8,8 cm Flak 18 (також знана як «Flak 88» або просто «вісім-вісім») — німецька зенітна гармата калібру 88 мм. Flak 18 розроблена 1932 року компанією Krupp, 1933 взята на озброєння. 1936 року було взято на озброєння модифікацію Flak 36 зі стволом розробки Rheinmetall, а 1939 — модифікацію Flak 37 з новими органами наведення. Всього виготовлено близько 20 тисяч одиниць упродовж 1932—1945.
Першим бойовим застосуванням стала громадянська війна в Іспанії, де німецькі війська виявили її ефективність проти наземних цілей. У своїй основній ролі вони складали абсолютну більшість з-поміж важких гармат протиповітряної оборони Райху й були здатні боротись з більшістю бомбардувальників до кінця Другої світової, хоча американські B-17 були на межі можливостей. У сухопутних кампаніях Вермахту гармату активно використовували проти наземних цілей, зокрема, в протитанкових засадах, що й забезпечило її застрашливу репутацію.
Успішне застосування зеніток у протитанковій ролі привело до появи 88-мм танкової гармати KwK 36 з ідентичними балістичними властивостями та снарядами, яку встановили на важкий танк Tiger. Протягом війни були спроби розробити заміну для Flak 18/36/37, в результаті чого виникли зенітна гармата Flak 41, протитанкова Pak 43 й танкова KwK 43.
Flak 18/36/37 називають найвідомішою артилерійською системою Другої світової. Втім, насправді вони були звичайними гарматами свого часу й не мали видатних якостей, багато в чому поступаючись своїм аналогам. Але завдяки ефективному застосуванню проти бронетехніки та розвиненій системі протиповітряної оборони вони здобули легендарну славу.
Історія Створення
Наприкінці 1918 року Німеччина практично не мала сил протиповітряної оборони, оскільки країни Антанти конфіскували значну частину вцілілих зенітних гармат. Щобільше, згідно з Версальською угодою Німеччина не мала права розробляти й виготовляти артилерію калібром менше 170 мм, відповідно, й зенітна артилерія також потрапила під обмеження. На початку 1920-х німецькі збройні компанії Rheinmetall і Krupp, прагнучи уникнути стеження з боку спостерігачів, налагодили співпрацю з компаніями в інших країнах, зокрема — зі шведською Bofors. Асоціація між Krupp і Bofors, встановлена 1921 року, передбачала доступ німецьких фахівців до виробничих потужностей у Карлскузі в обмін на ліцензії та технічну допомогу.
Упродовж 1920-х Krupp і Bofors розробили зенітну гармату , представлену в калібрах 75, 76,2 та 80 мм. Ці системи Швеція закупляла для своєї армії та постачала на експорт. Німеччина також закупляла обмежену їх кількість, однак їх визнали незадовільними. За досвідом Першої світової німецька армія вважала оптимальним калібр 88 мм для зенітних гармат: 75-мм снаряди були занадто слабкі, а 105-мм — заважкі для обслуги. Гармати цього калібру німецька армія успішно застосовувала ще з 1916 року.
1930 року асоціація Krupp/Bofors завершилась і німецькі фахівці повернулись до Ессена разом зі своїми напрацюваннями, де продовжили їх розвивати. Перші 88-мм гармати були готові до випробувань 1932 року. Прихід до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлером остаточно поклав край Версальській угоді, яка й так згасала наприкінці 1920-х, й дозволив розгорнути серійне виробництво зенітних гармат. Система отримала назву Flak 18, що означало, «зенітна гармата зразка 1918 року», щоб створити ілюзію, ніби це стара розробка. Число «18» було поширене в назвах німецької артилерії 30-х. 1933 року перші з них надійшли до Вермахту, а повноцінне серійне виробництво Flak 18 розпочалось 1936 року.
Flak 36 та 37
Flak 18 від моменту появи була успіхом, однак її ствол був моноблоком, і за умови застосування поширеного тоді кордиту для метальних зарядів і мідних ведучих поясків, його ресурс складав лише 900 пострілів. Військові посадовці вважали його недостатнім для потенційної війни високої інтенсивності, оскільки це би призвело до логістичних труднощів і значних витрат. Krupp була завантажена, тож розв'язання проблеми зі стволами доручили Rheinmetall, фахівці якої створили складений ствол, що отримав назву Rohr Aufbau 9 (RA 9), тоді як оригінальний назвали RA 1. Гармата також отримала дещо здешевлену конструкцію лафета й деякі зміни до противідкотних пристроїв. 1937 року модифіковану версію взяли на озброєння як Flak 36.
Якщо на позиціях Flak 18 необхідно було складати цілі запасні стволи, то для нової конструкції достатньо було тримати біля гармати лише відносно невеликі серединні секції лейнера. Однак ствол RA 9 мав свої недоліки: він був важчий, потребував якіснішої сталі та більше часу кваліфікованих працівників. Досвід застосування виявив інші проблеми, пов'язані з витоком газів через з'єднання каморної та серединної частин, тому з часом трикомпонентний лейнер замінили на двокомпонентний. У ході Другої світової багатокомпонентні стволи втратили свої переваги через появу нових метальних речовин, як Diglykol та Gudol, а ведучі пояски стали робити зі спеченого заліза, що дозволяло отримати ресурс ствола 6—10 тисяч пострілів. Однак переналаштувати виробничий процес на виготовлення простіших і дешевших стволів-моноблоків було дуже важко без переривання постачання.
Наприкінці 1939 року прийняли на озброєння Flak 37, обладнану новими індикаторами для передачі даних з централізованої системи керування вогнем. Нові індикатори були простіші для використання й легше інтегрувалась до радіолокаційних систем керування вогнем. Не всі Flak 37 мали стволи RA 9, частина з них отримала наявні або відновлені RA 1. Ця модифікація була призначена передусім для статичних позицій на території Німеччини, але також її використовували на території Норвегії й постачали до Фінляндії.
Також зазнавали змін візки, на яких перевозили гармату. Досвід війни в Іспанії показав, що для швидкого розгортання та згортання гармату слід буксирувати стволом назад. 1939 року з'явилась нова система Sonderanhänger 202, на якій обидві осі мали здвоєні колеса (на попередніх тільки одна вісь була такою) з можливістю буксирування зі стволом як уперед, так і назад. Це зробило осі уніфікованими, покращило прохідність і вогонь з коліс, хоча маса установки в похідному положенні зросла з 7 до 8,2 тонни. На цей лафет крім нових гармат також встановлювали Flak 18 і Flak 36 ранніх випусків. Flak 18 з оригінальним лафетом коштувала 31 759 райхсмарок, тоді як Flak 36 на Sd Anh 202 — 33 600.
Подальший розвиток Наприкінці 1930-х було зрозуміло, що проти майбутніх літаків потужність гармат може бути недостатня. 1939 року компанії Rheinmetall доручили створення нової артилерійської системи того самого калібру з довшим стволом і посиленим метальним зарядом. Гармату назвали 8,8 cm Flak 41. Її виготовляли з 1943 року у відносно невеликій кількості через високу вартість і складність виробництва.
Krupp отримала завдання на створення потужнішої 88-мм системи 1941 року. Компанія початково розробляла родину з трьох 88-мм гармат: зенітної Flak 42, протитанкової Pak 42 та танкової KwK 42, однак 1943 року зенітну версію відкинули через наявність Flak 41. Результатом стали протитанкова гармата Pak 43, що надійшла до серійного виробництва з 1943 року, та аналогічна танкова система KwK 43 для Tiger II.
Виробництво та чисельність гармат Точну кількість виготовлених гармат визначити практично неможливо, оскільки числа можуть включати чи не включати постачання до Сухопутних військ, експорт і допомогу іншим країнам, а деякі можуть включати Flak 41. Відповідно, існують і різні оцінки загальної кількості, наприклад, 19 650Jentz, T. L. (2001). Dreaded Threat: The 8.8 cm Flak 18/36/37 in the Anti-Tank Role. Panzer Tracts. або 20 754Lüdeke, Alexander (2007). Waffentechnik im Zweiten Weltkrieg. Parragon Books. одиниць.
Виробництво розпочала компанія-розробник Krupp AG в Ессені. Надалі його доручили великій кількості компаній, у тому числі (Нойштадт), (Капфенберг), (Гайденгайм), F Werleim & Co. (Відень), AG vorm Skoda-Werke (Пльзень, Дубниця), Keuwerk Eintrachthütte (Свентохловиці), Grusonwerk (Магдебург-Бюкау), MAN AG (Аугсбург), Berlin-Erf Masch-Fabr AG (Ерфурт), Masch-Fabr Andritz AG (Грац), Ost Masch GmbH (Сосновець). Крім того, до процесу була залучена величезна кількість субпідрядників. +Виробництво Flak 18/36/37 за роками (Jentz)19321933—19381939194019411942194319441945Разом2 прототипи231348711311861282243025714101819 650 +Кількість Flak 18/36/37 у військах (Gander) 19391942194319441945січень618386589442лютий650888708769березень66739010квітень66709333травень63799787червень644810 107липень661710 286серпень702410 704вересень~2600518472699125жовтень526576419639листопад541378099734грудень614882149878 Опис Будова гармати
Всі Flak 18/36/37 мали стволи з довжиною 4930 мм (56 калібрів) та довжиною нарізної частини 4124 мм, що мали ідентичні балістичні якості, але різнились будовою. На Flak 18 і частині Flak 37 встановлювали ствол-моноблок Rohr Aufbau 1 (RA 1). На Flak 36 стояв складений тришаровний ствол RA 9, що складався з кожуха, проміжного шару та лейнера. Лейнер RA 9 був складений за довжиною з трьох частин, які з часом замінили у виробництві на дві. Ці стволи відрізняються візуально: на RA 1 кожух плавно звужується в бік дула, тоді як на RA 9 він прямий і закінчується виразним хомутом посеред ствола.
Гармата передбачала застосування унітарних пострілів (тобто, снаряд і гільза скріплені між собою) з ударним запалюванням. Напівавтоматичний затвор клинового типу забезпечував екстракцію стріляної гільзи і зведення бойової пружини за допомогою енергії відбою. Досилання пострілу в камору було можливе вручну або за допомогою автоматичного досилача, однак останній часто знімали через його проблемність.
Нижня частина лафета являє собою хрестоподібну платформу (). Передній і задній кінці цієї хрестовини нерухомі й містять простір для електропроводки та зберігання інструментів, вони також мають кріплення для колісних візків. Бічні кінці — аутригери, що при транспортуванні складаються догори. До хрестовини болтами прикріплено тумбу, на якій обертається верхній станок лафета. Також у тумбі міститься механізм вирівнювання верхнього станка для надання йому горизонтального положення. Верхній станок забезпечує наведення ствола гармати вертикально й горизонтально за допомогою двох коліщат, які навідники обертають вручну. Внутрішні кабельні з'єднання обмежують обертання до двох повних обертів у будь-якому напрямку. Люлька гармати змонтована на цапфах, приєднаних до верхнього станка. Для балансування ствола на верхньому станку змонтовано пружинні компенсатори у двох горизонтальних циліндрах, що їх видно під стволом.
Противідкотні пристрої всіх модифікацій були однакові, за винятком незначних змін для важчого ствола RA 9, і працювали за типовим гідропневматичним принципом. Вони складались із гальма відкоту під стволом (для поглинання сили відбою) і накатника над стволом (для повернення ствола в позицію для заряджання та стрільби), обидва заповнені азотом і сумішшю води з гліцерином.
Для захисту обслуги від куль та уламків гармати, які використовували в сухопутних кампаніях, оснащували захисними бронещитами. Середня частина була завтовшки 10 мм, тоді як відкидні бічні панелі — 6 мм. Загальна маса цього захисту складала 474 кг.
Транспортування
Для транспортування гармата мала систему з двох одновісних колісних візків з підресоренням. На початковій системі Sonderanhänger 201 (Sd Anh 201) передня вісь мала одинарні колеса, а задня — здвоєні. На Sd Anh 202, що з'явилась 1939 року, обидві осі були уніфіковані та мали здвоєні колеса. Ці візки можна від'єднати, коли платформу опущено, вони також слугують домкратами для опускання та підіймання платформи. На Sd Anh 201 гармату можна було буксирувати лише стволом уперед, тоді як на Sd Anh 202 — будь-яким боком.