Ли́царський рома́н () — оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований.
Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. «Роман втілює мрію про щастя, відчуття сили, волю до перемоги над злом. Саме в цьому, поза всяким сумнівом, полягала його первинна соціальна функція: вона на багато століть пережила умови, які викликали її до життя.»Поль Зюмтор. Досвід побудови середньовічної поетики. , 2002, с. 383.
Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого — французькому героїчного епосу, жестам, «пісням про подвиги». Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів та фантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.
Походження Роман з'являється у англо-нормандських кліриків у 1120—1130 рр. і вже потім (після 1140—1150 рр.) на континенті.
Перші маніфестації роману виникають на стику двох традицій: традиції chanson de geste і традиції історіографії — давнішої, шкільного походження.
Chanson de geste Chanson de geste і «роман» існували пліч-о-пліч протягом майже століття, між 1170 і 1250 рр., і різнилися за своєю соціальною функцією.
Епопея оспівує колективне діяння, роман оповідає про індивідуальні пригоди; епічний універсум, моральний і змагальний, різко відрізняється від романного універсуму, заснованого на естетичних цінностях.
При цьому «Роман про Олександра» Альберіка з Безансона (бл. 1130) складений лессами (восьмискладними віршами), що зближує його з раннім епосом, але його лесси дуже короткі і римовані. Стиль заснований на формульній техніці.
«Роллон» Васа за низкою формульних особливостей сходить до епосу, перш за все в оповіданні про правління Вільгельма Завойовника; точно так само сходить до них і «Роман про Фіви». Ці сліди епічної форми зберігаються у Джофрея Гаймара і у «Романі про Брута» Васа.
Новаторство роману полягає насамперед у його тематиці.
Історіографія Ідея викласти на народному діалекті та поза пісенним ритуалом, тобто до певної міри десакралізованим чином, події колективного минулого, ідентифіковані як такі, виникла у деяких кліриків не раніше середини XII століття.
У цей час при дворах Англії і Північної Франції можна було одночасно почути читання анонімного «Роману про Фіви» і «Історії Англії» Джофрея Гаймара.
Генріх II Плантагенет приблизно в 1175 році наказав Бенуа де Сент-Мору закінчити хроніку герцогів Нормандських, тому що захоплювався його «Романом про Трою»; навряд чи король, віддаючи наказ, відчував відмінність в кінцевій цілі обох творів.
Ритмічна форма обох «жанрів» однакова — восьмискладник з парними римами, але співвідношення між ними майже не змінилося і в XIII столітті з появою прози.
Історіографічна розповідь відрізняється від романного оповідання лише на рівні загальної композиції: і «романні», і «історичні» епізоди або серії епізодів виконують у тексті одну і ту ж функцію, з'єднуються за одними і тими ж правилами, в них використовуються одні і ті ж словесні прийоми; ця ситуація зберігається щонайменше до кінця XIII століття, але Фруассар у своїх «Хроніках» ще не цілком позбувся від романної моделі і навіть відкрито на неї спирається.
Агіографія Схожі з романом не пісенні агіографічні оповідання, найдавнішим прикладом яких служить розповідь англо-нормандського клірика Бенедикта про подорож святого Брендана в потойбічний світ (бл. 1120 р.).
У ряді випадків ця подібність призводить до такої неоднозначності, що, для зручності дослідження агіографічної розповіді, беззастережно відносять до числа «романів» — як, наприклад, «Вільгельма Англійського», атрибутованого зазвичай Кретьєну де Труа.
Античний роман Вплив античного роману на середньовічний роман проблематичний. Грецький роман, збагачений елементами східної казки і християнського апокрифу, міг зробити деякий вплив на ідилічні романи про Флуара і Бланшфлора і про Окассена і Ніколетт (але шляхи такого впливу поки абсолютно незрозумілі).
Фольклор При всьому розмаїтті сюжетних і жанрових витоків лицарського роману очевидне значення казки і казковості. Матеріал епосу і легенди використовується романом переважно після їх казкової обробки або казкової інтерпретації, що в якійсь мірі корелює (але не зводиться до неї) і зі стихією авантюрності. У французькому куртуазному романі проглядається, насамперед, чарівно-героїчна казка.
Казка взаємодіяла з лицарським романом дуже широко і була тим каналом, по якому роман взагалі взаємодіяв з фольклором і народною культурою. Власне міфологічні мотиви також в основному проникали в роман через казку, як чарівну, так і героїчну, тобто «богатирську».
Наприклад, через кельтську богатирську казку давньокельтська міфологія проникла до французького куртуазного роману і яскраво забарвила його лицарську фантастику.
Архетипне оголення глибинних міфологем сприяє змішанню і переплетенню кількох міфологічних традицій, не тільки кельтської, але й античної, гностичної, алхімічної в зіставленні з християнськими апокрифами і християнською ортодоксією.
Шляхом такого синтезу, зокрема, створюється вся міфологія Грааля.
Поетика Важливим елементом романної структури є описи, побудовані за правилами риторики. Через опис здійснюється зв'язок роману з латинською традицією.
Їх оповідна функція в тому, щоб створити візуальний ефект, іноді результатом цього є ненавмисний «ефект реальності». Романний опис зазвичай має кумулятивний, перерахувальний характер. Він будується на співставленні деталей, наділених якісними ознаками, але без вказівки на їх обсяг і пропорції. Звідси — враження горезвісної «наївності», що виникає у сучасного читача.
З другої третини XII століття, у міру того як складалася форма роману, романна дію все частіше позначається спеціальним словом: «авантюра», пригода ().
Авантюра — це певне правило розповіді: випробування, що займає своє місце серед інших випробувань і дозволяє «герою» просуватися до стану настільки зразкового досконалості, що воно саме по собі дозволяє відновити порушений громадський порядок.
Авантюра ув'язана з послідовністю подій, віднесених до часу вигаданої історії. Авантюра розвивається в часі (історія), в просторі (подорож) і в свідомості.
У другій половині XIII століття дію роману становить низка мужніх, але безнадійних вчинків, служіння будь-яку ціну тій справі, яку герой вважає гідним; авантюра позначає вже не невідому подію а невпевненість в результаті.
Прозаїзація роману починається з перекладання в прозі вже існуючих віршованих романів.
Першим ця доля спіткала, мабуть, «Йосипа Аримафейського» Робера де Боріна — твір, проповідницький за задумом і де історія Грааля виконує функцію, що наближається до аполога.
Прозові фрази в точності відповідають віршам: вони позбавляються ритму і рими, але зберігають у більш-менш незайманому вигляді свій лексичний, синтаксичний, риторичний апарат. Як не обмежений новаторський характер «Йосипа», він має принципове значення.
Відтепер віршовані романи кінця XII століття перетворюються у скарбницю, з якої ще й в XVI столітті черпають матеріал автори романів прозових. Дійові особи, мотиви, зв'язки переймають і підганяються за розмірами прози.
При цьому кількісний зв'язок вірша виявився розірваним, і тенденція до циклізації, що існувала латентно, відразу ж виходить на передній план: у 1225—1250 рр. виникають великі цикли — так званий «Ланселот-Грааль», «псевдо-Борін» або «Трістан у прозі».
Для пізніх романів характерно введення в розповідь, як віршовані, так і прозові, ліричні пісні. Читач майже напевно співав ці тексти; до нас дійшло приблизно три десятки романів і інших розповідних текстів з подібною музичної «начинкою».
Аж до XV століття жоден роман не черпає свого змісту з життєвого досвіду: він завжди береться з самої поезії. Еріх Ауербах вказував на відсутність справжнього прагнення до характерності у середньовічного роману: розповідь у ньому закріплена на постійному стилістичному рівні.
Вигадка в середньовічному романі має мало спільного з тим, що буде переважати в пізніших оповіданнях. Він звернений на саму себе і не прагне відобразити що-небудь, крім власних механізмів.
Головний план роману — це оповідний план непередбачуваного, він є основою розповіді і цілком визначає його структуру.
Саме тому автори романів постійно зверталися до всіляких джерел неймовірного в галузі тематики і навіть стилю; звідси їх пристрасть до всього екзотичного і загадкового: Сходу, Бретані, традиції бестіарію, бароково-вибагливим повістям епохи Східної Римської імперії — всієї тієї мішанини «масової культури», яка в XII столітті починає поширюватися при дворах дрібнопомісних сеньйорів і по містах; це невичерпне джерело образів і образотворчих фрагментів, і з нього черпають, невпинно оновлюючи романний дискурс. Саме звідси і в цих рамках в текст роману потрапляє ряд схем, які сучасні медієвісти визначили як міфологічні.
Міфологізм З середньовічного роману «вичитуються» такі міфологеми, як добування магічних об'єктів і предметів культури в іншому світі, викрадення жінок в силу екзогамії, священний шлюб з богинею землі, календарні міфи, тісно пов'язані з новорічними ритуалами, боротьба героїв — носіїв сил космосу з демонічними силами хаосу, міфологема царя-жерця, від сил якого залежать родючість і багатство країни, ініціаційні міфи і ритуали, включаючи інтронізацію короля, і багато інших.
Особливо істотними для лицарського роману виявилися міфологеми, так чи інакше співвідносні з любов'ю або формуванням особистості. Всі ці міфологеми виступають в романній «міфології» в сильно перетвореному виді.
Сильно перетворена знаменита Фрезерівська міфологема царя-жерця, використана у французькому романі про Грааль (старий Король-рибалка поранений в статеву сферу, в результаті чого має настати безпліддя країни; ритуальні питання Персеваля і його співчуття повинні призвести до лікування хворого царя і заміні його молодим Персевалем); те саме в реліктовій формі в «Трістана та Ізольди». На старій архетипній основі (шлюб з господинею країни або богинею родючості, любов-смерть, інцест родоначальників і т. д.) і з використанням релігійної образності (розчинення віруючого в божество) розробляється нова романічна «міфологія любові». Багатоступенева ініціація героя в «Персеваль» набуває в якійсь мірі характеру «роману виховання».
Перехід від кельтської міфологічної та героїчної казки до французького, а потім і німецькому лицарського роману явно супроводжується нейтралізацією міфологічного фону: хтонічні демони перетворюються на «чорних» і «червоних» лицарів, тих, що кривдять сиріт та одиноких жінок; господині місцевостей і водних джерел стають власницями замків, сиди (феї) — примхливими й звабливими дівчатами, райський острів жінок перетворюється на замок чудес, а культурні герої-напівбоги — в ідеальних лицарів короля Артура. Але деміфологізація в Артурових романах є далеко не повною, оскільки старі міфологічні образи не перетворюються в голу орнаментальну оболонку, а зберігають архетипну основу, яка, проте, піддається чисто художньому перетворенню і новому метафоричному розвитку.
Який би не був шлях, яким ці архаїчні розповідні фрагменти дійшли до французьких романістів, ті використовували їх у своїх власних цілях, маючи на увазі внутрішні потреби своєї розповіді.
Цикли
Поет Жан Бодель в кінці XII століття так визначив три основних поетичних цикли свого часу французькою: : Ne sont que III matières à nul homme atandant, De France et de Bretaigne, et de Rome la grant.
(«Є лише три теми, без яких ніхто не обійдеться: про Францію, про Бретань і про велик Рим»)