Ніл Річард Мак-Кіннон Ґейман (; 10 листопада 1960, Портчестер, Велика Британія) — англійський письменник-фантаст, автор численних романів, графічних новел, коміксів та кіносценаріїв. Його найвідомішими роботами є серія коміксів «Пісочний чоловік», романи «Зоряний пил», «Американські боги», «Кораліна» та «Книга кладовища». Ґейман — лауреат численних літературних нагород, таких як премія «Г'юго», премія «Неб'юла» та премія Брема Стокера, медалей Ньюбері та Карнегі. Він є першим письменником, якому вдалося завоювати медалі Ньюбері та Карнегі за один і той самий роман — «Книга кладовища». 2013 року Ґейман отримав Британську національну літературну премію за роман «Океан у кінці вулиці».
Біографія Сім'я Ніла Ґеймана — польсько-єврейського та східноєвропейсько-єврейського походження. Його прадідусь емігрував з Антверпену, Бельгія, до Великої Британії до 1914 року, а його дідусь врешті-решт оселився на півдні Англії у місті Портсмут у графстві Гемпшир, де заснував мережу продуктових магазинів. Його батько, , працював у тій самій мережі магазинів, а його мати, Шейла Ґейман (до шлюбу Голдман), була фармацевткою. У Ніла Ґеймана є дві молодші сестри, Клер і Ліззі. Ґейман народився 10 листопада 1960 року у місті , графство Гемпшир, де деякий час жила його сім'я. 1965 року Ґеймани переїхали до міста у Західному Сассексі, де його батьки вивчали діанетику у місцевому ; одна з сестер Ґеймана працює у церкві саєнтології у Лос-Анджелесі. Його інша сестра, Ліззі Калціолі, сказала: «». Ґейман каже, що він — не саєнтолог, і що саєнтологія, як і юдаїзм, — це релігія його сім'ї. Про свої власні погляди він заявив: «».
У чотирирічному віці Ґейман вже вмів читати. Він сказав: «». Коли йому було приблизно 10 років, Ґейман читав твори Денніса Вітлі «Ка Гіффорда Гілларі» () і «Переслідування Тобі Джагга» () особливо вплинули на нього. Твір, який мав винятковий вплив на нього, — «Володар перснів» Джона Р. Р. Толкіна. У шкільній бібліотеці були лише перші два томи роману, тому коли юний Ґейман невдовзі виграв шкільний приз з англійської мови і шкільний приз за читання, він щонайперше придбав третій том роману.
На свій сьомий день народження Ґейман отримав серію «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса. Він пізніше сказав: «». «Нарнія» також познайомила його з літературними преміями, зокрема з медаллю Карнегі, яку отримав заключний том у 1956 році. Коли сам Ґейман виграв медаль Карнегі у 2010 році, преса цитувала його слова: «» і «».
«Алісині пригоди у Дивокраї» Льюїса Керрола — інша улюблена книга дитинства Ґеймана і «». У дитинстві йому також подобалися комікси про Бетмена.
Ґейман навчався у декількох школах Англіканської церкви, серед яких школа Фонтгілл () у Іст-Грінстед, (1970—1974), у місті Кройдон (1974—1977). Через те, що батько Ґеймана був офіційним представником церкви саєнтології, семирічного Ґеймана не прийняли до школи для хлопців, тому він був вимушений продовжити навчання у школі, яку відвідував до цього. У 1965—1980 і 1984—1987 роках жив у місті Іст-Грінстед.
Ґейман зустрів свою першу дружину, Мері Макґрат (), коли вона вивчала саєнтологію і жила в Іст-Грінстеді у будинку, який належав його батькові. Вони одружилися 1985 року, після народження їхньої першої дитини, Майкла.
У 1992 році письменник переїхав з Англії до Сполучених Штатів.
Кар'єра
Журналістика, ранні твори і літературний вплив У дитинстві та підлітковому віці Ґейман читав твори К. С. Льюїса, Джона Р. Р. Толкіна, Мері Шеллі, Редьярда Кіплінга, Едгара Аллана По, Майкла Муркока, Алана Мура, Урсули Ле Ґуїн, Гарлана Еллісона, лорда Дансені та Г. К. Честертона. Коли йому було 19-20 років, Ґейман написав листа своєму улюбленому письменнику у жанрі наукової фантастики Р. А. Лафферті з проханням дати йому пораду як стати письменником і додав власний пастиш у стилі Лафферті. Письменник надіслав Ґейману інформативного і заохочувального листа у відповідь разом з літературною порадою.
За словами самого Ґеймана, Роджер Желязни мав найбільший вплив на нього,«Of Meetings and Partings» by Neil Gaiman, introduction to This Mortal Mountain: Volume 3 of The Collected Stories of Roger Zelazny, NESFA Press, edited by David G. Grubbs, Christopher S. Kovacs, and Ann Crimmins, 2009, page 12. цей вплив можна помітити у літературному стилі Ґеймана та у темах, які він піднімає.«Something Else Like … Roger Zelazny» by Jo Walton, Tor.com, 11 листопада 2012. До інших авторів, які вплинули на нього, відносяться: Муркок, Еллісон, Семюел Ділейні, Анджела Картер, Лафферті і Ле Ґуїн. Він також брав натхнення з народних казок, відмітивши, що на створення короткої повісті «Істина — печера в Чорних горах…» вплинула збірка легенд острова Скай письменниці .
Після закінчення школи в 1977 році Ґейман відмовився від можливості отримати вищу освіту на користь журналістики. Він почав проводити інтерв'ю і писати відгуки на книжки, намагаючись дізнатися якомога більше про світ і завести корисні знайомства, які пізніше зможуть допомогти йому з публікаціями. Він багато писав для . Однак пройшло шість років, перш ніж його перша професійна публікація, інтерв'ю з Робертом Сілвебергом, 1984 року опублікувало англійське видання журналу «Penthouse». У травні цього ж року вийшло перше оповідання автора — «Пошук пера» (), надруковане на сторінках журналу «».
Чекаючи потяг на станції Лондон-Вікторія 1984 року, Ґейман примітив випуск коміксу «Болотяна істота» Алана Мура і уважно його прочитав. Свіжий та енергійний підхід Мура до коміксів настільки вразив Ґеймана, що він пізніше написав, що «».
Того ж року він написав свою першу книжку, біографію гурту «Duran», а також книгу з цитатами «Неймовірно жахливо» () разом з Кімом Ньюманом. Хоча Ґейман не був задоволений своєю роботою, перше видання книги розпродалося дуже швидко. Коли він пішов відмовитися від своїх прав на книгу, то з'ясував, що видавець збанкрутував. Після цього письменнику запропонували роботу в журналі «Penthouse», проте він відмовився.
Він також брав інтерв'ю та писав статті для багатьох британських журналів, включаючи «». У той час він інколи використовував псевдоніми, серед яких Джеррі Масгрейв (), Річард Грей () та інші. Ґейман сказав, що завершив свою кар'єру журналіста 1987 року, бо британські газети постійно друкують неправду, видаючи її за факти.
Наприкінці 1980-х років він написав книгу «», відмітивши, що вона написана у класичному британському гумористичному стилі. Після цього він написав початок твору, який пізніше став комічним романом «Добрі передвісники», написаним у співавторстві з письменником Террі Пратчеттом.
Комікси Після того, як Ґейман і Алан Мур стали друзями, Ґейман також почав писати комікси. Він підхопив комікси про , коли Мур закінчив займатися цією серією. Ґейман з художником працювали разом над декількома випусками, але видавець серії «» раптово зазнав краху і проєкт не було завершено. Першими опублікованими коміксами Ґеймана стали чотири історії з серії «» для журналу «» у 1986—1987 роках. Він написав три графічні романи зі своїм давнім другом і улюбленим співавтором Дейвом Мак-Кіном: «Рипучі футляри», «Сигнал до шуму» і «Трагічна комедія або комічна трагедія містера Панча». Компанія «DC Comics» була вражена його творами і найняла його у лютому 1987 року. Для «DC Comics» Ґейман створив серію «». Редакторка коміксів , котра пізніше стала головою імпринту «», який належить видавництву «DC Comics», прочитала «Чорну орхідею» і запропонувала Ґейману роботу: написати нову серію коміксів про старого персонажа , додавши власну інтерпретацію персонажа.
«Пісочний чоловік» розповідає про антропоморфну персоніфікацію , також відомого як Морфей. Випуск серії розпочався у січні 1989 року і завершився у березні 1996 року.Manning «1980s» in Dolan, p. 238: «In arguably one of the greatest achievements in serialized modern comic books, writer Neil Gaiman crafted the seventy-five-issue ongoing series The Sandman, introducing its readers to a complex world of horror and fantasy.» У восьмому випуску Ґейман і художник ввели старшу сестру Сну , яка стала такою ж популярною, як і головний персонаж серії.Manning «1980s» in Dolan, p. 240: «Neil Gaiman, aided by penciller Mike Dringenberg, introduced the character Death to a fascinated readership…Death was an instant hit and arguably became more popular than the Sandman himself.» Спін-оф про Смерть, також створений Ґейманом і Дрінгенбергом, вийшов 1993 року під назвою «» і став першим коміксом, виданим імпринтом «Vertigo».Manning «1990s» in Dolan, p. 262: «In March 1993, DC Comics debuted a three-issue limited series entitled Death: The High Cost of Living…Written by Neil Gaiman and drawn by future comics superstar Chris Bachalo, The High Cost of Living had one notable trait besides a brilliant story: its cover bore a new logo. With this debut, DC's provocative new mature-reader imprint, Vertigo, was born.» 75 випусків основної серії зі спеціальним випуском, який містив сім додаткових історій, складають 12 томів, які до сих пір видаються, або 14 томів, включаючи спін-офи «Смерть: Висока ціна життя» та «». Художниками серії були , Майк Дрінгенберг, , , і , текст малював , кольорами займався Деніел Воззо (), обкладинками — Мак-Кін. Серія стала однією з найбільш популярних серій компанії «DC Comics», затьмаривши навіть серії про Бетмена та Супермена. Історик коміксів назвав твір Ґеймана «дивовижним», відмітивши, що «Пісочний чоловік» — це «». Письменник та керівник «DC Comics» сказав, що «».
У 2020 перші три книги «Пісочного чоловіка» були адаптовані як аудіодрама для сервісу Audible. Голосом Пісочного чоловіка став Джеймс МакЕвой, сам Ґейман озвучив оповідача.
Ґейман і мали стати співавторами серії «» після , проте через рішення редакції «DC» накласти цензуру на останній сюжет Вейтча обидва письменника відмовилися від роботи над серією.
У 1989 році Ґейман створив дві історії для серії «DC» «» — про Отруйний Плющ (художник ) і ЗагадникаManning «1980s» in Dougall (2014), p. 179: Secret Origins Special No. 1 «Gaiman wrote the Riddler's tale, with the help of artist Bernie Mireault.» (художники і ). Того ж року він написав історію для серії «Action Comics Weekly», яка не була опублікована одразу через занепокоєння редакції, проте зрештою вийшла 2000 року під назвою «».
У 1990 році Ґейман написав мінісерію з чотирьох частин «», яка стала туром по міфологічній та магічній частині Всесвіту DC через обрамлення про англійського підлітка, який дізнається, що йому судилося стати найкращим чарівником у світі.Manning «1990s» in Dolan, p. 247: «Neil Gaiman chronicled the adventures of magic pupil Timothy Hunter in this miniseries. each issue explored the realms of magic as portrayed by a different painter.» Мінісерія стала дуже популярною і стала початком серії, яка продовжується досі і яку пише .
Розробка адаптації Ґеймана про Свіні Тодда з ілюстраціями для коміксу «» була зупинена через припинення публікації антології.
У середині 1990-х років він також створив декількох нових персонажів для видавництва «». Ідеї Ґеймана пізніше були змінені і розбиті на три комікси: «», «» і «Текнофейдж». Хоча ім'я Ґеймана було вказано як автора персонажів, насправді він не брав участі у написанні цих книг.
Ґейман написав напівавтобіографічну історію про хлопчика, який захопився анти-героєм Майкла Муркока для антології «Історії білого вовка» (). У 1996 році Ґейман і Крамер стали співредакторами антології «», над якою також працювали Торі Еймос, Клайв Баркер, Джин Вулф, Тед Вільямс та інші.
На питання чому він любить комікси більше за всі інші форми художніх творів, Ґейман відповів: «».
Ґейман написав дві серії для видавництва «Marvel Comics». Обмежена серія з восьми випусків «» виходила з листопада 2003 року до червня 2004 року (художники — і ). Обмежена серія з семи випусків «Вічні» публікувалася з серпня 2006 року до березня 2007 року (художник — Джон Роміта молодший).