Сайда, Сідон (, , ) — місто на півдні Лівану, в давнину — незалежне місто-держава.
Історія
«Місто рибалок» Перше поселення на місті Сідона виникло ще у IV тис. до н. е. Тож коли у першій половині III тис. до н. е. узбережжя Середземного моря заселили ханаанеї (фінікійці), вони облаштувалися у вже обжитій місцевості. Спочатку сідонянами називали мешканців цілого краю — від Акко до Бейрута. Слово це швидше за все означало «рибалки»Ця версія у дещо видозміненому вигляді зустрічається вже в Юстина (XVIII, 3), який перекладає на арамейський лад як «рибу», у фінікійській йдеться швидше про «риболовлю» і тим самим сідоняни протиставлялися як ханаанцям, що жили в глибині континенту («скотарям»), так і співплемінникам, що мешкали на північ («лісорубам»). Тож цілком можливо, що за Сідоном його назва закріпилася саме як за першим міським центром цього краю, оскільки інші міста — Тір, Беріт і Акко виникли пізніше. Найстарішим містом Південної Фінікії Сідон називала й більшість стародавніх істориків. Фінікійська легенда стверджувала, що заснував його бог Бел, а назву місто отримало на честь доньки Бела — Сіди. Грецькі міфи називали засновником міста Сіда або Сідона, сина Єгипта. У Біблії Сідон є первістком ХанаанаБуття. X, 15.
Окрім риболовлі мешканці Сідона славилися як торгівці і вправні ремісникиПоказово, що Гомер виразно протиставляє ремісників — сідонян фінікійцям, які виступають в нього здебільшого як пірати). Місто було центром виробництва пурпуру — археологи виявили дуже товсті і щільні шари битих черепашок, які використовувалися для виготовлення фарби. Слава місцевих склодувів була такою, що ПлінійПліній, V, 76 навіть приписав сідонцям відкриття скла. Торгували містяни насамперед з Угаритом і Месопотамією, проте у письмових документах Сідон і його царя Зімріду вперше згадують єгиптяни — серед інших міст, що платили данину фараонам. Під їхню владу місто потрапило щонайменше з часів Тутмоса IV, онука Тутмоса III, який розширив кордони Єгипту до Євфрату.
Єгиптяни і філістимляни
До складу Єгипту Сідон входив як залежна, але самоврядна держава. У внутрішні справи міської громади фараони не втручалися і у відносинах з місцевими мешканцями сідонський цар поводив себе як повновладний володар. Та й виконувати розпорядження єгиптян Зімріда не квапився. Скажімо, розпорядження фараона надати допомогу Біблу в його боротьбі з Абдаширтою сідонці фактично проігнорували, і лише коли у Фінікії з'явилося єгипетське військо продемонстрували покірність. Але й це не завадило Зімріді укласти союз с сином Абдаширти Азіру і перехоплювати біблські кораблі, що поспішали на допомогу єгипетського гарнізону Сіміри. Щоправда, останнім прихистком царя Бібла, якого скинули власні співгромадяни, був саме Сідон. Він намагався відплисти до Єгипту, але був вбитий під час заворушень, спровокованих у Сідоні агентами Азіру.
Допомога Азіру і його союзника Арвада стала в пригоді, коли Зімріда почав війну проти сусіднього Тіра. Щастя було на стороні сідонців, і хоча вони не захопили саме вороже місто, вони приєднали до себе землі тірян на континенті включно із Ушу (Старим Тіром). Водночас Зімріда вів дипломатичну гру з Ехнатоном, сподіваючись з єгипетською допомогою розширити свої володіння на півночі. Єгиптяни у Фінікії з'явилися, однак, лише за часів Хоремхеба. І відновили статус-кво, що існував до війн Зімріди. Пізніші сідонські царі Яппадді і Імту згадуються в суто миролюбному контексті — як торговельні партнери Угарита.
Навала «народів моря» (біля 1200 р. до н. е.) оминула Сідон. Більше постраждали Арвад і Тір, а Угарит взагалі припинив своє існування. Лише пізніше цар Аскалона — одного з царств, утворених філістимлянами, — атакував Сідон із суходолу. Напад був несподіваним, сідонці зазнали нищівної поразки і змушені були рятуватися втечею. Частина біженців опинилася у Тірі, який після цього пережив «друге народження»Юстин, XVIII, 3, 9, частина — в АрвадіСтрабон. Географія, XVI, 2, 13. Дехто пізніше повернувся до рідного міста і разом з мешканцями, що залишилися після філістимської навали, відновили Сідон.
Доба незалежності
Зростанню Сідона сприяв наплив на узбережжя етнічно близьких до фінікійців ханаанеїв, що змушені були залишити землі в глибині континенту під тиском арамеїв і євреїв — про те, що вони шукали порятунку в «землі сідонський», повідомляє, зокрема, й БібліяНав. XI, 8. Місто швидко повернуло собі роль одного з найбільших ремісничих і торговельних центрів Фінікії, а із занепадом Єгипту і втратою фараонами своїх азійських володінь (щонайпізніше за часів Рамзеса XI) здобуло незалежність.
Сідон у цей час володів чималою ділянкою узбережжя — у його підпорядкуванні знаходилося сім менших міст, землі, придатні для ведення сільського господарства, а головне — торговельний шлях до долини Бекаа і далі на схід. Завдяки цьому місцеві купці контролювали обмін між передньоазійськими країнами з одного боку, і долиною Нілу та басейном Середземного моря з іншого. Постачали до сусідніх країн вони і суто фінікійські товари — тканини, одяг, скло, пурпур, а також цінні породи деревини з ліванських гір.
Якщо не вистачало ресурсів для самостійних експедицій, сідонці укладали «товариські» угоди з іноземцями, так звані «хубури». Одним з таким партнерів був єгиптянин Уректер, чий торговельний дім мав «штаб-квартиру» у Танісі. В операціях з ним були задіяні одразу п'ятдесят сідонських кораблів, що належали не лише царю, але й представникам міської знаті, «мужам Сідона». Торговельний флот базувався у захищеній північній гавані міста, в той час як південна затока використовувалася для кораблів рибалок і збирачів черепашок.
На відміну від сусіднього Тіра місто не виводило власних колоній, але вихідці з Сідона швидше за все були у складі переселенців. Іноді саме так інтерпретують згадку про «сідонських людей» у Карфагені та деяких інших заморських містах, проте більшість дослідників впевнена, що у цих випадках йдеться про особливу категорію населення Тіра, яка не мала до Сідона прямого стосунку. Натомість очевидно, що сідонці активно торгували із одноплемінниками в інших куточках Середземного моря і в цьому сенсі колонізація мала загальнофінікійський характер
Загострення суперництва з Тіром і ассирійська загроза
На межі XII—XI ст. до н. е. Сідон вперше зіткнувся із ассирійцями. Похід Тіглатпаласара I (1115—1077 рр. до н. е.), щоправда, не був руйнівним для фінікійців. Від загарбників вони відкупилися багатими подарунками. У наступному столітті сідонців більше непокоїло піднесення Тіра, що почав претендувати на домінування в усій Південній Фінікії (або ж «землі сідонській», як її називали сучасники). До того ж тіряни уклали союз із ізраїльським царем Соломоном, який позбавив Сідон монополії на суходільну торгівлю і відтіснив його від нових торговельних шляхів, що поєднували Фінікію з басейном Червоного моря.
Наприкінці X ст. до н. е. нове піднесення переживає Єгипет. Фараону Шешонку вдалося відновити сюзеренітет над Фінікією, і Сідон змушений був визнати єгипетську зверхність. У 876 р. до н. е. на узбережжі Середземного моря знову з'явилися ассирійці. Сідонці погодилися виплатити Ашшурнасірпалу II данину і їхня делегація була навіть присутня на освяченні нової ассирійської столиці Кальху. Салманасар III у 858 р. до н. е. теж встиг зібрати данину з міста — до того як був зупинений арамейсько-фінікійською коаліцією при Каркарі. Проте Сідон до цього союзу не приєднався — його влаштовував статус «привілейованого» данника, в обмін на який він отримав в ассирійців торговельні привілеї.
У 738 р. до н. е. Фінікію до своїх володінь міцніше приєднав Тіглатпаласар III. Сідон серед його данників не згаданий, але це може означати як включення міста безпосередньо до складу його держави (так сталося з Сімірою) чи підпорядкування його Тіру (на чому наполягають деякі дослідники), так і просто свідчити про лояльне виконання сідонцями своїх зобов'язань — на відміну від бунтівливих сусідів. Показово, що коли після смерті Тіглатпаласара III 727 р. до н. е. в Фінікії спалахнуло повстання, Сідон досить швидко перейшов на бік ассирійців і навіть допомагав Салманасару V під час облоги Тіра.
В 701 р. до н. е. Сідон зайняв під час чергового походу проти Тіра Сінаххеріб. Цього разу за лояльність сідонському царю Ітобаалу віддячили сповна — віддавши йому (на правах особистого володіння) усі континентальні володіння Тира з Ушу включно. Не дивно, що «обдарований» — за твердженням ассирійців — впав Сінаххерібу до ніг, і надалі покірно надавав володарю кораблі з екіпажами для походу проти Вавилона. Наступник Ітобаала Абдмілкат у 680 р. до н. е. повстав проти сина Сінаххеріба Асаргаддона. Проте інші фінікійці (можливо, з огляду на поведінку попередніх сідонських царів) його не підтримали.
У 677 р. до н. е. ассирійці захопили і дощенту зруйнували місто. Величезні багатства, захоплені в Сідоні, включно з скарбницею царя, вивезли до Месопотамії, туди ж перегнали знатних сідонців, ремісників і навіть худобу. Міста Сарепту і Маруб передали Тіру, який прийняв до себе біженців із зруйнованого міста, але допоміг ассирійцям схопити і стратити Абдмілката. Інші сідонські території були включені безпосередньо до складу Ассирії, з них утворили нову — «приморську» — провінцію. А на місці зруйнованого міста коштом інших фінікійців був збудований її адміністративний центр — Кар-Ассаргаддон, заселений переселенцями з ліванських гір і сходу Ассирії.
Відновлення і встановлення вавилонської влади Попри заборони ассирійських царів Кар-Асаргаддон швидко фінікізувався. Невдовзі до нього повернулися і сідонські біженці. Нова назва серед місцевих мешканців не прижилася і місто продовжували називати Сідоном. Після смерті Ашшурбаніпала (627 р. до н. е.) місто не лише повернуло собі самоврядування, але й фактично стало незалежним, щоправда, ціною остаточної відмови від Сарепти на користь Тіра. Після 614 р. до н. е. — Сідон визнав зверхність Єгипту і навіть постачав до долини Нілу ліс і кораблі, зокрема й для славетної мандрівки навколо Африки.
У 599 р. до н. е. у Палестині з'явилася армія Навуходоносора II і місто поквапилося визнати себе данником Вавилона. Прихід до влади в Єгипті Псамметиха II оживив надії на відновлення незалежності. Сідонські представники взяли участь в єрусалимській «нараді послів» під егідою юдейського царя Седекії, і той із спільними пропозиціями вирушив до Месопотамії, проте Навуходоносор II домовлятися відмовився. Вавилонське військо знову з'явилося в Палестині, захопило Єрусалим і взяло в облогу Тір (585 р. до н. е.). Сідон, не чекаючи розв'язки, визнав владу Навуходоносора на умовах збереження обмеженої автономії. Проте це викликало ревнощі з боку Єгипта. У 572 році до н. е. фараон Апрій раптовим ударом із суходолу захопив Сідон і приєднав до своїх володінь. У 570 р. до н. е. Апрія позбавили престолу, чим одразу скористалися вавилоняни. Єгипет відстояв власну незалежність, але остаточно відмовився від Фінікії на користь суперника.
Сідон як міг скористався із замирення, намагаючись відновити свої позиції в міжнародній торгівлі. В місті розпочалося масштабне будівництво, а поруч з ним цар почав зведення величного храму Ешмуна. Щоправда, у 563 р. до н. е. вавилоняни несподівано позбавили Сідон автономії, проте з приходом до влади Набоніда (555 р. до н. е.) вона була відновлена.
Фаворити Ахеменідів
У 539 р. до н. е. Вавилонське царство припинило своє існування і Сідон поквапився визнати владу Кира. У 525 р. до н. е. місто надало Камбісу свій флот для походу проти Єгипту. Після того як Тір відмовився допомогти перському володарю оволодіти Карфагеном, Ахеменіди почали віддавати перевагу Сідону, перетворивши його на свій опорний пункт на узбережжі Середземного моря. Поруч з містом був навіть влаштований «парадіс» — сад-резиденція «царя царів». Дарій І виокремив Сирію, Фінікію і Палестину в окрему сатрапію — Заріччя.