«Люборацькі» — роман-хроніка українського письменника Анатолія Свидницького, перший соціальний роман, де всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов.
Історія написання та видання Анатолій Свидницький почав працювати над романом у 1861 році, вчителюючи в Миргороді. У січні-лютому була завершена перша частина та надіслана в журнал «Основу».
Приблизно в серпні 1862-го, уже в Козельці, була дописана друга частина. Попри те, що була надіслана знову в «Основу», друк твору не відбувся через припинення діяльності журналу. Сам примірник загубився. Наступного року вийшов Валуєвський циркуляр, який забороняв друкування книжок українською мовою, що викликало у Свидницького, як і в інших літераторів 60-х років, тривалу творчу паузу.
У 1886 році роман був опублікований у львівському журналі «Зоря». Це відбулося завдяки зусиллям І. Франка, до якого потрапив цей твір. Однак там були пропуски і довільні переробки окремих розділів, у зв'язку з реалістичністю картин з життя духівництва, які галицька редакція не могла прийняти.
У 1901 році, у Києві, роман з'явився за списком, з відновленими пропусками першодруку, який на початку зробили студенти Свидницького.
Загальна характеристика
Роман має підзаголовок «сімейна хроніка». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір'ю та навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби змальовані з реальних людей, які були йому особисто знайомі. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою списаний із батька Анатолія Свидницького — Патрикія. Так само і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.
У творі на широкому суспільному фоні життя Поділля 40--50-х років ХІХ ст. розгортається трагічна історія сім'ї сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з'ясовуються соціальні і психологічні причини її розкладу і загибелі, порушуються злободенні соціальні проблеми з вихованням молодого покоління.
Свидницький звертає увагу на зображення суперечностей між духовним розвитком людської особистості, з одного боку, і несприятливими, часто ворожими, антигуманними суспільними умовами цього розвитку — з другого, прагне розкрити внутрішню сутність цього соціального конфлікту. Дотримання цих характерних принципів реалістичної творчості дало можливість романістові переконливо з'ясувати причини тієї трагедії, яка звела з світу загалом добру, гуманну родину сільського священика.
Свидницький, як і близькі йому за соціальним походженням і суспільним становищем С. Руданський та російські письменники-різночинці М. Помяловський, Ф. Решетников, В. Слєпцов, О. Левітов, намагався розкрити нову тему всебічно, пре привернути увагу передової громадськості до безправного становища «православного пролетаріату» (М. Помяловський) і водночас викрити негативні сторони попівського побуту, станової моралі тощо. Життєва точність зображених у романі картин повсякденного побуту подільського духівництва, його залежності від економічно сильної тут польської шляхти не викликає жодного сумніву. Історичні документи, науково-статистичні огляди, публіцистичні виступи російської прогресивної преси, художні твори, зокрема «Нариси бурси» М. Помяловського, подають численні факти, які переконують, що в усій Російській імперії умови життя нижчого духівництва були нормою.
У той же час романіст зриває покривало «святості», яким офіційна ідеологія оточувала духовних осіб, і показує, що земне, утилітарне було визначальним у поведінці попівства. Вихованці духовних семінарій рвались до багатих парафій, думали лише про те, щоб швидше «скінчити курс», забратись на тепленьке місце і «залягти» там, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить". Антось обурюється таким зоологічним існуванням молодшої попівської генерації, «Образ будьте стаду». Їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, Їдяться та множаться… Та і стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони-- розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней…". Така оцінка «наських попиків» засвідчує викривальний характер реалізму роману. Ідучи від реальних фактів життя, письменник показує, що молоді попи всіляко гордували селянином, цурались простолюду, прагнули домогтися привілейованого становища з суспільстві, зрівнятися у своїх правах з дворянами. Помічена і художньо реалізована тенденція життя попівства в нових історичних умовах є безперечним досягненням Свидницького,
Проблематика та побудова роману Роман на той час був новаторським і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».
Проблематику твору складають проблема соціальної емансипації жінки, проблема особистості, проблема освіти і виховання молодого покоління в світі соціальної несправедливості, проблема спадкоємності та української родини як національної одиниці.
«Роман з життя правобіцького духовенства»— так визначив проблему свого твору автор. Тема виродження старосвітської попівської родини, викликаного новими суспільно-економічними і культурно-історичними умовами 30-40-х років 19 ст., є визначальною в романі. Але вона не вичерпує його зміст. Численні образи значно збагатили твір, розсунули його тематичні межі, втіливши багатоголосу епоху, що стала об'єктом відтворення художником.
Реальна дійсність зображується в романі як процес суспільного розвитку, в усій різноманітності і складності. Показується трагічний занепад двох поколінь патріархальної сім'ї Люборацьких під тиском соціально-економічних відносин. Гостро ставиться в романі проблема виховання молоді у світі соціальної несправедливості, який спотворює, калічить, руйнує особистість. В образах Антося і Масі показується, як згубне духовне і шляхетське виховання, під впливом антинародної, антипедагогічної діяльності «учителів-мучителів», богословської і шляхетської моралі виховує покручів. Автор показує властиві їм риси озлобленості, погорди до народу, вороже ставлення до батьків.
Зображений Свидницьким у реалістично виразних картинах жахливий стан системи освіти та адміністративної організації служби духівництва віддзеркалював певною мірою порядки всієї державної системи. На перший погляд, можна визначити центральну проблему, як старе гніздо та молоді птахи. Це роман про руйнування та загибель сім'ї. Однак, про центральну, справді оновну проблему, що лежить на поверхні, порушену Свидницьким, досі майже не говорили. Це проблема денаціоналізації, яка веде до деградації особистості. Найретельніше вона простежується на двох основних сюжетних лініях, на долі двох дітей Люборацьких — Антося і Масі. Цю сімейну хроніку можна назвати «романов-виховання». Кінець твору вражаючий і засвідчує, що Люборацькі — високий зразок роману, із найліпших в українській літературі, бо написаний кров'ю серця «одним із тих Антосів, котрі мусили жити в чорному світі з сірою підкладкою і намагалися палити в ньому ясний вогонь у якому і згоряли задля любові і свободи».
Роман «Люборацькі»— твір багатопроблемний. Провідна проблема — проблема загибелі обдарованої молодої людини, яка не знаходить застосування своїм силам і здібностям і гине в умовах несправедливого суспільного ладу; Проблема навчання і виховання підростаючого покоління; Проблема соціально-економічних і національно-культурних відносин Правобережжя в 30-40-х роках минулого віку, якій автор надав великого значення
Цінність для суспільства Роман на той час був новаторським і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Широке тематичне полотно твору дало підставу Іванові Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».
Запізнення у друкуванні роману обернулося втратою для літературного процесу, втратою в проєкції на конкретну соціально-культурну ситуацію. Якби твір Свидницького побачив на посатку 60-тих років, якби він став літературним фактом свого часу, то й проблематикою, ідейно-художнім спрямуванням, новаторськими пошуками справив би позитивний вплив не тільки на дальший розвиток української прози, на вироблення нових естетичних смаків і запитів читача, але — і це, може, найголовніше — включився б у сферу боротьби навколо актуальних соціальних питань, сприяв би дальшому піднесенню громадсько-політичної думки, а отже, й демократичному оновленню суспільства.
Свидницький невипадково звернувся до нової теми. Необхідність глибокого художнього дослідження побуту нижчого духівництва була зумовлена вимогами життя. Саме в цей час у російській прогресивній пресі порушується питання про потребу ширшого висвітлення життя і побуту всіх суспільних станів, зокрема й попівства, Так, М. Добролюбов у статті «Закордонні дебати про становище російського духівництва» («Современник», 1860, ки. 3) вимагав зняти нарешті те покривало, яким були досі замасковані непривабливі сторони життя попівства. Можна стверджувати, що Свидницький належить до тих письменників, які першими взялися за опрацювання незайманої теми, причому в її трактуванні виступили з передових, демократичних позицій.
Важливим є і той факт, що своєю проблематикою, ідейно-тематичним спрямуванням твір Свидницького примикав до тієї реалістичної прози, яка вже з перших десятиріч ХІХ ст. стала бурхливо розвиватися в російській і західноєвропейських літературах. Метод реалізму вносить кардинальні зміни до художньої творчості. Вони насамперед виявилися в новій концепції людини, в посиленій увазі до незайманих досі шарів суспільного життя. За спостереженням І. Франка, у творах письменників-реалістів тепер постали «люди пересічні, звичайні, яких ми щоденно зустрічаємо в житті з їхніми буденними пригодами».
Роман несе відблиск естетичної концепції революційних демократів, згідно з якою формування характеру особистості повністю залежить від реального соціально-історичного грунту.
Художнє дослідження побутово-інтимних стосунків допомогло не тільки з психологічною переконливістю показати трагедію героїв, а й посилити реалістичне звучання роману в цілому. Письменник свідомо розширює рамки родинного роману, власне такими історіями підносить його де твору проблемно-соціального, який охоплює різні сторони тогочасної дійсності. Так, торкаючись проблеми денаціоналізуючого виховання в шляхетських приватних пансіонах, автор досить далеко відходить убік від основної сюжетної лінії роману, щоб показати, як хитро, лицемірно використовує шляхта всі можливості для збереження свого панування, свого впливу на українське населення Поділля. Письменник розгортає цікаву історію Явтуха і Пріськи Печериць, з якої видно, що власниця дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська не випадково зайнялася «вихованням» дочок місцевих шляхтичів і українських священиків. Пріська була взята з кріпацької сім'ї до двору, стала панською коханкою, «за літ єкільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї — Фрузиною і панною». Коли «ій стукнула тридцята паска», пан примусив вродливого кріпака Явтуха оженитись з Пріською. Щоб не бути посміховиськом на все село, Явтух після смерті батьків та сестри натовк своїй жінці-панії боки і зник назавжди. Та шляхта не залишила Пріську в біді: її як пані Печержинську ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою". Так вона стала «вихователькою» попівських дочок, тонко, по-єзуїтському насаджуючи панську «науку», переробляючи «хамок» на «панянок».