Луї́ П'єр Альтюссе́р (; , , Алжир — , Ла-Верр'єр, Франція) — французький філософ, один із найвпливовіших представників західного марксизму, творець структуралістського марксизму, член Французької комуністичної партії (1948—1980), професор Вищої нормальної школи (Париж). Праці Альтюссера перебували на перетині марксистської традиції та низки напрямів континентальної філософії та соціальних наук.
Пік популярності Альтюссера припав на 1960-ті та 1970-ті роки, коли були опубліковані його основні роботи — «За Маркса» та . На тлі загального підйому французького неомарксизму початку 1960-х Альтюссер запропонував нову інтерпретацію творів Маркса, спираючись на французьку традицію епістемології науки, структуралізм, спінозизм і психоаналіз. Висунуті Альтюссером ідеї теоретичного антигуманізму, епістемологічного розриву історії як «процесу без суб'єкта», , теоретичної практики широко обговорювалися в усьому світі. Альтюссер у той період був провідним теоретиком Французької компартії та брав активну участь у суспільно-політичних дискусіях. Філософ постійно переглядав свої ранні погляди, а в пізній період зблизився з течією постструктуралізму.
Альтюссер понад тридцять років викладав у престижній Вищій нормальній школі, багато його учнів, у тому числі Мішель Фуко, П'єр Бурдьє, Жак Дерріда, згодом стали знаменитими філософами. Альтюссер вплинув на сучасну суспільну думку, мав послідовників у різних частинах світу: Великій Британії, США, Італії, країнах Латинської Америки. Сформульована Альтюссером теорія ідеології, заснована на поняттях інтерпеляції та суб'єктивації, є однією з найвідоміших концепцій ідеологій у сучасній політичній філософії, соціальних та гуманітарних науках.
Внаслідок перебування у таборі для військовополонених під час Другої світової війни, усе доросле життя філософ страждав від психічного розладу, що зокрема виражалося у формі постійних депресій. 1980 року під час спричиненої ліками галюцинації Альтюссер задушив свою дружину . Його визнали неосудним через ментальний розлад, після чого він три роки проходив примусове лікування у психіатричній клініці. З тої пори він майже не займався академічною роботою і провів залишок життя на самоті, зазнаючи постійних нападок з боку своїх противників та преси.
До 1980-х років, у зв'язку із загальним занепадом марксизму, роботи Альтюссера почали забуватись. У 1990-ті роки, після посмертних публікацій численних рукописів, листів та автобіографії, інтерес до творчості філософа повернувся, що нерідко супроводжувалося переглядом колишніх оцінок.
Життєпис
Ранні роки Народився у Бірмандрейсі (передмістя Алжиру) у католицькій дрібнобуржуазній сім'ї вихідців з Ельзасу. Його батько, Шарль-Жозеф Альтюссер, був офіцером французької армії, а згодом директором марсельського філіалу Алжирської банківської компанії. Матір, Люсьєн-Марта Берґер, набожна католичка, працювала шкільною вчителькою. Як згадував Альтюссер, його алжирське дитинство було благополучним. Дослідник відзначав, що Альтюссер, як Камю на покоління раніше і Дерріда на покоління пізніше, був «продуктом французької колоніальної культури Північної Африки».
У 1930 році сім'я Альтюссера переїхала до Марселя, а в 1936 — до Ліона. Луї навчався у школах Алжиру й Марселя, а пізніше — у Ліоні, в одному з найкращих провінційних ліцеїв Франції. У роки навчання Альтюссер, виходець з консервативної родини, підпав під вплив учителів-католиків, філософів й істориків, а 1937 року вступив до молодіжної католицької організації (). Одним з його вчителів був католицький філософ Жан Ґітон, який пізніше згадував, як молодий Альтюссер у 1938 році хотів стати ченцем-траппістом. На думку деяких критиків Альтюссера, раннє прилучення до католицизму згодом вплинуло на його підхід до вчення Маркса.
У ліонському ліцеї Альтюссер пройшов дворічне підготовче навчання (), готуючись до вступних іспитів у престижні вищі школи. У липні 1939 року успішно вступив до елітної Вищої нормальної школи (ВНШ), але ще до початку навчального року першокурсника Альтюссера призвали в армію. У червні 1940 року він потрапив у полон в місті Ванне (Бретань) і п'ять років війни провів у концтаборі для військовополонених у Шлезвіг-Гольштейні (Північна Німеччина). Спочатку Альтюссера відправили на важкі роботи, проте він захворів і його перевели на роботу санітаром у табірному лазареті. У своїй автобіографії Альтюссер описував табірний досвід солідарності, сумісної дії й спільності, який, з його спогадів, відкрив йому ідею комунізму. Альтюссер згадував:
Водночас перебування у концтаборі погіршило його психічне здоров'я, що виражалося у постійних депресіях, котрі тривали до кінця життя. На думку його біографки Елізабет Рудінеско, досвід абсурдної війни був вирішальним у формуванні філософського покоління Альтюссера. Ближче до кінця війни Альтюссер відчував розгубленість — він не здобув слави й героїзму, однак разом з тим його оминули підозри в колабораціонізмі. Війна, що змушувала йти на крайні ризики, зрештою не залишила Альтюссерові нічого, окрім травматичного досвіду та внутрішнього розладу.
Після визволення й закінчення війни у 1945 році Альтюссер поновив навчання у Вищій нормальній школі. 1946 року заприятелював з перекладачем Геґеля і Гессе Жаком Мартеном, який пізніше скоїть самогубство. Альтюссер присвятить Мартенові свою книгу «За Маркса». У ВНШ він дружив з Мішелем Фуко, Жаном-Туссеном Десанті та в'єтнамським філософом Чан Дик Тхао. Під впливом Мартена Альтюссер почав серйозно вивчати Геґеля і французьких філософів науки Жана Каваєса і Жоржа Канґієма. Інтерес до феноменології Геґеля був пов'язаний з геґелівським «ренесансом» у Франції у 1930-х і 1940-х роках. Альтюссер не приймав кожевського трактування «Феноменології духу» Геґеля (праця Кожева була опублікована 1947 року; Альтюссер написав на неї коротку рецензію «Людина, ця ніч»), позаяк відмовлявся виводити філософію Маркса з геґелівської діалектики пана й раба. На думку дослідника Ґреґорі Елліотта, Альтюссер у ті роки був геґельянцем, хоч і недовго. Випускна робота, написана під керівництвом Ґастона Башляра, називалася «Про поняття змісту у філософії Геґеля» (опублікована 1992 року).
Під час навчання у ВНШ молодий Альтюссер залишався католиком і перебував у католицьких організаціях, підтримуючи взаємини з лівим рухом «священників-робітників».
Початок кар'єри. Перші публікації Закінчивши своє навчання в 1948 році, Альтюссер отримав диплом філософа. Того ж року витримав конкурс на заміщення посади викладача вишу («агреже») і був назначений асистентом у ВНШ, де згодом обіймав посади викладача філософії, старшого викладача й лектора, проводив власні тематичні курси з філософії та з окремих філософів. З 1948 року був куратором курсу («кайман» на студентському жаргоні), готував студентів до випускних іспитів, серед його учнів опинилися Жак Дерріда, П'єр Бурдьє, Мішель Фуко і Мішель Серр. 1950 року став секретарем секції гуманітарних і соціальних наук ВНШ. Загалом Альтюссер провів у ВНШ тридцять п'ять років, до 1980 року. Увесь цей час Альтюссер мав великий вплив у ВНШ, постійно організовував лекції та семінари з участю провідних французьких філософів.
Наприкінці 1940-х років Альтюссер поступово відходив від католицизму в бік комунізму. На політичне становлення Альтюссера суттєво вплинула дружба з Мартеном, який був активістом компартії. У перші післявоєнні роки Французька комуністична партія була однією з найвпливовіших політичних сил: чимало французьких інтелектуалів долучалися до неї. Альтюссер згадував:
Альтюссер став членом ФКП у листопаді 1948 року, провадив активну діяльність, беручи участь, зокрема, у лівому «Русі за мир». Вступивши до ФКП, Альтюссер, з усім тим, кілька років додержувався католицьких переконань. 1949 року філософ висловився з приводу відносин між католицькою церквою і робітничим рухом, виступаючи одночасно за соціальне визволення церкви, і за «релігійну реконкісту». Вірогідно, непросте двоїсте становище тривало довше, ніж Альтюссер одкрито визнавав — аж до початку 1950-х років, коли Ватикан заборонив католикам брати участь у русі «священників-робітників» й інших лівих рухах, які багато означали для Альтюссера.
Протягом усього життя Альтюссер майже не писав великих праць. Його спадок містить збірки раніше прочитаних лекцій, чорнові версії неопублікованих книг, незакінчені фрагменти. Зазвичай книги створювалися на ґрунті компіляцій статей за схожою тематикою. Альтюссер з 1946 року писав статті, присвячені християнству, політиці, філософії історії та поточним політичним подіям (приміром, процесу Райка в Угорщині). Перша стаття про актуальність християнства у сучасному світі, опублікована в католицькому виданні «Полонене Євангеліє», відповідала на питання «Чи оголошена благая вість сьогоднішнім людям?». У той же період займався філософією французького Просвітництва, за якою готував у 1949—1950 роках проєкт великої дисертації на тему «Політика і філософія в XVIII столітті» та невелике дослідження про Руссо. 1950 року дисертацію було представлено Жану Іпполітові та Владимирові Янкелевичу, проте в підсумку її відхилили. Згодом Альтюссер писав, що ця праця завжди зберігала для нього значущість, що найшло втілення у книзі про Монтеск'є і пізніших роботах про Руссо. На початку 1950-х років Альтюссер остаточно дистанціювався від Геґеля, учення якого стало для нього «буржуазною» філософією.
З 1953 по 1960 роки Альтюссер майже нічого не публікував з марксистської тематики, але викладацька діяльність створила йому репутацію філософа та дослідника. 1955 року Альтюссер опублікував у журналі Revue de l'enseignement philosophique відкритий лист Полю Рікеру «Про об'єктивність історії», присвячений питанням наукових основ історії; лист був відповіддю на жорстку критику Рікером книги Раймона Арона «Введення у філософію історії». 1959 року вийшла його перша книга — про філософію Монтеск'є. 1960 року Альтюссер переклав, відредагував і опублікував обрані роботи Феєрбаха 1839—1845 років, написавши передмову до збірки його текстів.
1960-ті роки: головні праці У 1961 році з публікації статті «Про молодого Маркса — питання теорії» в журналі La Pensée почалася серія робіт про Маркса, які принесли Альтюссерові популярність. Альтюссер включився в дебати про Маркса і марксистську філософію, що розгорялися серед французьких марксистів. Дебати проходили трьома різними способами: через публікації книжок, полеміку у газеті La Nouvelle Critique (1964—1965 роки) і пленумі ФКП 1966 року.
У 1964 році в La Nouvelle Critique виходить стаття «Фройд і Лакан», присвячена психоаналізу і марксизму у Франції. Тоді ж ВНШ з ініціативи Альтюссера запрошує Лакана для проведення семінарів. На першому ж семінарі згадується Спіноза. До того ж періоду інтенсивної творчої та викладацької активності належить цикл семінарів Альтюссера з таких тем: «Ранні роботи Маркса» (1961—1962), «Витоки структуралізму» (1962—1963; на семінарі розбиралася і «Історія безумства» Фуко, яку Альтюссер оцінював дуже високо), «Лакан і психоаналіз» (1963—1964), «Читати „Капітал“» (1964—1965). Останній семінар послужив базисом для однойменної колективної роботи. У семінарах брали участь, зокрема, Етьєн Балібар, Ален Бадью, , , Режіс Дебре, Жак Рансьєр, Жак-Ален Міллер.