Регуля́рна а́рмія США () — основна складова сухопутних військ США, найбільший за чисельністю компонент армії США. Веде свою історія з моменту заснування Континентальної армії США, як найбільш боєготова професійна складова сухопутних військ країни .

Разом з Національною гвардією армії США та Резервом Армії США входить до складу Армії США.

Заснована резолюцією Континентального Конгресу 14 червня 1775 року, як організована військова сила Тринадцяти колоній в боротьбі за незалежність Сполучених Штатів. Згодом Конгрес, у зв'язку із закінченням війни і необхідністю створення власних Збройних сил замість розформованої Континентальної армії, своїм рішенням від 14 червня 1784 року заснував Регулярну армію США. Регулярна армія США формувалася як постійні професійні сухопутні війська країни. Від часів Американської революції й аж до завершення Іспансько-американської війни менш чисельну Регулярну армію США підтримували міліції штатів та добровольчі полки, що формувалися штатами (але в часи війни підпорядковувалися федеральній владі та федеральному командуванню збройних сил країни). Ці добровольчі полки отримали назву «Добровольці Сполучених Штатів» ( — USV) на противагу Регулярній армії США ( — USA). Під час Громадянської війни в США близько 97 відсотків армії Союзу складали саме добровольці Сполучених Штатів.

У сучасній термінології під «Регулярною армією» розуміють штатний компонент дійсної служби Армії США, на відміну від Резерву армії та Національної гвардії армії. Четвертий компонент — Армія Сполучених Штатів () — перебуває в неактивному стані з моменту скасування призову на військову службу в 1973 році та переходу збройних сил США на повністю добровольчу основу.

Американська військова система сформувалася на основі поєднання професійної загальнонаціональної Континентальної армії, міліцій штатів і добровольчих полків часів Війни за незалежність, а також подібних військових формувань, створених після війни відповідно до Закону про міліцію 1792 року. Ця структура, з незначними змінами, слугувала основою організації Армії США аж до створення сучасної Національної гвардії у 1903 роціWright, Jr., Robert K. and Morris J. MacGregor, Jr. Soldier–Statesmen of the Constitution, Center of Military History, United States Army, Washington, D.C., 1987, First Printing-CMH Pub 71-25. Retrieved September 28, 2010.. Закон про міліцію передбачав залучення добровольців, яких у воєнний час можна було використовувати в будь-якому місці, на відміну від міліцій штатів, діяльність яких обмежувалася територією відповідного штату та короткими термінами. Навіть сучасна професійна Армія США, що доповнюється силами Резерву Армії та Національної гвардії Армії, має схожу організаційну структуру: постійне професійне ядро ​​та додаткові підрозділи, які можуть бути мобілізовані в надзвичайних ситуаціях або під час війни.

Історія

Континентальна армія Історія армії США бере початок від створення Континентальної армії 14 червня 1775 року, коли Континентальний конгрес санкціонував набір стрільців із Пенсільванії, Меріленду та Вірджинії на річну службу для підсилення ополчення Нової Англії, що тримало в облозі БостонHogan, Jr., David W., U. S. Army Center of Military History, Centuries of Service, The U.S. Army, 1775–2004, pamphlet, Center of Military History, United States Army, Washington, D.C., 2004, CMH Pub 70–71–1, p. 4. http://www.history.army.mil/books/cos/3-9.htm. Наприкінці 1776 року Конгрес ухвалив рішення про переведення Континентальної армії на службу протягом усього періоду війни. Армія мала складатися з 88 батальйонів, які формували й оснащували окремі штати; офіцерів також призначала влада штатів. На практиці ж призначення офіцерів відбувалося за участі Конгресу, головнокомандувача Джорджа Вашингтона та керівництва штатів. Кількість батальйонів розподілялася між штатами пропорційно до чисельності їхнього населення. Хоча початкова кількість батальйонів була близькою до встановленої норми, станом на 1 січня 1787 року чисельності піхоти Континентальної армії вистачало лише для укомплектування полків, що відповідали п'ятдесяти батальйонам. Під час Війни за незалежність батальйони й полки фактично були тотожними одиницями. До завершення облоги Йорктауна в жовтні 1781 року чисельність піхоти Континентальної армії зросла до 60 батальйонівMahon and Danysh, 1972, p. 11..

Протягом війни багато підрозділів міліції штатів та окремих добровольчих полків (які зазвичай формувалися лише для виконання завдань на місцевому рівні) протягом коротких періодів часу підтримували Континентальну армію. Хоча підготовка й екіпірування бійців, які служили не на постійній основі або протягом обмеженого часу, а також координація їхніх дій із професійно підготовленими регулярними військами були складним завданням, такий підхід дозволив американцям здобути перемогу без необхідності створення великої чи постійної армії.Mahon and Danysh, 1972, pp. 10–11.

На завершальному етапі війни генерал Вашингтон подав до Конгресу свої плани щодо створення постійної армії та організованої міліції. Однак через нездатність Конгресу залучати значні кошти в межах дії Статей Конфедерації, побоювання щодо постійних армій, а також відчуття безпеки від зовнішніх ворогів (завдяки пануванню Королівського флоту на морі) Конгрес розпустив Континентальну армію після набрання чинності Паризьким мирним договором із Великою Британією. Конгрес залишив на службі 80 військовослужбовців для охорони зброї та спорядження у Вест-Пойнті (штат Нью-Йорк) і форті Пітт, а також звернувся до штатів із проханням виділити 700 бійців зі своїх підрозділів міліції для річної служби на прикордонних територіях. Делегати Конституційного конвенту у Філадельфії (1787) визнали необхідність створення більш стабільної військової структури й передбачили існування національних регулярних армії та флоту, а також міліції, що перебувала б під контролем штатів, але водночас підпорядковувалася цивільній владі через парламентський контроль над фінансуванням та президентське керівництво (як головнокомандувача регулярних військ і міліції в разі її залучення до федеральної служби)Hogan, Jr., 2004, pp. 6–7.

3 червня 1784 року — наступного дня після того, як чисельність Континентальної армії було скорочено до 80 осіб, — Конгрес заснував полк, який мав бути сформований із добровольців міліції чотирьох штатів під командуванням офіцерів із того ж середовища. Цей підрозділ — 1-й американський полк — до 1 січня 1792 року очолював Джошуа Гармар із Пенсільванії; згодом полк поступово перетворився на регулярну військову частину (у 1791 році отримав назву 1-го піхотного), а в 1815 році, під час реорганізації армії після війни 1812 року, був перейменований на . Конгрес США поступово збільшував чисельність збройних сил: із 700 осіб у 1784 році до 5104 осіб у 1793 роціMahon and Danysh, 1972, p. 13..

Легіон США Збройні сили США усвідомили необхідність створення добре підготовленої постійної армії після поразки Сент-Клера 4 листопада 1791 року, коли сили під командуванням генерала Артура Сент-Клера були майже повністю знищені Північно-Західною конфедерацією поблизу сучасного Форт-Рікавері (штат Огайо)Mahon and Danysh, 1972, p. 13.. Ці плани, підтримані президентом США Джорджем Вашингтоном та військовим міністром Генрі Ноксом, призвели до створення Легіону Сполучених Штатів. Система командування базувалася на військових працях XVIII століття, що належали Анрі Буке (професійному швейцарському військовому, який служив полковником британської армії) та французькому Головному маршалу Моріцу Саксонському.

У 1792 році Ентоні Вейна, відомого героя Війни за незалежність США, переконали залишити відставку й повернутися на дійсну службу як головнокомандувача Легіону у званні генерал-майора. Легіон, особовий склад якого набирали та формували в Піттсбурзі (штат Пенсільванія), створювався на основі підрозділів 1-го та 2-го полків армії Сент-Клера, що брали участь у битві на річці Вобаш. Ці підрозділи згодом стали Першим та Другим сублегіонами. Третій і Четвертий сублегіони формувалися з новобранців. З червня по листопад 1792 року Легіон дислокувався у форті Лафаєт у Піттсбурзі.

Новий підрозділ проходив підготовку в Легіонвіллі, поблизу сучасного міста Бейден, штат Пенсільванія. Ця база стала першим офіційним центром базової військової підготовки в армії США. Протягом зими 1792—1793 років особовий склад — як досвідчені військові, так і новобранці — опановував військові навички, тактику та дисципліну. Згодом Легіон узяв участь у Північно-західній індіанській війні — конфлікті між американськими індіанськими племенами, що входили до Західної конфедерації, та військами США на територіях на південь від річки Огайо. Ця надзвичайно успішна кампанія завершилася рішучою перемогою в битві біля Фоллен Тімберз 20 серпня 1794 року. Вважається, що саме підготовка, отримана в Легіонвіллі, відіграла вирішальну роль у цьому успіху.

Однак після смерті Вейна бригадний генерал Джеймс Вілкінсон — колишній заступник Вейна в Легіоні — у грудні 1796 року почав розформовувати створену його попередником структуру. Він прагнув відновити військову модель, що базувалася на полковій системі. Вілкінсон, який, як згодом з'ясувалося, був платним агентом іспанської корони, намагався позбавити армію США всього, що створив Вейн. У результаті 1-й, 2-й, 3-й та 4-й сублегіони були перетворені на 1-й, 2-й, 3-й та 4-й полки армії США.

Війна 1812 У січні 1812 року, на тлі зростаючої загрози війни між США та Великою Британією, Конгрес дозволив армії сформувати десять додаткових піхотних полків (які мали бути чисельнішими за вже наявні) та надав президенту повноваження призвати на службу 50 000 ополченців. Однак у червні 1812 року Конгрес санкціонував створення загалом 25 піхотних полків однакової чисельності у складі регулярної армії. Увесь цей час штати конкурували з федеральним урядом за набір солдатів, пропонуючи коротші терміни служби у своїх полках. Згодом, у січні 1813 року, Конгрес розпорядився створити двадцять нових піхотних полків із терміном служби лише в один рік. Було сформовано дев'ятнадцять із них. На початку 1814 року було створено ще чотири піхотні полки та три полки стрільців. Ці 48 піхотних і 4 стрілецькі полки становили найбільшу кількість піхотних підрозділів у регулярній армії аж до Першої світової війни. Попри це збільшення чисельності регулярних військ, дев'ять із десяти піхотинців під час війни 1812 року були ополченцямиMahon and Danysh, 1972, p. 24..

Після завершення війни, згідно із законом від березня 1815 року, Конгрес встановив чисельність регулярної армії в мирний час на рівні 10 000 осіб, розподілених між 8 піхотними полками, 1 стрілецьким полком і артилерійським корпусом, але без кавалерійських полків. Фактично, більшість нових полків, сформованих для війни 1812 року, розглядалися як добровольчі підрозділи, створені на час війни та розформовані після її закінчення.

Семінольські війни У 1821 році Конгрес визнав ситуацію достатньо безпечною, щоб скоротити витрати шляхом розформування стрілецького полку та 8-го піхотного полку, а також зменшення чисельності рот до п'ятдесяти одного рядового — найменшого показника за всю історію. Такий стан справ зберігався протягом п'ятнадцяти років, доки дії індіанців не змусили збільшити чисельність військ. У війні Чорного Яструба (1831—1832) перемогу здобули переважно сили ополчення. Однак для перемоги у війнах із семінолами у Флориді (що тривали з грудня 1835 року до 1842 року) довелося збільшити чисельність регулярної армії на 39 осіб у кожній роті та додати ще один піхотний полк, а також залучити — принаймні на початковому етапі — підрозділи добровольців та ополченців. Після завершення війни чисельність рот знову скоротили до мінімуму, проте другий драгунський полк, доданий до складу армії раніше, переформували на стрілецький. Коли через рік його знову перетворили на драгунський, стрілецький корпус припинив своє існування.Mahon and Danysh, 1972, p. 18.

Американо-мексиканська війна