Кіннота вперше з'явилась як нерегулярні війська у країнах Стародавнього Сходу. Вона була високо цінована за свою високу рухливість і маневровість, які, у поєднанні зі стрімким та потужним ударом, нерідко грали вирішальну роль у багатьох битвах. Кіннота мала здатність до самостійних дій на значній відстані від основних сил, могла долати великі відстані за короткий час, раптово з'являтися на флангах та в тилу супротивника, швидко розгортатися для бою, а також переходити від кінного до пішого строю. Ці якості давали кінноті можливість успішно вирішувати широкий спектр тактичних та оперативно-стратегічних завдань.

Кіннота в давньому світі

Перші свідчення використання коней у воєнних цілях у Євразії датують IV–III тисячоліттями до н. е. На шумерському зображенні бойової сцени, створеному близько 2500 року до н. е., показано тварин із родини коневих, запряжених у колісні вози.

До 1600 року до н. е. вдосконалення упряжі та конструкції колісниць сприяло поширенню колісничного війська на всьому Стародавньому Близькому Сході. Найдавнішим відомим письмовим посібником із підготовки бойових коней вважають настанову з тренування колісничних коней, укладену близько 1350 року до н. е.

Коли колісниці поступово поступилися місцем кінноті, з’явилися нові методи підготовки вершників і коней. Близько 360 року до н. е. давньогрецький воєначальник Ксенофонт написав докладний трактат про мистецтво верхової їзди.

Ефективність використання коней у бою істотно зросла завдяки розвитку спорядження, зокрема появі сідла, стремен і хомута.

На зорі свого існування, кіннота була представлена виглядом нерегулярних і недосвідчених військ. Вона виникла в Ассирії та Урарту в IX столітті до н. е. В Персію кіннота потрапила у VI столітті до н. е., де стала головним видом військ. Перська кіннота поділялась на важку, озброєну мечами та списами, і легку — з луками, дротиками та списами.

Ассирія є місцем походження кінноти як нового роду військ. Уже в IX столітті до н. е., вершники складали значну частину ассирійського війська. У своїх ранніх формах, вершники сідали на неосідланих конях, а пізніше було винайдено високе сідло без стремен. Вершники вели бій в парах: один озброєний луком, другий — списом та щитом. Мечі та булави також іноді були в озброєнні вершників. Проте, ассирійська кіннота ще була нерегулярна і не витіснила бойові колісниці.

В Урарту, колісниці були «аристократичними» бойовими одиницями, але через їх високу вартість почав виникати більш економічний рід військ. Оскільки військові дії в Урарту носили регулярний характер і військові походи проводилися щорічно, армія цієї країни була значною. Військо царя Ішпуїні складалося зі 100 колісниць, 10 тисяч кінних воїнів та 3 тисяч піших солдатів.

Регулярна кіннота вперше була організована в Стародавній Греції. Оскільки грецька культура була сільськогосподарською, кінні загони були відносно малочисельними — лише близько 1 тисячі вершників у найбільшому місті, Афінах. Місто Олінф налічувало близько 600 вершників. Хоча інші міста-держави також мали кінноту, вона не мала значного практичного значення у битвах, де головну роль грали фаланги піших гоплітів.

Давня кіннота досягла піку свого розвитку у IV ст. до н. е. у війську Олександра Македонського. Кіннота була поділена на важку кінноту, відому як катафрактарії, союзну кінноту фессалійців, та легку допоміжну кінноту, що складалася з воїнів з варварських племен. Легка кіннота виконувала завдання розвідки, охорони та переслідування розбитого противника. Важка кіннота здійснювала головний удар у взаємодії з піхотою. Союзна кіннота греків займала проміжне місце в армії Олександра, але не грала значної ролі. Під командуванням Олександра Македонського кіннота вирішувала долю всіх основних битв в Азії, включаючи битви на річці Гранік, при Іссі, Гавгамелах.

У стародавніх римлян кіннота була допоміжним родом військ (основним вважалася піхота). Організаційно вона входила до складу легіонів і ділилася на турми — по 30 вершників кожна. На озброєнні кавалеристи мали списи і мечі; верховій їзді були навчені слабко; кінь служив їм, переважно, засобом пересування. На кінноту покладалися, здебільшого, функції розвідки та вирішення різних забезпечувальних завдань. Високі бойові якості мала карфагенська та союзна нумідійська кіннота, яка зіграла важливу роль у розгромі римської армії в битві при Каннах. Нумідійська кіннота була легкого типу та схожа на арабськуНумидийская конница , Записки нумидийца.

Сильна кіннота була у парфян. Броньовані повністю парфянські вершники стали прообразом європейських лицарів пізнього часу. У битві при Каррах в 53 до н. е. вони зіграли важливу роль у розгромі римських легіонів під командуванням Красса. У південних слов'ян у VI-VIII ст. була нечисленна кіннота, яка сприяла пішим воїнам у досягненні перемоги.

Середньовіччя

Кіннота в Західній Європі

У Західній Європі (VIII — IX століття) головне значення в боях, з причини відсутності сильної піхоти, набула лицарська кіннота. Озброєні важкими списами і мечами, закуті в броню лицарі (але ще без коней), атакували противника, шикуючись у лінію або клином. Улюбленою формою бойового порядку лицарського війська був зрізаний клин («свиня»), передні ряди якого становили добірні лицарі, що рухалася за головним клином піхота і прикривалася з флангів і тилу 2-3 шеренгами важких вершників. Піхота довершувала розгром супротивника, пригніченого ударом щільної маси лицарів.

З початку XV століття для захисту лицарі почали використовувати суцільні пластинчасті обладунки. Їх вага разом з кольчугою сягала 32 кг. Бронею-бардом захищалися також і коні. Важка, малорухлива лицарська кіннота була не здатна до ведення маневрових дій та переслідуванню легкоозброєного противника. Велика вага обладунків приводила до суттєвого обмеження рухливості воїна і в пішому бою, де легкоозброєний і більш маневровий противник отримував суттєву перевагу. Так само слід розуміти, що величезні, 2 метри у висоту (це при середньому тоді людському зростанні 150—160 см) і вагою близько тонни дестріє, в раннє середньовіччя тягали не менш величезні вози з суцільними колесами, не сильно обтяжувалися приліплений бронею і вагою вершника, а будь-кого хто стояв на шляху, навіть пронизані пікою чи списом, просто розчавлювали. Тільки поява неймовірно глибоких пікінерських шикувань вкупі зі значною кількістю арбалетників і аркебузирів епохи Ренесансу припинило повну гегемонію цих монстрів на полі бою.

Кіннота Київської Русі

У війську Київської Русі (IX — X століття) кіннота, якої спочатку не було, вже в X столітті становила основу княжих дружин. Платня сплачувалася сріблом, золотом та хутром. Зазвичай воїн отримував близько 8-9 київських гривень (понад 200 срібних дирхемів) на рік, однак до початку XI століття плата пересічному воїну становила 1 північну гривню, що набагато менше. З плином часу кіннота київських князів ставала більш численною і відігравала у боях все більшу роль. Важливе значення кіннота мала у війську Олександра Невського, коли він розгромив лицарів Тевтонського ордену у Льодовому побоїщі 1242 року. У Куликовській битві 1380 року засадний кінний полк московської раті Дмитра Донського вирішив результат бою з ординським військом.

Кіннота у Візантійській імперії

Східна Римська імперія на початку свого існування зіткнулася з вестготами і гунами, найважливішими ударними силами яких служила саме кіннота. Візантійська імперія — східна частина колись великого Рима, що збереглася як єдине ціле після розпаду Західної Римської імперії, — досить швидко відреагувала на нову загрозу, створивши кінні частини і навчившись ефективно протидіяти як важкій кінноти, наприклад вестготів, так і легкокінним лучникам, що складали ядро гунських орд. Візантійська кіннота ділилася на три види; тяжкоозброєних в обладунках, озброєні легше, призначена в основному для коротких сутичок з ворогом, і, нарешті, кінні лучники. Широко використовувалася наймана кіннота, особливо гунська та загони подібної їй племінної кінноти з азійських степів та Східної Європи. Всі три елементи кінноти були важливі для армії, але особлива роль належала, як можна припускати, верховим стрільцямВойны средневековья ..

Арабська кіннота

Одночасно з кіннотою Візантії розвивалася кіннота i у племен Аравійського півострова. Попри те що візантійці протягом перших трьох століть історії імперії (тобто з 395) постійно воювали, вони виявилися абсолютно неготовими до тактики мусульманського противника, який, вирвавшись з території Аравійського півострова, бурею промчав по візантійській території. Ці армії воїнів-кочовиків пересувалися на конях або на верблюдах і були, настільки ж звичні до ведення кінного бою, як описані Амміаном Марцелліном гуни. Однак не слід уявляти їх такими вже примітивними жителями пустелі, які не мали сучасного озброєння і не знали «цивілізованої» стратегії і тактики. Хоча багато з них боролися на конях і верблюдах як легкі вершники, відомо, що інші — заможніші воїни кінноти — билися в кольчугах і шоломах. Що ж до наявності у них ефективної стратегії і тактики, успіх арабів у перші століття їх військової історії говорить сам за себе. Як армія, в якій панівною силою служила кіннота, вони йшли від перемоги до перемоги, проти не настільки сильно релігійно мотивованого ворога, включаючи колись вельми і вельми могутніх, але видхлих персів і так само виснаженої війнами з Персією Візантійську імперію. Остання зуміла зупинити їх просування тільки в Малій Азії, втративши Близький Схід і всі володіння в Африці. На кілька наступних століть візантійці перейшли переважно до оборони, роблячи зміцнення кордонів. Тим часом араби-мусульмани продовжували представляти загрозу для Східної імперії. Авари, розгромлені в VIII столітті Шарлеманем, або Карлом Великим, більше не служили джерелом небезпеки для Заходу, проте на місце їх прийшли болгари, мадяри і слов'яни Стародавньої Русі. Іноді візантійські імператори намагалися переходити в наступ у різних землях басейну Середземного моря, однак якщо успіх і супроводжував їм, то ненадовго. Коли дозволяла місцевість, в ході завойовницьких походів візантійці продовжували застосовувати кінноту, хоча тепер уже майже завжди, як засіб підтримки більш численної піхотиВойны средневековья ..

Нумідійська кіннота

Нумідійська кіннота була схожа на арабську. Нумідійська кіннота була легкого типу, відома, перш за все, завдяки пунічним війнам. Багато в чому нумідійська кіннота вирішила результат як першої пунічної війни при Каннах (Італія) на користь свого союзника — Ганнібала так і другої пунічної війні при Зааме (Північна Африка) на користь іншого союзника — Сципіона.

Кіннота у гунів Гуни використовували легких, маленьких і швидкохідних коней. Вони могли без втоми переходити великі відстані, хоча багато вершників-гунів користалися під час переходів і боїв кількома конями, міняючи їх, щоб зберегти силу тварин. Основними бойовими кіньми гунам служили кобили, оскільки молоко їх забезпечувало харчування воїнів під час кампаній, а також і тому, що кобилами легше керувати, ніж жеребцями. Можливо, ці коні — предки сьогоднішніх коней монголів, кобили яких мають у холці 125 см і яких можна доїти чотири або п'ять разів на день, отримуючи близько 250 г молока при кожному доїнніВойны средневековья ..

Кіннота у варварів