Матві́й Миха́йлович Шестопа́л (7 листопада 1917, с. Мурзинці Звенигородський повіт Київської губернії (нині Черкаська область) — 20 серпня 1986, Київ, похований на Лісовому кладовищі) — український письменник, журналіст, науковець, перекладач, викладач, у 1955—1957 роках в. о. декана факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, автор монографій, численних книжок і статей. Сфера наукових інтересів: міжнародна журналістика, історія України, український фольклор.
Життєпис Після закінчення школи 1932 року, рятуючись від Голодомору, поїхав на Донбас до брата, де працював на шахтах у м. Красний Луч (нині Хрустальний). Повернувшись з Донбасу, обіймав різні посади на залізничній станції Бобринська (нині станція Імені Тараса Шевченка, м. Сміла), звідки був направлений навчатися на робітничий факультет Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.
У 1941 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах «Пролетарська правда», «Вісті», був перекладачем з польської мови у Путивльському таборі військовополонених (1939—1940), директором Державного етнографічного ансамблю співаків-кобзарів (1941).
Під час Другої світової війни — курсант Харківської військової академії інтендантської служби (згодом переведена в Ташкент). На фронті з 1941 по 1945 рік. Воював під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвом, у Білорусі, Східній Пруссії, Польщі, брав участь у штурмі Берліна. З жовтня 1943 року у званні гвардії старший лейтенант почав службу літпрацівником, відповідальним секретарем у фронтовій газеті 61-ї Нікопольської стрілецької гвардійської дивізії «Знамя Победы», а в лютому 1945-го в званні гвардії капітана закінчив службу у фронтовій пресі. Потім — відповідальний секретар української газети «Ленінський прапор» (Київський військовий округ), певний час виконував обов'язки начальника 7-го відділу політуправління КВО.
У 1946—1949 роках заочно навчався в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Від початку 1950-х працював заступником головного редактора, головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь» (1951—1953).
У 1953 році захистив дисертацію «Дружба народів СРСР в українській народнопоетичній творчості» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. З 1 вересня 1953 року — старший викладач відділення журналістики філологічного факультету КДУ. З утворенням факультету журналістики (кінець 1954 року) викладав історію журналістики — спочатку був викладачем, старшим викладачем, потім здобув вчене звання доцента.
Упродовж 1955—1957 років виконував обов'язки декана факультету журналістики. Заснував, викладав курси «Сучасна зарубіжна преса» та «Історія зарубіжної комуністичної і робітничої преси». Мав великий авторитет у студентів-журналістів університету.
Погляди та виключення з університету Шестопал поза межами університету викладав студентам курс політграмоти, розповідав про боротьбу українців за визволення, передавав їм заборонену літературу, їздив зі студентами по історичних місцях, наприклад, у Холодний Яр, де відбулися події, про які тоді вголос не говорили тощо. Колишні студенти згадують його вислів «Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм».
Факультет журналістики, який готував майбутніх провідників ідеологічної лінії КПРС, контролювали органи КДБ. За традицією патріотично настроєні українці, зокрема й студенти, щороку збиралися 22 травня (цього дня 1861 р. труна з тілом Тараса Шевченка зупинилася в Києві по дорозі із Санкт-Петербурга до Канева) в сквері напроти Червоного корпусу КДУ біля пам'ятника Кобзареві. Деканам і парторгам факультетів рекомендувалося попереджувати студентів про небажаність появи їх того дня у сквері Шевченка. М. Шестопал як заступник секретаря партбюро факультету цю рекомендацію виконував лише на словах, втім віч-на-віч казав студентам-однодумцям протилежне.
У лютому 1963 року в Києві проходила Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої були Інститут мовознавства Академії наук УРСР і Київський держуніверситет. Академік, директор Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодід пропагував теорію двомовності української нації.. Взявши участь в обговоренні, Шестопал, зокрема, сказав: «Я вважаю, що це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці… Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема великий китайський народ… можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане трьохмовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації, є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю… Я хочу закінчити свій виступ словами, взятого з другого тому К. Маркса: „Великое нам кажется великим лишь потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся“»Скорик М. Т. Компартійна інквізиція: невідома спадщина Матвія Шестопала. — К. : КИТ, 2017. — С. 24—28.
На ювілейному вечорі Василя Еллана-Блакитного (січень 1964 р.) М. Шестопал наголосив: «Блакитний був прекрасним патріотом і інтернаціоналістом. Він любив свій народ. Знав його культуру, мову, шанував інші народи і поважав їх культуру. Таким і повинен бути справжній комуніст. Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа»Скорик М. Т. Компартійна інквізиція: невідома спадщина Матвія Шестопала. — К. : КИТ, 2017. — С. 58.
Партком університету ухвалив увільнити М. Шестопала з посади викладача, а 12 березня 1965 р. 67 студентів стаціонару з 125 написали заяву до керівництва університету та Міносвіти з вимогою відновити шанованого ними викладача на роботі. Серед організаторів заяви були Юрій Пархоменко, Яким Пальчик, Михайло Скорик, Станіслав Усенко. Студентів підтримали київські журналісти та деякі викладачі, зокрема працівник Укррадіо Віктор Полковенко із однодумцями. Вони також написали заяву на підтримку Шестопала, яку адресували в ЦК КПУ як випускники факультету журналістики. За це В. Полковенка звільнили з роботи та виключили з рядів КПРС.
Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Через кілька днів Радіо «Свобода» передало інформацію про заворушення студентів-журналістів у Київському університеті. На підписантів листа стали тиснути, щоб вони познімали свої підписи, усіх, хто не погодився, потім відрахували з університету «за поведінку не гідну радянського студента» — щоправда, з дозволом працевлаштування. Студентів виганяли з університету, а журналістів Укррадіо «опрацьовували» в парткомах. Серед декількох десятків із них тиск витримали лише троє: Віктор Полковенко, Степан Колесник та Володимир Творинський.
Текст листа в ЦК КП України, копія якого збереглася у В. Полковенка:
Матвія Шестопала 28 березня 1965-го партійний комітет КДУ виключив з партії (після чого партійна справа вченого розглядалася ще протягом семи років). З 1 вересня того ж року вченого позбавлено університетської ідеологічної кафедри, але дозволено було викладати для студентів-іноземців Інституту народного господарства в Києві.
У 1983 році Матвій Шестопал у своєму ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям» писав:
Нагороди Орден Червоної Зірки (1944), Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1945), медаль «За оборону Сталінграда» (1945), медаль «За перемогу над Німеччиною» (1945), медаль «За взяття Кенігсберга», медаль «Тридцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», Грамота на конкурсі збирачів фольклору.
Бібліографія Є автором наукових монографій «Сучасна американська преса», «Голос великого народу. Преса Китаю», кіносценарію «Наш університет», перекладу повісті Е. Респе «Пригоди Мюнхаузена», численних книжок публіцистики, понад 200 наукових та критичних статей, памфлетів, нарисів, а також 5 рецензій на збірники різної тематики.Звенигородський район. За 8 років з 1952 по 1960 рік видав сім книг: «Під уолл-стріхою: Збірник фейлетонів» (1952) (у збірці критикувалися «українські буржуазні націоналісти», всього 36 фейлетонів), «Ми — інтернаціоналісти» (1952), «Українська радянська народна творчість про дружбу народів СРСР» (1954), «Святий телепень» (1955), «Сучасна американська преса» (Монографія, 1959), «Бандитство сучасного ревізіонізму» (1960), «Голос великого народу: Преса Китаю» (Монографія, 1960). Киевский ордена Ленина государственный университет им. Т. Г. Шевченко. — К., 1961 (у співавт.); Шестопал М. Українські народні загадки. / М. Шестопал. — К. : Вид-во АН УРСР, 1963. — 399 с.; Шестопал М. Літературні кізяки на дорогах історії // Дніпро. — 1999 — № 1/2., , , , , , Українська літературна газета № 10(68),11(69),12(70),13(71),14(72),15(73). — 2012 (вперше було опубліковано у 1999 році у журналі «Дніпро»). (про П. А. Загребельного) Журнал «Дніпро». — 1999. — № 1—2. — С. 111—131. Книгу-дослідженняЄвреї на Україні (історична довідка) М. Шестопал написав протягом 1971—1973 років, уперше була офіційно надрукована 1998 року (неповним варіантом) у журналі «Дніпро». Після смерті Матвія Шестопала рукопис згаданої праці потрапив до професора кафедри історії літератури та журналістики журфаку В. В. Яременка, який упорядковував і підготував рукопис до видання і написав до книжки передмову «Плекаємо справжню дружбу». Шестопал Матвій. Двоє (автобіографічна новела).ШЕСТОПАЛ Матвій. ДВОЄ . Новела належить до неопублікованих творів М.Шестопала. Вона збереглася в архіві київської вчительки Галини Петрівни Сидоренко
Згадки Про Матвія Шестопала згадує у своїх мемуарах Ілля Еренбург Эренбург И. «Люди, годы, жизнь», книга V :
Поет Григорій Гайовий, зазначає, що Шестопал не лише володів «вишуканою українською мовою», а й «мав бездоганне почуття гумору, був чудовим фейлетоністом, зразковим полемістом», а «будучи знавцем не лише історії, а й соціології», не боявся писати літературознавчі статті, де критикував навіть визнаних письменників.
Відомий журналіст Віктор ПолковенкоВіктор ПолковенкоПолковенко В. Хто жирував, а хто страждав… Українська газета плюс. — № 45(185). — 18-31 грудня 2008.:
Поет-пісняр заслужений діяч мистецтв України Вадим КрищенкоУзменок М. Декан–легенда. Того, кого призабула влада, пам'ятають студенти Україна молода. № 102 за 04.06.2008:
Поет переконаний, що Вадим Крищенко присвятив пам'яті свого вчителя Матвія Шестопала вірш «ПОВСТАНЬ ЖЕ ДУХОМ» Коли прокинешся, народе мій, коли? Коли в душі озветься волі трепет? Запряжені у ярма, як воли, І думаєм, що так воно і треба. Все зганьблено, розпродано усе, Пани твої без совісті і честі. Їх слово втіху нам не принесе, Бо там брехня і клоунада жестів. Тебе цепами тягнуть в «Русскій мір», У хитрощі заплутать хочуть знову. Чого мовчиш? Не чути до сих пір Твоє правдиве і рішуче слово. Ні, ствердитись лиш можна в боротьбі — На часі вже ота критична маса. Як сурму мужності візьми собі Вогненне слово нашого Тараса. Не притуляйся більше до біди — Послухай щирий заклик свого сина. Повстань же духом. Й світу доведи — Що ти — народ, і дім твій — Україна! Лауреат премії «Золоте перо», заслужений журналіст України Анатолій Краслянський, зазначає, що як письменник і науковець, Матвій Михайлович зі студентів «зробив людей», він створив «епоху думаючих журналістів», перше «завдання яких — захистити людину», а «найстрашніший суддя — сам над собою».
Колишній студент М. Шестопала, заслужений працівник культури України Вадим Мицик згадуєМицик В. ЗА СТІНАМИ «ЖОВТОГО КОРПУСУ» Українська газета плюс. — № 45(185) 18-31 грудня 2008 р.:
Журналіст Аркадій Сидорук:
Академик Іван Дзюба:Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім «KM Academia», 1998, — 276 с. ISBN 966-518-110-6 (робота написана в 1965 р.)Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?
Професор Василь Яременко згадуєЯременко В. Міф про український антисемитизм «Сільські вісті» № 135, 15.11.2002.: