Ки́ївський ізво́д (або украї́нська вимо́ва чи украї́нська реда́кція: від ц.-сл. «изводъ» — «зведення», «список», «редакція») — традиція прочитання церковнослов'янської мови на український лад з певним наближенням до сучасної української мови. Також традиція запису (транслітерації) церковнослов'янського тексту літерами сучасного українського алфавіту за принципом «як чується — так пишеться».
Сьогодні київський ізвод застосовується в літургічній практиці в кількох західних єпархіях Української православної церкви (Московського патріархату), передовсім Львівській, Володимир-Волинській і Закарпатській, у Перемишльській єпархії Польської православної церкви, вірними якої є українці-лемки; у деяких монастирях Української греко-католицької церкви і в Мукачівській греко-католицькій єпархії, а також в автокефальній Православній Церкві України.
Історія У Київській Русі літературною і богослужбовою була староцерковнослов'янська мова. У Київській Русі різниця була помітна між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. У мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися й розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, що стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської і білоруської мов. При обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI століття і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов'янською мовою, серед церковнослов'янської мовної стихії знаходяться десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мовиУ пошуках норми: риси української мови в найдавніших пам'ятках церковнослов'янської мови русько-української редакції // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 76—133. — ISBN 978-83-235-6701-1.
Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки світських жанрів XII століття. Кінець XI — початок XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Місцеві діалектні риси виникали і в інших регіонах Київської Русі — на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні пам'ятки ще з кінця X століття відбивають так зване «цокання» і «чокання», тобто змішування у вимові м'яких приголосних ц і ч, а в псковських пам'ятках з XII століття відображено нерозрізнення приголосних з — ж, с — ш.Півторак Г. П. Мовна ситуація в Київській Русі // Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски» . — К.: Академія, 2001. — С. 99.Огієнко Іван. Старо-слов’янська мова української редакції / Іван Іванович Огієнко // Памятки старо-словянської мови Х-ХІ віків . — Варшава: Друкарня Синодальна, 1929. — С. 103—188.Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI-XVIII в.в. — Київ: вид. «Друкар», 1922. — 182 с.Сімович В. Хрестоматія з пам'ятників староукраїнської мови (старого й середнього періоду до кінця XVIII стол.) .— Прага: Сіяч, 1932. — 494 c.Василь Німчук. Хрестоматія з історії української мови Х — ХІІІ ст. / НАН України. Інститут української мови. — Житомир: Полісся, 2015. — 352 с. — (Назва обкладинки: Історія української мови. Хрестоматія X—XIII ст.)
Упродовж 2-ї половини XII — 1-ї половини XIII століття на більшості теренів, заселених русинами-українцями, букву ѣ вони вимовляли як і, а на місці ы і и один звук, близький до нинішнього передньо-середнього и (нині різниця між ы заднім та и передньо-середнім зберігається у вимові носіїв деяких карпатських говорів української мови)Німчук В. В. Церковнослов'янська мова // — С. 783..
Церковнослов'янська продовжувала залишатися літературною мовою, однак вона набувала рис народної мови й віддалялася від староцерковнослов'янської. У XIV столітті на українських землях постала староукраїнська літературна мова. Видання наприкінці XVIII століття «Енеїди» Івана Котляревського, написаної розмовною українською мовою стало початком становлення нової української літератури.
Церковнослов'янська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак і в цій сфері вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже у XII столітті чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнослов'янський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський. У східнослов'янському ізводі, у свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московській державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський (український) ізвод і московський (російський) ізвод.
Українська редакція церковнослов'янської мови була опрацьована в «Граматиці» Лаврентія Зизанія (1596) і кодифікована «Граматикою» Мелетія Смотрицького (1619), що разом з «Лексиконом» Памва Беринди (1627) значно унормували як церковнослов'янську мову української редакції, так і староукраїнську літературну мовуПівторак Г. П. Староукраїнська літературна мова // . Київська православна митрополія і Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод у богослужбовій практиці.
Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в XVIII столітті. 1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі й Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак українська вимова церковнослов'янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.
1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском».
24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, у якому велів Києво-Могилянській академії використовувати московський ізвод, а не київський:
З часом московський ізвод прижився в Наддніпрянщині, однак не до кінця. Певний час усе ще зберігалися певні норми київського ізводу. Видатний філолог Михайло Максимович у 1842 році писав:
На доказ того, що й у XVIII столітті зберігалися традиції київського ізводу, Михайло Максимович наводить римовану (рими: Владычни — вѣчный) епітафію на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври. Він підкреслює, що Феофан Прокопович і після п'ятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти «ѣ» як «і» (рими: зритель—добродѣтель; лики—вѣки; дружины—перемѣны).
Українську вимову засвідчує в стилізованих на церковнослов'янський лад фразах Григорій Квітка-Основ'яненко:
Українську вимову церковнослов'янських текстів використовував і Тарас Шевченко, про що, наприклад, свідчать рядки в поемі «Марія»Т. Шевченко. Більша книжка. Автографи поезій 1847—1860 pp. — К., 1963. — С. 246:
Київський ізвод у вжитку залишився лише на Галичині й Закарпатті, в греко-католицькій церкві і тих кількох православних парафіях, що тут залишилися. У міжвоєнний період перебування Західної України під владою Польщі, а православної церкви цих земель — під владою Польської православної церкви, православні правили церковнослов'янською мовою київського ізводу, попри офіційний дозвіл служити українською мовоюХвалімо Бога українською мовою (Митрополит Іларіон) // Київське православ'я: міжнародний науковий проект «Православного Духовного Центру апостола Івана Богослова». 15.12.2012..
Після Львівського собору у 1946 році київський ізвод набув широкого поширення в західних єпархіях Українського екзархату Російської православної церкви. Після виділення з її складу УГКЦ, УПЦ-КП і УАПЦ наприкінці 1980-х — на початку 1990-х у цих церквах перейшли на практику служіння українською мовою.
Сьогодні київський ізвод вживання в літургічній практиці в кількох західних єпархіях Української православної церкви (Московського патріархату), передовсім Львівській і Володимир-Волинській, у Перемишльській єпархії Польської православної церкви, вірними якої є українці-лемки; у деяких монастирях Української греко-католицької церкви і в Мукачівській греко-католицькій єпархії, а також в автокефальній Православній Церкві України.
Особливості Для української редакції церковнослов'янської мови, характерними є такі риси: вимова букви «ѣ» як [i]; вимова «ы» та «и» як передньо-середнього українського звука [и] (на Закарпатті «ы» звичайно вимовляється як неогублений голосний заднього ряду); тверді приголосні перед «е», «и»; тверді губні приголосні (голуб); вимова «в» як «ў» (любоў); вимова «й» або «н» після орфографічно пом'якшених губних приголосних перед [a] (пам'ять, памнять).
Приклад Запис церковно-слов'янською мовоюОстрожская Библия. Факсимильное издание. — Москва — Ленинград: Слово-Арт, 1988.:
Транслітерація московським ізводом:
Транслітерація київським ізводом («Отче наш. Молитовник», 1989 р.)Отче наш. Молитовник. До друку підготовлено в Перемишльській єпархії Польської православної церкви. 1989 рік. ISBN 86-397-0115-6:
Транслітерація київським ізводом («Православний молитвослов. Київський ізвод», 2025 р.)Православний молитвослов. Київський ізвод. Видано з благословення Екзарха Вселенського Патріарха в Україні єпископа Команського Михаїла. — Київ: «Дух і Літера», 2025. ISBN 978-617-8445-18-8:
Див. також
Новомосковський ізвод
Старомосковський ізвод
Примітки
Джерела
Література Аналіз лінгвокультурної ситуації в Русі від часу появи найдавніших писемних пам'яток; У пошуках норми: риси української мови в найдавніших пам'ятках церковнослов'янської мови русько-української редакції // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 46—50; 76—78. — ISBN 978-83-235-6701-1; ISBN 978-83-235-6702-8.
Посилання Огієнко І. Українська вимова церковно-словянського богослужбового тексту. Правила і зразки вимови . — Тарнів: Вид. «Українська Автокефальна Церква», 1921. — 18 с. Про Київський ізвод і давньокиївську вимову «від Адама» — РІСУ Православний молитвослов Київським ізводом онлайн (з благословення Екзарха Вселенського Патріарха в Україні єпископа Команського Михаїла)