Піррова війна (280—275 до н. е.) — серія військових конфліктів за участю грецьких держав (Епір, Македонія і міста-держави Великої Греції), Римської республіки, італійських народів (насамперед самнітів та етрусків), і Карфагенської держави у складі різних політичних союзів.

Безпосереднім приводом для війни стало свідоме порушення римлянами давнього військово-морського договору, який забороняв їм направляти військовий флот до узбережжя Великої Греції.

За рік до цих подій Тарент у 281 до н. е. надав допомогу грецькому правителю Пірру Епірському в його конфлікті з Керкірою, а тепер попросив військової допомоги у відповідь. Виконуючи свої зобов'язання перед союзником, Пірр приплив і висадився зі своєю армією біля міста. Бойове зіткнення з Римом стало початком низки воєнних конфліктів, в які були залучені Тарент, Фурії (та інші міста Великої Греції), римляни, самніти та етруски. Окрім того, згодом Пірр долучився до конфлікту на Сицилії, де тривала сицилійська боротьба проти карфагенського панування. Втручання полководця у греко-карфагенське протистояння на Сицилії помітно зменшило карфагенський вплив на острові.

Передумови Наприкінці IV ст. до н. е. грецьке місто Тарент, завдяки своїм торговельним зв'язкам із навколишніми полісами та своєю метрополією Спартою, досягло свого максимального піднесення і перетворилося на найбільший та найвпливовіший поліс на півдні Апеннінського півострова. Тарент процвітав і став домінувати у Великій Греції, перетворившись на місце проведення загальних зборів грецьких міст-держав Південної Італії.Страбон. «Географія», VI, 3, 4.

Втім, стабільність грецьких міст Південної Італії почала поступово хитатися під тиском зростаючої могутності Римської республіки, що викликало занепокоєння в місцевої політичної верхівки Таренту.

Після перемоги у Третій самнітській війні у 290 до н. е., та підкорення етрусків та галлів, римляни кардинально змінили свою політику щодо решти незалежних від них міст-держав Апеннінського півострова, бажаючи їх підкорення. Як засвідчує грецький історик ПолібійПолібій, «Загальна історія», I, 6, 6.:

Втіленням нової римської політики стало планомірне заснування колоній у стратегічно важливих місцях на півдні Італії: ще до розгрому самнітів, у 291 році до н. е римляни заснували колонію Венозу на межі Апулії та Луканії, а потім, у 282 році до н. е. вони розмістили гарнізон у місті Фурії, яке напередодні попросило у римлян захисту від луканців. Цей крок викликав занепокоєння в Таренті, оскільки Фурії перебували в безпосередній близькості до його кордонів та традиційно вважалися зоною тарентійського впливу.

Згідно з Аппіаном, того ж року римський військовий флот з десяти кораблів вирушив на огляд узбережжя Великої Греції. Дізнавшись про вхід римлян до Тарентської затоки, тарентійський демагог Філохаріс закликав співгромадян напасти на них, нагадавши тарентійцям про давній договір між Тарентом та Римською республікою, що забороняв римським військовим кораблям з'являтися на схід від мису Лациній. Після цього тарентійці потопили чотири римські кораблі, захопили один, а інші були змушені відступити.Аппіан. «Римська історія», III, 15-17. Як зазначає Діон Кассій, напад тарентійців стався під час святкування діонісій, коли вони перебували в нетверезому стані. Після цього вони вигнали римський гарнізон та аристократію з Фурій і пограбували місто.

Римська сторона не перейшла одразу до відкритого збройного конфлікту, проте не змогла забути про цей інцидент, тому відправила послів на чолі з Луцієм Постумієм до Таренту з вимогою відшкодування збитків, повернення вигнаних громадян Фурії додому, звільнення полонених та арешт винних у злочинах, проте переговори зірвалися через взаємне непорозуміння та культурну ворожнечу. Тарентійці почали глузувати з римської тоги, а згодом один чоловік із натовпу на ім'я Філонід забруднив одяг посланця. Тоді розлючений такою зневажливою поведінкою Луцій Постумій сказав:Діон Кассій. «Римська історія», IX, 39.4-39.8.

Після цього римському консулу Луцію Емілію Барбулі було наказано призупинити військові операції проти самнітів і виступити на Тарент аби висунути йому ті ж самі вимоги, що й посольство, і, в разі відмови, оголосити про початок війни. Тарентійці відкинули пропозицію про мирне врегулювання конфлікту і, не маючи власних сил протистояти римлянам, вирішили викликати Пірра, царя Епіру, на допомогу у війні:

Військові приготування греків Навесні 280 року до н. е. Пірр переправився через Іонічне море на чолі професійної найманої і добре вишколеної 25-тисячної армії, яка, за словами Плутарха, налічувала 20 тисяч піхотинців (фалангістів), 3 тисячі вершників, 2 тисячі лучників, 500 пращників і 20 бойових слонів. Після цього до Пірра приєднався загін його союзника фессалійця Кінея.

Зайнявши Тарент, Пірр провів у місті мобілізацію, а також вдався до запровадження суворих порядків (військова дисципліна, заборона прогулянок, пияцтва та святкувань), через що викликав обурення серед місцевих мешканців. Завдяки цим заходам вдалося мобілізувати ще 6 тис. гоплітів і 1-2 тис. кінноти.

Гераклея

Невдовзі стало відомо, що 50-тисячна римська армія (основу якої, традиційно, складало ополчення з римських громадян) під командуванням консула Валерія Публія Левіна вирушила в Луканію, де і сталося перша битва при Гераклеї.

Битва була важкою для обох сторін. На її початку маніпули легіонерів витримали наступ грецької фаланги. Але справу вирішила фессалійська кіннота і удар слонів, які налякали римських коней. Під час бою один з поранених слонів спричинив паніку серед інших тварин, яка завадила грекам здобути повну перемогу. Списки убитих, поранених і зниклих безвісти відрізняються, в межах від 7 000 — 15 000 у римлян (зокрема, 2 тис. потрапили в полон) і 4 000 — 13 000 у греків.

Після поразки римлян місто Кротон визнало верховенство Пірра, Локри видали йому римський гарнізон, а Регій оголосив свою незалежність, що послабило римську владу на півдні Італії. Втім, ця поразка продемонструвала стабільність Римської республіки: Пірр розраховував на велике повстання серед племен італіків проти панування Риму і їх приєднання до нього, однак, римляни стабілізували ситуацію в регіоні і лише окремі італіки приєдналися до його армії.

Аускулум

У 279 р до н. е. відбулася знову битва між Публієм Левінієм (40000 війська) та Пірром (25000 війська та бойові слони). Римляни програли знову і втратили бл. 6000 в той час Піррові втрати бл. 3500. Одночасно Римська держава виявилася стабільною і Пірр не отримав підтримки серед місцевого населення. Послані Пірром умови про мир було відкинуто римським сенатом. Одночасно Рим вступив у військовий союз з Карфагеном і очікував від нього допомоги.

Сицилія З 278 по 275 р до н. е. Пірр захопив майже всю Сицилію відбивши її у Карфагена, однак не зміг закріпитися на завойованих територіях, бо грецькі міста провели за його спиною сепаратні переговори з Карфагеном. Тому він був змушений повернутися у 275 році назад до Італії. Відпливаючи з Сицилії, Пірр оглянувся і сказав своїм наближеним:

І дуже скоро виявилося, що його слова були пророчими. (Див. Перша Пунічна війна)

Беневентум

У 275 р до н. е. відбулася остання битва між Пірром Епірським та військами Римської республіки під керуванням Маніуса Куріуса Дентата. Ослабленому боями в Сицилії Пірру не вдалося перемогти в битві. Він повертається із своєю армією в Епір. В той час римляни перемагають самнітів і у наступні три роки захоплюють Тарент та решту Великої Греції.

Підсумки Хоча війна і не призвела до великих територіальних змін в Італії, вона мала важливе історичне значення і наочно показала, що держави Стародавньої Греції неспроможні захищати свої колонії, а римські легіони можуть продемонструвати гідну конкуренцію арміям елліністичних держав — домінуючій військовій силі Середземномор'я того часу. Перемога відкрила шлях римського панування над містами-державами Великої Греції та сприяла зміцненню влади в Італії. Військові досягнення Риму у Пірровій війні стали передумовою протистояння з Карфагеном, яке вилилося у три Пунічні війни.

У лінгвістиці Піррова війна стала джерелом фразеологізму «піррова перемога», який означає перемогу з невиправдано великими втратами. Цей вираз приписано Пірру філософом і біографом Плутархом, який описав реакцію царя на повідомлення переможного бою в такий спосіб: Сигнал до відступу подали обидві сторони, і кажуть, що Пірр зауважив комусь, хто радів перемозі: «Якщо ми отримаємо ще одну таку перемогу над римлянами, то остаточно загинемо»Michael Busch, Karl-Volker Neugebauer: Grundkurs deutsche Militärgeschichte. Oldenbourg Wissenschaftsverlag 2006, ISBN 3-486-57853-7, S. 368 unten (Обмежена онлайн версія (Google Books))

Примітки