Москвофі́льство — течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття у 1850—1930-хГалицькі русофіли — ZIK, 25 червня 2015Русофільство на Галичині в ХІХ ст.Ірина Орлевич. Русофільська Течія На Початку 1920-х У Галичині Галичина. — 2013. — Ч. 22-23. — С. 200—208.. Західноукраїнські москвофіли мали проросійські мовно-літературні та суспільно-політичні погляди, обстоювали ідею національно-культурної єдності з російським народом, а пізніше — державно-політичну єдність із Росією. Ідеологічно західноукраїнські москвофіли були опонентами народовців.Місце Росії в Дискусіях Щодо Національної Ідентичності Галицьких Українців У 1860—1867 роках (за матеріалами преси) — Остап Середа. 1997 Поділялися на кілька груп. У 1909 році відбувся офіційний розкол на старокурсників та новокурсників. У сучасній політології відповідає термінам «проросійськість» і «росіянофільство», тобто підтримка дій російської влади, у тому числі й на території України; а також культурна близькість неросійських громадян до Росії.
Виникнення Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас. Москвофільство створювалось і підтримувалось за рахунок щедрого російського фінансування. Деякі дані про фінансування стали відомими завдяки короткочасному відкриттю архівів після скидання московського царизму, за цими даними протягом ста років (1814-1914) лише в рік війни з Японією (1905) витрати на артилерію були більшими за фінансування шпигунсько-лобістської мережі (В. Мороз).
Перші прояви москвофільства на Закарпатті сягають кінця XVIII — початку XIX ст., коли звідти до Росії переселилися відомі науковці й громадські діячі І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які посіли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи стосунки з батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, надто її культурним життям, мовою і літературою.
Після входження Галичини (1772) і Буковини (1774) до монархії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мов, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення в тяжінні до Росії. Цю недовіру підтримували польські політичні кола, які прагнули не допустити проявів самостійного національного життя українців, яких тут зазвичай називали русинами, оголошуючи їхнє намагання відстоювати власні права «інтригою Москви». Тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження в Галичині: заснування просвітницького «Товариства галицьких греко-католицьких священників для поширення письмами просвіти і культури серед вірних» у Перемишлі, заходи митрополита Михайла Левицького з впровадження рідної мови у початкових школах, розроблення перших граматик, викладання руською мовою в університеті, діяльність «Руської Трійці».
Першим пропагандистом «общєрусскіх» ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму Михайло Погодін, який у 1835 і 1839-1840 побував у Львові, де познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією.
Після революції 1848 Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало в постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.
В умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єдинительських ідей. У листопаді 1848 на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності з Росією в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи — Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська матиця, преса — Зоря Галицка, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державної та церковної влади.
Подібні процеси у 1850-х відбувалися і на Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850—1858) та часописи Церковная газета (1856—1858) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.
Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861—1887), Страхопуд (1863—1865), Золотая грамота (1865—1866), Боян (1867) і Славянская 3оря (1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово (1890—1914), Прикарпатская Русь (1909—1915), Голос Народа (1909—1914), Русскій Голосъ (1922—1939), Русская земля (1919—1938).
Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення гасла національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини.
У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу «Просвіті» в 1868 утворене «Общество им. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли надавали так званому обрядовому питанню, пропагуючи російське православ'я під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів, щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і виправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.
Москвофільство на Буковині Москвофільство на Буковині — суспільно-політична течія серед українського населення Буковини, яке виникла наприкінці 1860-х pp. та була запозичена з Галичини. Прихильники даної течії обстоювали національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Москвофіли уособлювали частину тих українців, які не ідентифікували себе як окремий народ. Свої головні надії вони покладали на Росію, яка для них була гарантом національно-культурних та політичних прав.Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ — початку ХХ ст. — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — 574 с.Литвин В. М. Історія України: підручник / В. М. Литвин; ред. В. А. Смолій. — Київ: Наукова думка, 2006. — 728 с.
Наприкінці 1860-х на Буковині виникає москвофільська течія, що була запозичена з Галичини. Москвофільство на Буковині підтримувала румунська партія, що також виступала проти онімечення та полонізації краю. Активними діячами буковинського москвофільства були І.Браник, І.Глібовицький, В.Продай, Т.Дроньта та ін. Причини поширення москвофільства на Буковині були ті ж самі, що й у Галичині — культурна та геополітична ізольованість, низький освітній та матеріальний рівень життя, створення принадливого образу Росії як захисниці православної віри та культури. Ідеологія москвофільства на Буковині являла собою суміш наївного монархізму, що уживався з властивою західним українцям лояльністю до Габсбурзької династії.
Москвофіли розгорнули активну культурно-освітню діяльність, що сприяла формуванню національної самосвідомості. У 1869 ними організоване культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Поряд з популярною на Буковині газетою «Слово», органом галицьких москвофілів, в 1870-ті з'являються буковинські видання: журнал «Буковинська зоря» (1870), щорічний альманах «Буковинський православний календар» (1874).
У середині 1880-х москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: «Руська Бесіда» і «Руська Рада». На москвофільських позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко, Богатирець Касіян Димитрович), що гуртувалася навколо часописів «Православная Буковина» 1893—1901, «Буковински Відомости» (1895—1909), «Православная Русь» (1909—1910), «Русская Правда» (з 1880).
Втрата впливу на старі товариства примусила їхніх лідерів взятися за перегрупування сил, створення окремих, суто москвофільських організацій. Організатором та ідейним натхненником реорганізації буковинського москвофільства виступив у другій половині 80-х років ХІХ ст. уродженець Берегомета — над — Прутом Григорій Купчанко. 1888 р. у Відні Г. Купчанко починає видавати газету «Русская правда», москвофільську за духом, орієнтовану виключно на буковинські справи. Буквально через декілька місяців після появи «Русской правды», в травні 1888 р., у Чернівцях засновується молодіжна москвофільська організація «Буковіна». Студенти з того товариства носили нагрудні стрічки кольорів російського прапора (біло-синьо-червоні), читали російську літературу і навіть переходили із язичія, яким користувалися старорусини, на більш-менш чисту російську мову, чим викликали незадоволення старшого покоління старорусинів.