Фікрі Діне (; 5 травня або 3 серпня 1897; також, можливо, у березні 1898, Макеларі, область Дібер, округ Дібра, Османська імперія — 26 листопада 1960, Брюссель, Бельгія) — прем'єр-міністр Албанії під час окупації країни Третім Рейхом Albania in Occupation and War: From Fascism to Communism 1940-1945 By Owen Pearson Pages 5, 297, 299, 317, 367, 358, 367, 372, 378, 381, 382, 389, 400, 464, 550 () . Серед албанців ходили чутки щодо його прихильності до сербів. Був одним із засновників та активним учасником албанської антикомуністичної організації Бали Комбетар. Фікрі був головою суніто-ісламського клану в окрузі Дібра.

Життєпис Фікрі Діне народився в окрузі Дібрі у достатньо заможній сунітській родині, він був найстаршим серед дітей Albania's national liberation struggle: the bitter victory By Reginald Hibbert Page 95() . Його маму звали Саліє Діне. Його батько, Діне Макелара (), був відомим землевласником в окрузі, а також учасником Албанської революції 1910 року. У 1914 році Фікрі закінчує старшу школу, де демонструє відмінні результати і у віці 17 років вступає до військової академії в Австро-Угорщині. Після закінчення навчання у 1919 році, Фікрі повертається на батьківщину і служить лейтенантом у місті Шкодер.

За правління короля Зогу I служив офіцером жандармерії. В 1920 брав участь у битвах проти югославської військової інтервенції в провінції Шкодер. У грудні 1924 року Зогу I призначив його одним із чотирьох командирів, які контролювали Північну Албанію. Разом з іншими прихильниками Зогу, Фікрі допоміг повалити уряд Нолі. У 1926 році, під час антиосманського повстання в Албанії під очільництвом католицького «вождя» Дукаджіна, був заарештований, але невдовзі був звільнений. Після придушення повстання Зогу почав зближення з італійськими фашистами задля збереження і підсилення своєї влади. З 1927 року призначений командувачем жандармерії Тирани. А з 1939 року ймовірно член колабораціоністської Станової палати. Після італійської окупації Албанії та початку Другої світової війни, навесні 1940 року, він очолив партизанські сили в Дібрі проти окупантів.

Прем'єр міністр Албанії Однак у пізніші роки, зі зростанням військових успіхів Національно-визвольного руху, в якому домінувала Албанська комуністична партія, Діне приєднався до антикомуністичних, колабораціоністських політичних сил. Відповідно до указу від 8 квітня 1940 року, був призначений членом «Вищої фашистської корпоративної ради». Він обіймав посаду Міністерства внутрішніх справ у недовговічному уряді Екрема Лібохови з 18 січня по 11 лютого 1943 року, але його надмірний націоналізм не завоював довіри італійців, які окупували країну. Пізніше розкішна триповерхова резиденція італійських військ у Макеларі була спалена. Після капітуляції Італії у вересні 1943 року та вторгнення Вермахту, 1 листопада 1943 року він очолив «Комітет національної оборони», створений у Пешкопії, метою якого було запобігання військовому просуванню «Національно-визвольного руху». Однак після цього, завдяки втручанню британських агентів, він погодився не допомагати німцям у збройній боротьбі проти комуністичних партизанів у Дібрі. Пізніше він приєднався до руху «За легальність» під керівництвом Абаза Купі, який оголосив себе антинімецьким та виступав за повернення влади Зогу.

15 червня 1944 року Діне відвідав зустріч антикомуністичних албанських політичних організацій «Національний фронт» та руху «За легальність». За пропозицією лідера «Легальності» Абаза Купі було вирішено, що Діне сформує націоналістичний уряд єдності після відставки чинного прем'єр-міністра Реджепа Митровиці. Після розпуску кабінету міністрів Митровиці Діне був призначений прем'єр-міністром 19 липня 1944 року, і його націоналістично-легітимістський уряд розпочав свою роботу. Він обрав членів свого кабінету з лав руху «За легальність» та «Національного фронту», а сам очолив Міністерство внутрішніх справ. Згідно з історіографією, Діне фактично був лише номінальним прем'єр-міністром, а насправді виконував вказівки Абаза Купі, який залишався в тіні. Протягом свого сорокаденного терміну на посаді прем'єр-міністра Діне не зміг змінити хаотичну політичну та військову ситуацію, оскільки окупаційні німецькі війська та урядові сили зазнавали тиску з боку комуністичних партизанів. Німці лише зрідка підтримували партизанів «Національного фронту» та руху «За легальність» в їхній боротьбі проти партизанів, і Діне не зміг завоювати прихильність союзників, коли намагався зобразити свій уряд як нейтральний у переговорах з ними. 29 серпня 1944 року, посилаючись на обставини, які унеможливлювали проведення суттєвої роботи, Діне пішов у відставку, його уряд було розпущено, а через кілька днів Ібрагім Бічаку, відомий як німецька маріонетка, сформував уряд. 21 вересня 1944 року антикомуністичні лідери, включаючи Діне, знову зібралися, і вирішили сформувати уряд на чолі з Мідхатом Фрашері. Однак цього не могло статися в дедалі безнадійнішій військовій ситуації, в тіні неминучої остаточної перемоги комуністичних партизанських бригад.

Вигнання та смерть Щоб уникнути комуністичного захоплення влади, Діне втік за кордон 18 жовтня 1944 року, прибувши до порту Бриндізі 23 жовтня 1944 року на невеликому рибальському човні з групою лідерів балістів – Мідхатом Фрашері, Василем Андоні, Хасаном Дості та Алі Келчірою. Потім він оселився в Греції та до 1946 року перетинав албанську територію, щоб організувати опір новій комуністичній державі. Невдовзі до нього звернулася британська секретна служба з проханням допомогти їм організувати підривну діяльність проти комуністичного режиму. Однак, після того, як Діне дізнався, що грецька армія також буде залучена до операцій, він, як повідомляється, відмовився від запрошення, заявивши, що він волів би, щоб Енвер Ходжа та комуністи правили країною сто років, ніж щоб греки захопили південні албанські території. Дванадцять років по тому, у 1958 році, він оселився в столиці Бельгії, Брюсселі, разом зі своїм сином. 26 листопада 1960 року, на весіллі сина, у нього стався серцевий напад, і він помер миттєво у віці шістдесяти трьох років. Його поховали через два дні, 28 листопада, на кладовищі Моленбек-Сен-Жан, де його могила стоїть і сьогодні.

Особисте життя Від шлюбу з Рукіє Діне у нього народилося шестеро дітей: п'ять синів (Мідхат, Скендер, Джелал, Томорр і Сазан) та одна дочка (Хана). У жовтні 1944 року Діне втік з Албанії, залишивши свою сім'ю. У грудні 1944 року комуністичний народний суд заочно засудив його за воєнні злочини та співпрацю з ворогом, а решту членів його родини в Албанії було депортовано, а все їхнє майно конфісковано (у них було кілька будинків, пекарня, земля, сади та виноградники в Дібрі). У грудні 1944 року комуністична влада інтернувала його дружину та п'ятьох дітей, і лише Джелал, який навчався в Белграді, врятувався від переслідувань. Мати та її п'ятеро дітей спочатку жили як інтерновані в Бераті, звідки пізніше родину перевели до Тепелени, Саври, а потім до Г'язи. Дружина Діне померла в 1960 році, а їхній син Скендер невдовзі помер під час роботи на водосховищі. Після зміни режиму 1991 року діти Діне, що вижили, та їхні нащадки оселилися у Сполучених Штатах, у штаті Нью-Джерсі.

Примітки