Королівство вандалів і аланів

Королівство вандалів і аланів, або Вандало-аланське королівствоЛевицький В.В. Основи германістики: Навчальний посібник для ВНЗ, 2008 (), відоме також як Африканське королівство () та Карфагенське королівство — держава, яка існувала в V—VI сторіччях в Північній Африці (сучасному Магрибі). Певний час королівству належали також Балеарські острови, Корсика, Сардинія і Сицилія.

Історія

У лютому 435 імператором Західної Римської імперії Валентиніаном III вандалів було визнано в статусі федератів на території Сетифської Мавританії та півночі НумідіїBury, J. B. History of the Later Roman Empire from the Death of Theodosius I to the Death of Justinian (A.D. 395 to A.D. 565) / J. B. Bury. — N. Y. : Dover Publications, 1958, p. 244—249Courtois, C. Les Vandales et l'Afrique / C. Courtois. — Paris: Arts et Métiers Graphiques, 1955, p. 155—170. Королівство було утворено в 439 році вождем колишніх федератів імперії — вандалів Гейзеріхом після завершення війни з римлянами, що тривала з 422 році, й захоплення ним Карфагена. Успішна війна з Західною Римською імперією завершилася угодою 442 року, якою було фактично визнано королівство вандалів. Завоювавши Сицилію, Сардинію, Корсику, Мальту та Балеарські острови, Гейзеріх перетворив своє королівство на могутню державуCameron, Averil. «Vandal and Byzantine Africa». In CAH2 14 (2000), pp. 553—554. Протягом наступних 35 років Гейзеріх використовував свій великий військово-морський флот для грабунку узбережжя як Східної, так і Західної імперій. 455 року було захоплено і пограбовано Рим. 460 року відбито напад флоту Західної Римської імперії. 468 року було завдано поразки об'єднаному флоту Західної і Східної Римських імперійCollins, Roger. «The western kingdoms». In CAH2 14 (2000), p. 125. Але спроба вандалів захопити Пелопоннес завершилася невдачею, чим було звершено чергову війнуGreenhalgh, P. A. L.; Eliopoulos, Edward (1985). Deep into Mani: Journey to the Southern Tip of Greece. Faber and Faber, p. 21. У 476 році Гейзеріх зміг укласти «вічний мир» зі Східною Римською імперієюBury, John Bagnell (1923). History of the Later Roman Empire, from the Death of Theodosius I to the Death of Justinian (AD 395 to AD 565). Macmillan, p. 125.

Починаючи із спадкоємця Гейзеріха — Гунеріха африканські королі йменували себе «королями вандалів і аланів» (). Невдовзі розпочалися повстання маврусіїв і нумідійців. Вандали почали швидко втрачати території у Цезарейській Мавретанії і Бізацені, внаслідок чого постали царства Алтава і АвресійMichael., Lee, John W. I. North (2016). Globalizing borderlands studies in Europe and North America. University of Nebraska Press. ISBN 978-0-8032-8562-0. Війна з ними тривала й за короля Гунтамунда, який водночас втратив частину Сицилії на користь Остготського королівстваHerwig., Wolfram (2005). The Roman Empire and its Germanic peoples. University of California Press. ISBN 0-520-24490-7.

У 510 року плем'я фрексенсів зуміло захопити частину західної Бізацени, де утворило царство Дорсаль, а плем'я лагуатанів — більшу частину Триполітанії з місто ОяSteward., Evans, James Allan (1996). The age of Justinian: the circumstances of imperial power. Routledge. ISBN 0-415-02209-6. Король Тразамунд уклав військовий союз з Вестготським королівством, спрямований проти Остготського королівства і Візантійської імперіїHerwig Wolfram, History of the Goths, translated by Thomas J. Dunlap (Berkeley: University of California, 1988), p. 308.

За Гільдеріка почалося протистояння католицької і аріанської «партій» серед вандальської знаті. Водночас тривалі війни з берберами. Все це послабило королівство, чим скористався Года на Сардинії. Цим скористалися візантійці, що 533 року атакували вандалів на чолі із ВелізаріємMerrills, Andy (2022-06-30). A Subaltern's View of Early Byzantine Africa? Reading Corippus as History. University of Leicester. ISBN 978-3-7001-9289-3. Зазнавши 2 відчутних поразок і втративши Карфаген та Гіппон, рештки військ на чолі із королем Гелімером відступили до гори Паппуа, де 534 році здалися візантійським військам.

Колишня територія королівства була приєднана до імперії і перетворена на «преторіанську префектуру Африка» (згодом — Африканський екзархат).

Населення Абсолютна більшість населення королівства була представлена колишніми римськими громадянами, що мешкали в Африці до приходу вандалів, в той час як чисельність прибулих германців оцінюється в 80 тис. осіб у 429 році, що складало лише кілька відсотків людності краюHeather, Peter (2005). The Fall of the Roman Empire: A New History of Rome and the Barbarians. Oxford and New York: Oxford University Press, p. 512.

Устрій На чолі держави стояв король, що з 442 року мав необмежену владу. Король був законодавцем і головним суддею — принаймні відомо, що володар особисто засуджував до страти деяких підданих. При цьому значний вплив мав королівський будинок (domus regia) як такий. Порядок спадкування у королівстві регулювався так званим заповітом Гейзеріха, що зумовлено впливом традиційних римських інститутів передачі влади. У той же час, влада передавалася не династично, а за старшинством, тобто після смерті короля на престол вступав його родич по батьківській лінії, який виявлявся на даний момент найстаршим. Це свідчить про збереження германських принципів успадкування королівської влади. У середовищі domus regia постійно відбувалися криваві зіткнення, що свідчить про спроби короля зміцнити свою слабку владу шляхом розправи з потенційними конкурентами зі своєї сім'ї.

Адміністрація королівства фактично копіювала римську провінційну адміністрацію і включала багатьох високопсадовців, таких як veredarii (королівські посланці). Куріальні установи продовжували функціонувати, про що свідчить присутність вандальських фламінів, таких як Флавій Геміній Катуллін, власник земель, згаданих у так званих табличках Альбертіні, описаних як flamen perpetuusModéran, Yves «Les Vandales, "le plus délicat des peuples"». L'Histoire, 327, 2008, p. 74a.

Королю були підкорядковані військо та флот. Але фактичне його становище, як командувача, залежало насамперед від особистих талантів та якостей — якщо Ґейзерих міцно тримав військове керівництво в своїх руках, то Гільдерих на це був явно не здатний (зазвичай у цих справах його заміняв небіж).

Контроль над військом забезпечував королю контроль над державою. Без авторитету серед вояків король не мав шансів утриматися на троні. Через це Ґейзерих, до якого армія ставилася з великою повагою, зміг протриматись на троні довше за наступників. Водночас, саме Гейзерих поділив військо на кілька частин — чи то для більшої мобільності, чи то через побоювання, що вояки можуть вийти з-під його контролю.

Королівство поділялося на провінції Зевгитанію, Нумідію, Бізацену, Триполітанію, Мавретанію Верхню і Нижню (з областю навколо міста Септем, що була окремо від рештки провінції), Сардинію, Сицилію, Корсику, Балеарські островиCourtois, C. Les Vandales et l’Afrique / C. Courtois. – Paris : Arts et Métiers Graphiques, 1955, p. 185–205.

Прагнучи максимально утвердитися на великих і густонаселених захоплених землях, вандали прагнули завдати нищівного удару по органам муніципального самоврядування, скасувавши його хоча б на офіційному рівні. Однак пізніше, відмовившись від найбільш радикальних планів, спрямованих на знищення муніципальних органів самоврядування.

Список вандальських королів

Гейзеріх (429—477), якого вважають найвидатнішим королем вандалів. Його правління відзначилось перемогами і реформами. Гейзеріх прагнув зміцнення королівської влади, і тому створив заповіт, що мав статус закону про престолонаслідування — за ним владу успадковував не найстарший син короля, а найстарший член всієї династії Асдинґів. Так можливість узурпації влади регентом зводилася до мінімуму, як і можливість боротьби за трон. Він був єдиним королем, що зміг приборкати племена берберів і тримати їх у подальшій покорі до своєї смерті, не даючи безкарно грабувати вандальське та місцеве населення Гунеріх (477—484) Про його правління відомостей менше. Однак, відомо, що королівська влада за нього послабшала: посилились релігійні гоніння, при цьому явно послабилась військова міць: повстали берберські племена маврусіїв, які відчували, що із смертю Гейзеріха зникла і міць королівства. В цілому можна оцінити правління Гунеріха як початок ослаблення королівської влади, падіння військової могутності, швидше за все через романізації вандалів, звички до розкоші і відсутності важливих державних рішень Гунтамунд (484—496). Про правління Гунтамунда можна дізнатися лише те, що він постійно воював з маврусіями і продовжував гоніння на ортодоксальних християн. Більше відомостей про Гунтамунда немає, з чого можна припустити, що за 12 років свого правління цей король нічого видатного не зробив. Тразамунд (496—523). Правління Тразамунда ознаменувалося ще більшим ослабленням військової могутності вандальського королівства. Тразамунд розумів, що релігійна політика Гунеріха не виправдала себе і веде скоріше до ослаблення влади. Він спонукав населення до добровільного переходу у аріанське християнство, роздаючи тим, що її прийняли, посади та землі. Він уклав династичний шлюб із остготським королем Теодорихом, отримавши за це один з мисів Сицилії і тисячу військовиків. Втім, за правління Тразамунда, продовжувалося поступове ослаблення королівської влади і військової могутності королівства, хоча Тразамунд і намагався через зміну політичних курсів зміцнити свою владу. У даній ситуації зміна релігійної політики швидше погіршило становище, оскільки високі пости люди стали отримувати не за вірну службу, а за зміну віри, тобто чисто корисливі мотиви штовхали людей на перехід в аріанство. Гільдерік (523—530) Правління цього короля є апогеєм послаблення королівської влади. На троні опинився правитель, нездатний воювати, недалекоглядний, тобто в умовах вандальского королівства нездатний правити взагалі. Гільдерих заохочував ортодоксальне християнство, міцно дружив з Юстиніаном, розірвавши партнерські відносини з Теодорихом. Політика Гільдеріка вважається провальною: ослаблення військової могутності королівства і падіння статусу королівської влади, яка призвела до перевороту Гелімера. Чергова зміна курсу зовнішньої політики з орієнтацією на Візантію в майбутньому стало приводом для експедиції Велізарія. Ніколи раніше авторитет королівської влади не був такий слабкий: навіть і армією Гільдерих не керував, що для вандалів було абсолютно незбагненним. Гелімер (530—534) був останнім вандальским королем. Нелегітимний, оскільки порушив заповіт Гейзеріха. Хоча він і стверджував, що Гільдериха скинув не він, а вандальський народ, це твердження неможливо ні підтвердити, ні спростувати, адже ми не знаємо всіх положень Гейзеріхового заповіту, у якому міг існувати і пункт про можливість повалення нездатного на рішучі дії.

Суспільний устрій Держава відзначалася сильною королівською владою і аристократія змогла проявити себе лише за правління слабкодухого Гільдериха, адже саме на неї спирався під час перевороту Гелімер. Це може свідчити про те, що утримування знаті в певних межах також залежало лише від особистого авторитету і внутрішньої політики короля. Принаймні верхівку знаті складали близькі родичі короля — відомо, що саме вони першими отримали землю і рабів після прибуття до Африки.

Вандали обіймали привілейоване становище — зокрема не платили податків. Лише вандали могли бути вояками, брали участь у грабіжницьких походах проти сусідніх племен та держав, і відповідно розраховувати на здобич. Вандальська спільнона ділилася на чотири категорії: король та його безпосереднє оточення, вандальська знать, аріанський клір і раби. Влада та багатство у вандальській державі належали військовій землевласницькій аристократії, а політична еліта замінила та експропріювала переважно відсутню сенаторську аристократію.