Ватиканська бібліотека

Ватиканська бібліотека () — бібліотека Святого Престолу розташована у Ватикані, одна з найбільших у світі книгозбірень і колекцій манускриптів.

Офіційно бібліотеку засновано 1475 року, але фактично вона набагато старіша. Фонди бібліотеки налічують близько 1 600 000 друкованих книг, 150 000 манускриптів, 8 300 інкунабул, більш 100 000 гравюр та географічних карт, 300 000 монет та медалейДля порівняння: Національна бібліотека Франції: 13 мил друкованих документів, 250 000 рукописів, 890 000 мап; Британська бібліотека : 327 560 манускриптів, 4 330 660 мап, 32 779 малюнків; Національна центральна бібліотека Рима: бл. 84 000 манускриптів, 2 000 інкунабул..

До структури бібліотеки входить Ватиканська школа бібліотекарів та лабораторія з реставрації та відтворення важливих манускриптів (факсиміле).

З липня 2007 бібліотеку було тимчасово зачинено на реконструкцію та знову відкрито для відвідувачів з вересня 2010 рокуДив. .

Історичні періоди Вчені традиційно поділяють історію бібліотеки на п'ять основних періодівДив.::

Пре-Латеранський (Pre-Lateran). Початки бібліотеки сягають перших днів церкви, поки її не перенесли до Латеранського палацу; вціліла лише невелика частина видань цього періоду, проте деякі з них мають дуже велику цінність. Латеранський (Lateran). Тривав до завершення правління Папи Боніфація VIII (кін. XIII ст.). Авіньйонський (Avignon). Часи авіньйонського полону пап, коли резиденція понтифіків знаходилася в Авіньйоні (південна Франція), відзначаються значним зростанням книжкової колекції та розвитком каталогізації. Пре-Ватиканський (Pre-Vatican). Приблизно з 1370 до 1446 року бібліотека була розподіленою, різні частини фондів знаходились у Римі, Авіньйоні та інших місцях. Ватиканський (Vatican). Новітня історія бібліотеки починається приблизно з 1448 року, коли книгозбірню було переміщено до Ватикан>у.

Історія

Виникнення бібліотеки

Початок зібранню (архівні документи, літургійні книги у вигляді сувоїв () Ватиканської бібліотеки було покладено в IV столітті: тоді в Латеранському палаці був зібраний архів, про який згадується ще за папи Дамаса I (384 рік). У VI столітті за колекцією манускриптів став спостерігати державний секретар Ватикану (), а у VIII столітті з'явилася посада бібліотекаря Ватикану. Бібліотека папи Боніфація VIII містила кодекси, прикрашені мініатюрами, зокрема 32 грецькі манускрипти із зібрання Фрідріха II. У вересні 1303 року частина його зібрань зазнала розграбування. 1310 року папа Климент V наказав перенести 643 особливо цінні рукописи до Ассізі, але 1319 року на місто напали гібеліни, внаслідок чого багато документів з цієї колекції також було загублено.

1318 року папа почав збирати третю бібліотеку Ватикану. В Авіньйоні Бібліотека розташовувалася в бібліотечній вежі палацу. Папа Іван XXII володів зібранням книг, створеним для курії. Пізніше частину книг було перевезено до Ватикану, зокрема останнім авіньйонським папою Григорієм XI, проте більшість залишилася в Авіньйоні та пізніше увійшла до фондів Національної бібліотеки Франції та зібрання родини Боргезе (повернуто до Ватикану 1902 року і є донині частиною апостольської бібліотеки).

Заснування сучасної колекції Засновником сучасної (четвертої) Ватиканської бібліотеки вважається папа Миколай V, обраний у березні 1447 року. За його попередника папи Євгенія IV було виявлено 350 творів латиною, грецькою та івритом. Ці рукописи та приватне зібрання папи Миколая V стали основою нової Ватиканської бібліотеки, загалом 800 манускриптів латиною і 353 грецькою. Папа значно розширив колекцію манускриптами з Європи та зі Сходу, так, наприклад, за його вказівкою граматик Альберто Енок д'Асколі () вирушив на пошуки вцілілих зібрань з імператорської бібліотеки Константинополя.

Формально громадська бібліотека була заснована 15 червня 1475 року буллою папи Сикста IV «Ad decorem militantis Ecclesiae», тоді її фонди налічували 2 527 творів. 1481 року колекція налічувала вже 3 500 манускриптів, в цьому ж році було побудовано декілька нових приміщень, які отримали назви за колекціями, що там зберігаються: грецька, латинська, секретна та папська бібліотеки. Зібрання можна було оглянути на місці під суворим наглядом. Першим бібліотекарем Ватиканської бібліотеки папою Сикстом IV був призначений гуманіст Бартоломео Платина.

Посланці папи Лева X вирушили на пошуки манускриптів по всій Європі. У листах папа писав, що своїм найбільшим обов'язком вважає збільшення числа копій античних авторів для того, щоб під час його понтифікату латинізм зміг заново розквітнути. Під час розграбування Риму 1527 року, бібліотека, що налічувала на той момент 4 тисячі манускриптів, зазнала сплюндрування, багато манускриптів було пошкоджено.

1588 року папа Сікст V доручив архітекторові Доменіко Фонтані спорудити нову будівлю для бібліотеки. Нове велике приміщення розташовувалося навпроти старої бібліотеки, для зберігання манускриптів передбачалися спеціальні дерев'яні шафи. Папа Сікст V охоче порівнював себе з засновниками таких знаменитих бібліотек, як олександрійська, римська та афінська.

Розвиток з XVII століття За часів папи Павла V для зберігання документів було виділено окрему будівлю. Так почалася історія Секретного архіву, розташованого за брамою Св. Анни. У XVII столітті зародилася традиція передавати до Ватиканської бібліотеки приватні колекції та королівські зібрання. Так, фонди бібліотеки значно поповнилися 1623 року, коли курфюрст Баварії Максиміліан I подарував папі Григорію XV більшу частину захопленої ним Гайдельберзької бібліотеки (так звана  — Палатинська бібліотека) на знак подяки за допомогу в Тридцятилітній війні. 1815 року з Палатинської бібліотеки було повернуто до Гайдельберга 38 латинських та грецьких манускриптів, а також манускрипти з історії міста німецькою та латиною.

1657 року за папи Олександра VII до Ватикану з Урбіно було переведено так звану Урбінську бібліотеку, яка являла собою багату колекцію рукописів епохи Відродження (1767 текстів латиною, 165 — грецькою, 128 — івритом та арабською), засновану герцогом Урбіно Федеріго да Монтефельтро.

1689 року колекція поповнилася зібранням шведської королеви Христини І (Олександрівське відділення). Її зібрання частково було зібране її батьком у походах на Німеччину та Польщу, проте велика частина його була зібрана нею під час перебування в Фонтенбло. Королева провела останні роки життя в Римі і заповідала своє зібрання кардиналові Декіо Аццоліні, небіж якого Помпео продав 1690 року книги Олександрові VIII. Частину цієї колекції папа подарував своєму небожу кардиналу П'єтро Оттобоні. Книги королеви Христини, у складі яких вирізняється зібрання «Оттобоніано» (; 3394 латинських і 473 грецьких манускрипти) та «Каппоніано» (; 288 рукописів з колекції флорентійського маркіза Алессандро Каппоні (), 1759 року поповнили фонди бібліотеки.

1715 року Климентом XI було організовано експедиція до Сирії та Єгипту, яку очолив Йосип Ассемані. За два роки роботи в монастирях Нітрійської пустелі, Каїру, Дамаску, Лівану ним було зібрано близько 150 цінних манускриптів, які поповнили фонди Ватиканської бібліотеки. Папа Климент XIII приєднав всю колекцію братів Ассемані, що становила зокрема 202 сирійсько-халдейських, 180 арабських і 6 турецьких манускриптів.

Наполеонівські війни стали фатальними для фондів бібліотеки: 1797 року 500 манускриптів було конфісковано французькою директорією. Проте 1815 року більшу частину вивезеного, за винятком 36 манускриптів, вдалося повернути до Ватикану.

Бібліотека в XIX і XX століттях 1855 року фонди бібліотеки розширилося за рахунок придбаної колекції книг графа Чіконьяра () та 1445 рукописами кардинала Анджело Мая (), колишнього головного зберігача Ватиканської бібліотеки (1819—1854).

З обранням папою Лева XIII почалася модернізація бібліотеки: відкрилася читальна зала для друкованих книг, засновано лабораторію з реставрації манускриптів, було запроваджено правила каталогізації манускриптів, які діють досі. 1891 року папа придбав колекції графів Боргезе: близько 300 сувоїв старої Авіньйонської бібліотеки, а 1902 року за 525 тисяч франків було придбано архіви кардинала Франческо Барберіні (): 10041 латинських, 595 грецьких і 160 східних рукописів разом зі старими книжковими полицями; пізніше (3394 латинських і 472 грецьких манускрипти), зібрання Сикстинської капели — (колекція з історії музики). Після Першої світової війни було запроваджено єдині норми каталогізації друкованих видань ().

За папи Івана XXIII було придбано декілька колекцій, зокрема італійські рукописи із зібрання Таммаро де Маріні (), колекція драматичних творів перською мовою та ефіопських манускриптів вченого Енріко Черуллі (), а також Вісконті та Маццукеллі (), 1922 року — Россіана (; за іменем її власника, римського аристократа Джованні Франческо де Россі; 1195 манускриптів, 6 тисяч рідкісних видань, 2139 інкунабул).

1923 року до бібліотеки була приєднана Бібліотека Кіджі (; 33 тисяч одиниць, зібраних переважно Флавіо Кіджі з Сієни), 1926 року — зібрання Феррайолі () (885 манускриптів і 100 тисяч автографів, усього понад 40 тисяч одиниць), 1940 року — архів собору Святого Петра () та останнє велике зібрання манускриптів, грамот та автографів італійського історика Федеріко Патетти (, що містить зокрема рукописи з історії П'ємонту), в 1953 — архів княжої родини Роспільозі.

Бібліотека в XXI столітті 2010 року у Ватиканській бібліотеці розпочалося оцифрування 80 000 манускриптів в рамках тестового проєкту, за яким передбачається за 10 років оцифрувати 40 млн сторінок давніх рукописів, що становитиме 45 петабайт FITS. З 23 січня 2013 року перші манускрипти, оцифровані в рамках цього проєкту, доступні через інтернет.

Завдання Ватиканської бібліотеки

Всі основні функції та завдання бібліотеки, що описані в буллі "Ad decorem militantis Ecclesiae"папи Сикста IV від 15 червня 1475 року, залишаються актуальними і в наш час:

До завдань та обов'язків бібліотеки належать такі: збереження та охорона культурних цінностей; поповнення колекції манускриптами, книгами та предметами шляхом купівлі, обміну та дарування; дослідна робота зібрань та можливість наукових публікацій; представлення фондів бібліотеки вченим з усього світу та оновлення технічних засобів.

Зали бібліотеки Спочатку зали бібліотеки папи Миколая V були прикрашені фресками Доменіко Гірландайо, Мелоццо да Форлі та Антоніаццо Романо. З розширенням фондів бібліотека отримала новий будинок, споруджений 1587 року Доменіко Фонтана. Через брак місця двоповерхова будівля була побудована поперек двору Бельведера й таким чином спотворила архітектурну композицію пізнього Ренесансу роботи Браманте.

Приміщення бібліотеки:

Зала одруження Альдобрандіні () з'явилася 1611 року за папи Пія V. 1817 року приміщення було відреставроване для зберігання мідних гравюр, а 1818 року в цю залу були перенесені античні фрески «Одруження Альдобрандіні» (епохи Октавіана Августа), які, можливо, зображують весілля Александра Македонського та РоксаниLucentini Mauro. Rom: Wege in die Stadt. Augsburg, Pattloch, 1995. с. 354.. Назва фрески, знайденої 1604 року на Еськвілінському пагорбі, походить від імені його першого власника — кардинала П'єтро Альдобрандіні та сюжету фрески, що зображує церемонію одруження. У залі також представлені фрески (близько IV до н. е.), яки зображують сцени з «Одіссеї», а стеля прикрашена фрескою Гвідо Рені «Подвиги Самсона». Зала папірусів () (1774 рік) — тут за папи Климента XIV зберігалися «Равеннські папіруси» VI—IX століть. Розписи стелі роботи Рафаеля Менгса зображують заснування нового Музею Климента. У двох вітринах зали експонуються золоті кубки із зображеннями світських, юдейських та християнських сцен. Зала Александра () — побудована 1690 року за папи Олександра VIII, розписаний 1818 року Доменіко де Анджелісом (). На фресках зображено історію папи Пія VI, що потрапив у полон до Наполеона, сцени його заслання та смерті у вигнанні (1799 рік). Зали Павла () — дві зали, розписані Джованні Батіста Річчі сценами понтифікату папи Павла V. Сікстинські зали ().