаулі, батальйон близько 400 військових, 2700 осіб із будівельної команди на острові Гуадалканал, а також авіація прибережного базування.
7 серпня 1942 року перші підрозділи союзників, здебільшого американські, висадилися на островах Гуадалканал, Тулагі та острові Флорида, щоб перешкодити японцям використовувати їх як бази для створення загрози на лініях постачання між США, Австралією та Новою Зеландією. Союзники також мали намір використовувати Гуадалканал та Тулагі як плацдарм для розгортання кампанії з ізоляції великої японської бази Рабаул (Нова Британія).
Експедиційний корпус У травні 1942 р. в рамках підготовки до наступу в Тихому океані генерал-майор Александр Вандегріфт з корпусу морської піхоти отримав наказ про переведення своєї 1-ї дивізії із США до Нової Зеландії. Інші наземні, морські та повітряні сили союзників підсилили бази Фіджі, Самоа, Нових Гебридів та Нової Каледонії. Еспіріто Санто, в Вануату, був обраний штабом та головною базою для наступу з кодовою назвою «Операція Watchtower», з датою початку 7 серпня 1942 року.
Спочатку наступ союзників мав за ціль лише Тулагі та острови Санта-Крус, опускаючи великий острів Гуадалканал. Однак після відкриття, під час розвідки союзників, будівництва японського аеродрому на Гуадалканалі, його захоплення було додано до цілей, а операція в Санта-Крус була покинута. Японці за допомогою радіоелектронної розвідки були поінформовані про масштабний рух союзних сил у районі півдня Тихого океану, але дійшли висновку, що союзники посилюють Австралію, навіть Порт-Морсбі в Новій Гвінеї.
Сили вторгнення, що складаються з 75 військових та транспортних кораблів, включаючи кораблі із США та Австралії, зібралися поблизу Фіджі 26 липня 1942 року, де вони брали участь у загальній репетиції висадки перед тим як відправитися до Гуадалканалу 31 липня. Командиром експедиційних сил союзників був американський віце-адмірал Френк Дж. Флетчер, прапор якого був на авіаносці Saratoga. Командиром сил морської піхоти, відповідальним за транспорт та висадку військ, був контр-адмірал Річмонд К. Тернер. Генерал-майор Вандегріфт, командував 16000 піхотинцями, головним чином американськими морськими піхотинцями, що брали участь у висадці.
Війська, відправлені до Гуадалканалу, прийшли безпосередньо з тренувань. Вони були екіпіровані гвинтівками Springfield M1903 з боєприпасами на десять днів бою. Через необхідність швидко кинути їх у битву, планувальники операції зменшили початкові асигнування для постачання військ з 90 до лише 60 днів бою. Ось як люди 1-ї дивізії морських піхотинців почали називати майбутню битву операція Shoestring («Операція маленький бюджет»).
Початок операції 7 серпня 1942 року морські піхотинці США висадилися на острові Гуадалканал під час першого контрнаступу США. При наближені десанту жодних ознак ворога не було виявлено, і вранці американці почали бомбардування з повітря й артилерійський обстріл острова, а потім почали висадку. До вечора на берег висадилось майже 11 тисяч солдат 1-ї дивізії морської піхоти під командуванням генерала Александера Вандегріфта.