Гельвети

Гельвети ( , галльська: *Heluētī) — кельтське

плем'я або племінна конфедерація , що займала більшу частину Швейцарського плато під час їхнього контакту з Римською республікою в 1 столітті до нашої ери. Згідно з Юлієм Цезарем, гельвети поділялися на чотири підгрупи або пагі. З них Цезар називає лише вербігенів і Bell.Gall. 1.27 and 1.12, respectively, тоді як Посідоній згадує тигурінів і тугенів (). Strabo 4.1.8, 7.2.2. Вони посідають важливе місце в «Нотатках про війну з галлами», де їх невдала спроба міграції до південно-західної Галлії (58 р. до н. е.) послужила каталізатором для завоювання Галлії Цезарем.

Гельвети були підкорені після 52 року до н.е., і за Октавіана Августа кельтські опіди, такі як Віндонісса чи Базілея, були перетворені на гарнізони. У 68 році нашої ери гельветське повстання було придушене Авлом Цециною Алієном. Швейцарське плато спочатку було включено до римської провінції Галлія-Белгіка (22 р. до н. е.), пізніше до складу Верхньої Германії (83 р. н.е.). Гельвети, як і решта Галлії, були значною мірою романізовані до II століття. Наприкінці III століття римський контроль над регіоном ослаб, і Швейцарське плато зазнало вторгнення алеманів. Алемани та бургунди заснували постійні поселення на Швейцарському плато в V-VI століттях, в результаті чого утворилися ранньосередньовічні території Алеманія і Верхнє Бургундське королівство. Гельвети були значною мірою асимільовані своїми новими правителями, сприяючи етногенезу сучасного швейцарського народу.

Назва Вони згадуються як Helvetii у Цицерона (середина I ст. до н.е.), Цезаря (середина I ст. до н.е.) і Тацита (початок II ст. н.е.), Cicero. Epistulae ad Atticum, 1:19:2Caesar. Commentarii de Bello Gallico, 1:1:4Tacitus. Historiae, 1:67 у родовому відмінку як Helvetiorum у Лівія (кінець I ст. до н.е.), Livy. Ab Urbe Condita Libri, epit. 65 як Helveti у Плінія (середина I ст. н.е.), Pliny. Naturalis Historia, 4:106 і як Elouḗtioi (Ἐλουήτιοι) у Птолемея (2 ст. н.е.). Ptolemy. Geōgraphikḕ Hyphḗgēsis, 2:9:10, s.v. Helvetii.

Галльська етнічна назва Helvetii зазвичай тлумачиться як (h)elu-ētioi («багатий землею»), від elu- («численний», порівняння д.ірл. il) додається до etu- («лука»; пор. д.ірл. iath).

Наявність початкового h-, залишку попереднього p- (ПІЄ *pelh1u- > кельт. helu- > elu-), свідчить про архаїчне утворення.

Найдавніше свідчення назви знайдено в графіті на посудині з Мантуї, датоване бл. 300 роком до н.е. Reproduction in R.C. De Marinis, Gli Etruschi a Nord del Po, Mantova, 1986. Напис етруськими літерами читає eluveitie, що було інтерпретовано як етруську форму кельтського elu̯eti̯os («гельветець»), імовірно, посилаючись на людину гельветського походження, яка жила в Мантуї.

Родова організація З чотирьох гельветських пагі або підплемен Цезар називає лише вербігенів (Bell. Gall. 1.27) і тигуринів (1.12), Посідоній — тигуринів і тугенів (). У швейцарській історіографії (починаючи з 1927 р.) точилася значна дискусія щодо того, чи можна чи ні ототожнювати тугенів із тевтонцями, згаданими Титом Лівієм. Stähelin, Die Schweiz in römischer Zeit (1927) suggested a corruption of the tribal name in the manuscript tradition of Strabo. A stone marker bearing the inscription INTER TOVTONOS CAH(F?) found in Miltenberg on the Main (which had been the nordern border of the older Helvetian territory according to Tacitus, Germania, 28) is sometimes taken to support this theory. See Stähelin, 1948, p. 59; Strabo 4.1.8, 7.2.2. Ancient writers usually classify the Teutons as "Germanic" and the Helvetii as "Gallic", but the ethnic attributions are debatable; the fluidity of these terms is well illustrated by Ludwig Rübekeil, , Vienna 2002.

За словами Цезаря, територія, покинута гельветами, містила 400 сіл і 12 опід (укріплених поселень).

Його підрахунок загальної кількості населення, взятий із захоплених гельветських записів, написаних грецькою мовою, становить 263 000 осіб, включаючи бійців, старих, жінок і дітей.

Проте сучасні вчені зазвичай відкидають ці цифри як занадто високі.

Як і багато інших племен, гельвети не мали королів під час зіткнення з Римом, а замість цього, ймовірно, мали клас знаті (). Коли Оргеторікс, один із їхніх найвидатніших і найамбітніших шляхтичів, планував утвердитися їхнім королем, йому загрожувала страта на вогнищі, якщо його визнають винним. Цезар прямо не називає племінну владу, яка переслідує справу та збирає людей для затримання Оргеторикса, але він називає їх латинськими термінами civitas ( «держава» або «плем’я») і magistratus («посадовці»). Bell. Gall. 1.4.

Історія Найдавніші історичні джерела та поселення

У своїй «Природнічій історії» (бл. 77 р. н.е.) Пліній наводить міф про кельтське поселення в Цизальпійській Галлії, в якому гельветець на ім’я Геліко відіграє роль культурного героя. Геліко працював у Римі майстром, а потім повернувся додому на північ від Альп із сушеним інжиром, виноградом, трохи олії та вина, що спонукало його співвітчизників вторгнутися в північну Італію. Pliny the Elder, Historia naturalis 12.2.

Грецький історик Посідоній (бл. 135–50 рр. до н.е.), праця якого збереглася лише у фрагментах інших авторів, пропонує найдавніший історичний запис про гельветів. Посідоній описав гельветів кінця II ст. до н.е. як «багатих золотом, але миролюбних», не даючи чітких вказівок на розташування їхньої території. Strabon 7.2.2. Його згадка про промивання золота в річках була сприйнята як доказ ранньої присутності гельветів на Швейцарському плато, а була однією з золотоносних річок, згаданих Посідонієм. Це тлумачення зараз зазвичай відкидається SPM IV Eisenzeit, Basel 1999, p. 31f., оскільки розповідь Посідонія робить імовірнішим те, що країна, яку деякі з гельветів покинули, щоб приєднатися до набігів тевтонів, кімврів і амбронів, була насправді південною Німеччиною, а не Швейцарією.

Те, що гельвети спочатку жили в південній Німеччині, підтверджено александрійським географом Клавдієм Птолемеєм (бл. 90–168 рр. н.е.), який розповідає нам про Ἐλουητίων ἔρημος (тобто «Гельветські безлюдні землі») на північ від Рейну.

Тацит знає, що гельвети колись оселилися в смузі між Рейном, Майном і Герцинським лісом. Germ. 28.2. Залишення цієї північної території зараз зазвичай відносять до кінця II ст. до н.е., приблизно в час перших німецьких вторгнень у римський світ, коли тігурини та тойгени/тутони згадуються як учасники великих набігів.

У пізнішому Vicus Turicum, ймовірно, у першому І столітті до н. е. або навіть набагато раніше, кельти оселилися в . У 1890 році в в Цюриху, Швейцарія, були знайдені так звані шматки потіна, найбільша вага яких становить 59,2 кг. Шматки складаються з великої кількості оплавлених кельтських монет, які змішані із залишками деревного вугілля. Деякі з 18 000 монет походять зі Східної Галлії, інші належать до Цюрихського типу, які були віднесені до місцевих гельветів , які датуються приблизно 100 роком до н.е. Знахідка поки що унікальна, а наукові дослідження припускають, що переплавлення грудки не було завершено, тому метою було формування культових жертв. Місце знахідки знаходилося на той час щонайменше за 50 м від берега озера і, ймовірно, на глибині від 1 м до 3 м. Keltisches Geld in Zürich: Der spektakuläre «Potinklumpen». Amt für Städtebau der Stadt Zürich, Stadtarchäologie, Zürich October 2007. Знайдено також острівне святилище гельветів, що має стосунок до поселення на попередньому опіду Ітліберг () на колишньому острові , Beat Eberschweiler: Schädelreste, Kopeken und Radar: Vielfältige Aufgaben für die Zürcher Tauchequipe IV. In: NAU 8/2001. Amt für Städtebau der Stadt Zürich, Denkmalpflege und Archäologie Unterwasserarchäologie / Labor für Dendrochronologie. Zürich 2001. а також поселення

на при впадінні Ліммат в Цюрихське озеро.

Перший контакт з римлянами

Германські племена кімврів і амбронів, ймовірно, досягли південної Німеччини близько 111 р. до н. е., де до них приєдналися тігурини та, ймовірно, тевтони-тутони-тойгени. (точна ідентичність останньої групи невідома). Posidonius saw the Toutonoi/Teutoni as a subgroup of the Helvetii. Cf. Furger-Gunti, p. 76f.

Племена почали спільне вторгнення в Галлію, включно з римською провінцією Нарбонська Галлія, що призвело до перемоги тігурінів над римською армією під проводом Л. Кассія Лонгіна біля Агендікума в 107 р. до н.е., під час якої було вбито консула. За словами Цезаря, полоненим римським солдатам було наказано перейти під ярмом, встановлене тріумфуючими галлами, ганьба, яка вимагала як публічної, так і приватної помсти. Bell.Gall. 1.12. Цезар є єдиним оповідним джерелом для цього епізоду, оскільки відповідні книги історій Лівія збереглися лише в Periochae, коротких підсумкових списках змісту, в яких згадуються заручники, віддані римлянами, але не ярмо. L. Cassius cos. a Tigurinis Gallis, pago Heluetiorum, qui a ciuitate secesserant, in finibus Nitiobrogum cum exercitu caesus est. / Milites, qui ex ea caede superauerant, obsidibus datis et dimidia rerum omnium parte, ut incolumes dimitterentur, cum hostibus pacti sunt. (Periochae LXV)

У 105 р. до н. е. союзники розбили іншу римську армію біля Араузіо і продовжили напад на Іспанію, Галлію, Норик і Північну Італію. У 103 році до н. е. вони розділилися на дві групи: тевтони та амврони йшли західним шляхом через Нарбонську Галлію, а кімври та тигурини перетнули східні Альпи (імовірно через перевал Бреннер). Тевтони та амброни були розбиті в 102 році до н. е. Гаєм Марієм біля Аквах-Секстієвих, кімври та тигурини зимували на Паданській рівнині. Наступного року Марій практично знищив кімврів у битві при Верцеллах. Тигурини, які планували слідувати за кімврами, повернули через Альпи зі своєю здобиччю і приєдналися до тих гельветів, які не брали участі в набігах.

Цезар і Гельветська кампанія 58 р. до н.е.

Передмова Гельвети були першим галльським племенем кампанії, яке зіткнулося з Цезарем. Він розповідає про події конфлікту у початкових розділах Нотатках про війну з галлами. Book 1, Chapters 2-29 Через політичний характер Нотаток мета Цезаря в оприлюдненні власних досягнень могла спотворити значення подій і мотиви тих, хто брав участь.

Вождь Оргеторікс представлений як ініціатор нової гельветської міграції, під час якої все плем'я мало залишити свою територію і встановити верховенство над усією Галлією. Ця міграція планувався протягом трьох років, під час яких Оргеторикс домовився з двома знатними представниками сусідніх племен, Кастікусом із секванів і Думноріксом з едуїв, щоб кожен здійснив державний переворот у своїй країні, після чого троє нових королів співпрацювали б. Коли звістка про його прагнення зробити себе королем дійшла до гельветів, Оргеторікс був викликаний до суду, і йому загрожувала страта на багатті, якщо його визнають винним. Тим часом він уникнув вироку, прибувши на призначене для нього слухання з десятьма тисячами послідовників і рабів; але перш ніж великі сили, зібрані владою, змогли затримати його, він помер за нез’ясованих обставин, як вважають гельвети, від самогубства. .

Тим не менш, гельвети не відмовилися від запланованої еміграції та спалили свої домівки в 58 році до н. е.

До них приєдналася низка племінних груп із сусідніх регіонів: раураки, , та бої, які обложили Норею. . Вони покинули свої домівки з наміром оселитися серед . Найпростіший шлях пролягав через долину Рони, а отже, через римську провінцію Нарбоненсіс.

Битва на Соні Коли вони досягли кордонів аллоброгів, найпівнічнішого племені провінції Нарбоненсіс, вони виявили, що Цезар уже розібрав Женевський міст, щоб зупинити їх просування. Гельвети послали «найзнатніших своїх людей» для переговорів, обіцяючи мирний прохід через провінцію Нарбоненсіс. Цезар зупинив їх, попросивши деякий час для розгляду, який він використав, щоб зібрати підкріплення та зміцнити південні береги Рони. Коли посольство повернулося в домовлену дату, він рішуче відхилив їхню пропозицію.